Вершини
Шрифт:
Та лишався черговий той метр, я з подивом відчув, що й досі живий. І не тільки живий – ворушу, бач, ногами, хапаючи по-риб'ячому розтуленим ротом розріджене до краю повітря.
Ота пігматитова жила, якій спало колись на думку забратись під самісіньке небо, виникла саме тоді, коли з мене витекла остання краплина... сили, життя – називайте як хочете, мені вже було все
одно. Я стояв на ній, клятій, ще не усвідомлюючи, на чому стою, коли Анатолій, виринувши з-за невисокої скелі, низенько вклонився, ще
– З приїздом, маестро! Прошу любити й жалувати!
Прийшовши трохи до тями, починаю роздивлятись легендарну цю жилу. Тоненька здалеку, вона насправді метрів з п'ятнадцять завширшки, а як залягає углиб, це виявить майбутня розвідка, коли закладатимуть шурфи. А то й свердловини. Скільки ж це треба було мільйонів років, щоб оця юна красуня наважилась показати краєчок свого чарівного лиця!
А он і камінь, під яким Анатолій знайшов перший свій турмалін.
Анатолій добре потоптався по жилі. Про це свідчить немов кротами перерита порода, розкидані моріони, що вилискують антрацитом.
– Ставайте ось тут,– підводить мене Анатолій до неглибокого, по коліна, ровика, проритого знизу вгору.– Тут ще повинні бути один-два погрібки. Тож ні пуху ні пера!
Я його посилаю за традицією до чорта і розглядаю ровик. Він був колись наповнений глиною, тепер глина вибрана, і в стінці чорніють отвори: невеличкі печерки, в яких так любить ховатись коштовне каміння. Ровик вибраний майже весь, мені лишилося не більше двох метрів, і я без особливої надії, щоб тільки не зажити слави останнього ледаря, заганяю молоток в свіжо-жовту спресовану масу.
Відламується добрячий шмат глини, в ній щось гостро зблискує. З войовничим вигуком ту глину хапаю, розламую, дістаю зелений кристалик. Невеличкий, з ніготь, але – турмалін. Роздивляюсь, милуюся – не можу намилуватись: адже це перший здобутий мною турмалін!
Обережно кладу кристалик на рюкзак. Вже не беру – хапаю прожогом молоток: тут має бути мрре турмалінів! Де й поділася втома.
Довбаю глину як навіжений. Але жила, ледь поманивши мене, одразу ж замкнулась: глина й глина і хоча б тобі уламок кристала!
За кілька хвилин мій запал згасає: я не належу до тих терплячих осіб, які цілісінький день можуть не зводити очей з нерухомого поплавка. Довбаю глину все млявіше, все неохочіше, дивлюся на неї з такою відразою, наче мені доведеться її всю з'їсти.
Проходжу майже весь ровик. Уже й не менше години збігло, а турмалінів немає.
Будь ти неладне, отаке невезіння!
Дивлюсь у небо, чи високо сонце, щоб зробить перерву на обід, і досі ясне небо здається зараз сірим й похмурим.
– Як справи? – цікавиться Анатолій: він довба щось під каменем.
– Нічого немає,– відповідаю пригнічено. І зозла б'ю многостраждальним моїм молотком об породу.– Порожньо, як у старця в кишені.
– А я
– Покажіть! – так і кинувся до нього.
Бачу не менше десятка кристалів.
Та-ак... Все зрозуміло. Поставив мене на вироблене місце, а сам вершечки збирає!
Похмурий, повертаюсь до ровика. З ненавистю заганяю в глину молоток. Хоча б швидше вибрати. Плюнути й піти собі геть.
– Досі нічого не знайшли? – Анатолій.– А це що?
Присідає, показує пальцем на зачищений борт.
Там щось підозріло чорніє. Б'ю молотком і вивалюю великий кристал.
– Так це ж моріон! – кажу розчаровано.
– Моріон,– погоджується Анатолій.– А ви глибше копніть! Моріони ніколи не лежать поодинці: компанійські хлоп'ята.
Без особливої надії починаю підкопувати стінку.
Знов моріон... Ще один моріон... Поступово вимальовується контур порожнини. Вона що, натовчена самими моріонами?
– Копайте, копайте! –Анатолій все ще стоїть наді мною.
І тут спрацьовує ніким ще не досліджений закон неофіта: коли початкуючого мисливця вперше беруть на полювання, він обов'язково вб'є найбільшого зайця. Навіть якщо забуде зарядити рушницю. Заєць сидітиме, як приклеєний, поки неофіт, ледь попадаючи набоєм в патронник, зарядить рушницю і, навіть не прицілившись, стрельне. І хай увесь шрот пролетить мимо, не зачепивши і вуха, заєць покірно ляже до ніг неофіта.
«Якщо ще раз дістану моріон – завалю всю печеру!»
І печера, злякавшись, підсовує мені ще один великий кристал.
Долонею відчуваю, що це вже щось інше. Одразу ж спітніло чоло, застукотіло серце. Витягаю руку так обережно, наче в ній келих, повний шампанського.
Турмалін!
Та ще який турмалін!
Стискаю його так, наче він затріпотів уже крильцями, щоб пурхнути геть.
– Що там у вас?
– Турмалін,– шепочу, щоб не налякати кристал: він пульсує в долоні, наче живий.
– Покажіть!
Обережно, боячись і дихнути, розкриваю долоню. На ній застигла веселка.
– Королівський! – каже Анатолій з такою побожністю, наче перед ним якщо не сам король, то принц крові.– Вітаю! Таких розмірів мені ще не доводилося бачити.
Я одразу ж виростаю у власних очах.
Милуємось розкішним кристалом. З трудом віриться, що сліпа природа може з таким смаком підбирать кольори. Синій, зелений, рожевий. Фантастичний малюнок в бездонній прозорості. Кольори наче спливають зсередини, гарячі, живі, і ми, заворожені, не можемо відірвати очей.
Знову лізу рукою в погрібець і знов щось одразу ж намацую.
– Є! – кажу до Анатолія.
Дістаю таке чудо, що йому місце хіба що в казковій печері Алі-Баби.
Лепідолітова троянда. Ніжно-бузкового кольору, з пелюстками, що розгорнулися віялом, а посередині ідеальної форми рожевий кристал.