Велика місія цивілізаторів
Шрифт:
— Я хочу одержати…
— Так, так! — обізвався Зігфрід, сідаючи на стілець. — Якби ти знав, як мені остогидло твоє слівце «інформація». Запитуй.
— Що таке гроші?
— А, гроші… Влучне питання. В наш час, брате, гроші — це життя.
— Розумію. Гроші — особлива форма існування білкових тіл.
— Ні, не те! Ось, скажімо, тобі потрібні батареї живлення. Я беру отакі папірці,— Зігфрід показав Альбертові свою останню асигнацію, — іду з ними до пункту постачання і міняю там на батареї. Що більше папірців я маю, то більше можу виміняти на них батарей. Так з усіма речами.
— Отже, у пана Латімера є гроші, а в тебе нема?
— Не треба бути феритотранзисторним, щоб зрозуміти це. І гроші, і колекція алмазів…
— Алмаз — це аморфний вуглець. Він коштує багато грошей?
— Ще б пак! — усміхнувся Зігфрід. Його співрозмовник моргав, нерухомо стоячи на своєму місці. Всередині у нього щось тихенько клацало. Інженер заплющив очі, торкнувся пальцями скронь.
Як болить голова!
Пролунав різкий, чистий Альбертів голос:
— Твоя система зруйнується, якщо не одержить достатнього живлення. Пан Латімер має більше грошей, ніж потрібно для обміну на речі, необхідні його системі. Треба зрівняти…
— Що ти, Альберте! — вигукнув Зігфрід, схопивши робота за холодні маніпулятори, — і не думай. Ти мені надто дорогий, щоб я дозволив… Не ми встановлювали закони, не нам їх порушувати. Я — інженер, працюю, знаю свої функції, а якщо у Брейла Латімера капітал — певно, він розумніший за мене… Забудь про це, зрозумів? Я щось почитати принесу. Тобі тут ще кілька днів стояти…
Зігфрід зітхнув і став задумливо згинати й розгинати Альбертів маніпулятор.
Лунко загула сирена. Хтось, пробігаючи, вдарив у двері. Інженер схопився, відчинив їх і вибіг у коридор. Тривога.
Зігфрід, щулячись від холоду, застібнув піжаму й пірнув під ковдру.
Горів нічник під тонким жовтим ковпаком. У кімнаті пахло свіжими, накрохмаленими простирадлами.
Нарешті аварію ліквідовано. Дві години ночі. Зараз він трішки почитає, запалить цигарку на сон грядущий, а потім…
У Зігфріда приємно нили кістки, тіло обм’якло, важко поринаючи в перину. Здавалось, якби й захотів він устати — не зможе.
Поволі витяг книжку, розгорнув на закладеній сторінці. «Золотий ланцюг» Гріна.
Зігфрід якраз дочитав до того місця, де господар казкового будинку показує гостям своєрідного робота.
«Ганувер глянув на ляльку й запитав:
— Ксаверій, чи відчуваєш ти що-небудь?
Усі зблідли при цьому запитанні, чекаючи, може, приголомшливого «так», після чого могло статися замішання. Автомат похитав головою і незабаром промовив:
— Я, Ксаверій, нічого не відчуваю, бо ти говориш з самим собою».
Почулося тихе клацання, немов кілька разів увімкнули й вимкнули приймач.
Книжкові чари попливли від Зігфріда. Він підвів голову.
Двері були відчинені. Біля письмового столу стояв, трохи нахилившись уперед, Альберт. Велика чорна куля з трьома червоними вогниками насаджена на монтажну колонку.
— Я бачу інженера Зігфріда Лора. Прийом. — Зігфрід міг роздивитися до найменших подробиць Альбертову постать, відчуваючи, як шарудять шини його опорного візка й ритмічно, немов стінний годинник, клацає координаційний пристрій. Інженер поступово усвідомлював, що скоїлося: Альберт, який багато діб стояв у бетонній підвалині інституту, раптом тут, у кімнаті Лора. Чому? Навіщо? Як він зайшов?
— Хто тебе випустив? — вигукнув нарешті Зігфрід.
— Ти! — голосно й чітко відповів нічний гість.
«Так, я ж не замкнув двері, коли вибіг по тривозі».
— Тепер твоя система матиме живлення.
Я був у Латімера.
Що це? Гумовий присосок-чашечка біля самого нічника. На круглій «долоні» — пачка новеньких асигнацій. Зверху лежать кілька невеличких, яскраво сяючих камінців.
— Тут рівно половина грошей і алмазів, які я знайшов у пана Латімера. Щоправда, один алмаз зайвий. Я сказав Латімеру, що розріжу й поверну його частину. Але пан Латімер почав необгрунтовану агресію: він двічі намагався зруйнувати мій організм металевим предметом вагою біля п'яти кілограмів. Я був змушений…
— Ну?!
— Замкнути його в кімнаті. Напевно, у Латімера порушилась координація рухів.
Інженер, дивлячись в круглі, червоні, як жоржини, Альбертові очі, спокійно сказав, карбуючи слова:
— Зараз же поверни Латімеру все, що ти в нього забрав. Потім підеш в інститут. Затямив?
Альберт стояв мовчки.
«Не слухається. Цікаво! Як би це дістатися до його наспинного щитка?»
— Я завтра одержу гроші. Розумієш? Адже те, що ти приніс, належить Латімеру!
Зігфрід сподівався, що лагідний, спокійний голос вплине на гостя.
— Належить? Не розумію. Як може людина мати й використовувати більше, ніж потрібно її системі?
Зігфрід розгубився. Він ніколи не був фахівцем з питань соціальної нерівності, та й не цікавився, вважаючи, що це слизький грунт. Альберт вів далі так само гучно:
— Я дійшов висновку, що на землі є великі сховища грошей. Є люди, що володіють запасами матеріальних цінностей, достатніх для живлення мільйонів людських систем. Через це більшість людства мусить заощаджувати на найнеобхіднішому і завдає шкоди своєму організмові, вкорочує собі життя. Треба завантажити кібернетичні центри всіх країн. Треба багатства перевести в грошові одиниці й розділити на всіх людей. Треба зрівняти. Я йду по додаткову інформацію. Я починаю діяти.
Нічний гість розвернувся на колесах і покотився до дверей.
— Не треба, Альберте! — гукнув, обливаючись холодним потом, інженер Лор.
«Що робити? Адже він почне. Він завантажить електроніку. Він зчинить величезний шум».
Потім спало на думку ще жахливіше.
«Але ж Альберт може монтувати таких, як сам! Ех, дурню! Казав я собі — не давай йому самостійності!»
Інженер схопився, спітнілими, неслухняними руками висунув шухляду письмового столу.
— Альберте, милий! Іди-но до мене, я дам тобі… додаткову інформацію.