Весняні ігри в осінніх садах

Темні води сну розсуваються так повільно і м’яко — течія виносить мене на поверхню вигойдуючи а я хоч і з заплющеними очима але все чудово бачу — бачу арабський танець водоростей і сріблясту сигналізацію рибок і меланхолійне мерехтіння води і хвилясті промені світла що пронизують воду згори донизу і тіні скрадливі і зблиски луски — здається я маленький-маленький у маминій колисці й мені так тепло і затишно мов пташеняті і прокидатися не хочеться а хочеться ще пораювати у цьому літеплі погойдатися на хвильках але якась невмолима сила виштовхує мене із глибин на поверхню витягає брутально за волосся а я ж не хочу не хочу не хочу прокидатися — не хочу на поверхню хочу назад у глибину в тишу туди у сутінь у літепло у заспокійливу гойдливість…

Крізь примружені

повіки вгризається зимове сонце, промені боляче свердлять мозок і відкривають засклені шафки пам’яті, витягають шухляди, галасливо витрушують, і тоді він починає пригадувати, що було досі, з якими думками заснув і чому голова його гуде, як бубон… Яким жахливим є це прокидання… мов пірнання в крижану воду. Назад, назад у літепло сну, в тепле марево, у світ без болю і смутку, в луги, повні квітів… Але очі вже не в змозі заплющитися, мозок зафіксував перехід зі сну в яву, і відступати нікуди, сон лущиться, мов тиньк на старій будівлі, оголюючи світ надовкола, — очі ковзають кімнатою, ущерть заставленою книжковими полицями, опускаються нижче, туди, де острови паперів, часописів, книг, порожніх пляшок, очі мандрують, грузнучи у густім ворсі килима, до дверей, за якими причаїлася мертва тиша, якийсь час вуха намагаються все ж таки виловити бодай натяк на звук, бреньк, дзеньк, але тиша мертва — мертвіш не буває… Разом із усвідомленням прокиду зі сну з’являється інше — болюче і неприємне, сповнене розпачу і розгублення, усвідомлення повної руїни… Всі фортеці враз осипалися, і вежі полягли в румовищах, розбиті війська впали на коліна і схилили знамена, все, що його досі оточувало, все, за чим він перебував у затишку і в безпеці, в одну мить пропало.

Серед ночі й сну пролунав дзвінок, він увірвався в мозок, мов стрімкий потяг, гуркочучи і блискаючи вогнями; здавалося, ще мить — і голова лусне, розколеться на дві половини. Що таке? Хто? Серед ночі! Він зривається з ліжка, шпортається на книгах, розкиданих по підлозі, слизькає на стосах рукописів, ледве не падає, але встигає схопитися за стіл, врешті наосліп тремтячою рукою намацує слухавку і, перш ніж притулити до вуха, у якому ще продовжує хлюпотіти тепле море сну, ще не все достатньо чітко розмежоване на марево й дійсність, гукає: «Ало!» — так голосно, мовби його мали почути аж на вулиці.

Ранкове пригадування телефонної розмови схоже на відчитування палімпсесту. Чи справді все це було? Чи не наснилося? Але погляд падає на стіл — там дві пляшки шампана, і обидві порожні. Вони були випиті уночі. Саме після телефонної розмови. І це реальність, у якій засумніватися неможливо. Пам’ять зберегла якісь уривки розмови, все решта порвано, пошматовано, втоплено у вині.

Дзвінок був із Америки. Вона запропонувала розлучитися. І ще сказала: «Так буде краще». Кому краще? Він не встиг перепитати: був настільки ошелешений, що не міг видушити з себе жодної закінченої фрази. Зрештою, це й не дивно, адже він спав і його розбудив цей дзвінок. Дзвінок серед ночі має свої особливості. Він завше змушує здригатися, змушує серце битися частіше, напоює тривогою. Той, хто дзвонить, перебуває у кращому стані, бо перед тим, як зателефонувати, якийсь час обдумує, що має казати, він знає, чого хоче, а той, хто бере слухавку, абсолютно неготовий до розмови. Яка може бути розмова, коли дзвонять із Америки і, економлячи гроші, лепечуть похапцем, захльобуючись словами, ковтаючи окремі склади, без жодної паузи, яка б дозволила що-небудь второпати — сонний мозок не встигає усе це перетравити, усвідомити, відбити…

«…Так буде краще».

Ці слова вп’ялися в мозок і вже не зітруться ніколи, усі інші — зів’януть, осиплються, а ці залишаться і будуть роками й роками пробиватися, вистрілювати стеблами пирію і ранити.

Розмова тривала коротко, він переважно слухав, а вона все швиденько розставила на місця, все розклала на полички, пронумерувала і припечатала. А потім кинула слухавку: десь далеко, далеко в Нью-Йорку на Лонґ-Айленді. І він почув, як та слухавка клацнула. Йому навіть примарилося, що він почув і її слова, звернені вже не до нього, а до іншого чоловіка, який увесь час був поруч і слухав їхню розмову. Вона сказала: «Ну от…», і чоловік теж щось на це прохрипів, слова було важко розібрати. Може, це взагалі говорилося англійською, у темній кімнаті війнуло тільки шурхотом його голосу, а потім настала тиша, а він стояв біля телефону й не відходив, мовби продовжуючи вслухатися у замовклу слухавку, чекаючи нового дзвінка, хоча й так було зрозуміло, що розмова закінчена, ніхто не задзвонить, а все ж якась невидима нитка, яка єднала їх через океан, продовжувала бриніти, продовжувала їх єднати, не хотіла рватися, і доки він ще відчував її бриніння, то не рухався з місця.

А за мить і те бриніння щезло, і у вухах знову засвітала тиша, але була вона тривожна й недобра, стискаючи серце пекучим смутком. Назад, назад у сон… навпомацки, розгортаючи темінь руками, впірнути і плисти подалі, подалі від цього місця, подалі від цього часу, вернути все спочатку, виправити, переписати, врятувати… Авжеж, врятувати — помчати за моря й океани у землі чужинецькі й визволити принцесу, яку лихий чарівник ув’язнив у вежу без вікон, вихопити її на крилатому коні і, притуливши до себе міцно-преміцно, летіти домів… У голові крутилася галаслива карусель і миготіли строкаті барви. Так тривало кілька довгих утомливих хвилин, аж доки за вікном не заморосив дощ, дрібний, жалюгідний зимовий дощ, але він відчув якусь дивну вдячність цьому дощеві, який урешті зруйнував тишу, змусив його зрушити з місця і засвітити світло. В голові продовжувала крутитися карусель слів промовлених, недомовлених, жалюгідних уламків слів, окремих звуків, пауз і подиху… Він відкоркував пляшку шампана, впав у фотель і пив склянку за склянкою, а в цей час довкола валилися мури і поставала пустеля. Він раз за разом прокручував ту розмову, намагаючись відтворити її у всій повноті, але шампанське надто швидко вставляє, за кожним новим пригадуванням щось втрачалося, слова плуталися, порядок губився, а найбільше йому дошкуляло те, що тільки зараз збагнув, що міг би відповісти на той чи інший закид. Слова вивітрювалися, замінялися іншими, і що далі він п’янів, то чимраз менше й менше залишалося спогаду про розмову, і тільки одна фраза не вивітрювалася, а продовжувала крутитись у вухах: «Так буде краще».

Може, й справді так буде краще? Вино рятує від смутку і вкриває усе напівпрозорою плівкою парафіну. Якби не вино, він би ніколи після цієї розмови не заснув.

Чоловік нарешті виповзає з ліжка й важко суне до ванної. Зимна вода виполіскує з його очей сни. Він витискає на зубну щітку цілу гору пасти, і, коли починає чистити зуби, погляд падає в дзеркало. У дзеркалі бачить похмуре неголене обличчя сорокалітнього чоловіка, бачить підпухлі очі, бачить скуйовджене волосся, бачить смуток в очах.

І в цей момент я раптом із жахом усвідомлюю, що цей чоловік у дзеркалі — я! І це я розмовляв по телефону з дружиною, яка дзвонила з Америки, а потім — знову ж таки я — вихляв дві пляшки шампана, і тепер болить голова в мене, а не в когось іншого.

Дзеркалу завше байдуже, який писок відображати. Мій писок спросоння мав кислу міну. Щоб якось його підсолодити, я почистив зуби, зачесався, промив очі, потім заліз під душ, поголився, вдягнувся — але й далі виглядав, як витиснута цитрина. І так завше. Прокинувшись вранці після пиятики, я почуваю себе, мов розчавлений автом кіт. Але моя нічна пиятика була особлива — я напився від розпачу. Коли п’єш від розпачу, це зовсім інакше відчуття, бо тоді зазвичай п’єш сам. П’єш сам із собою пізно ввечері, коли довкола затихають усі звуки, і, коли минає північ, ти вже нарешті такий, як тобі треба, ти п’яний, ти ніякий, і ось саме тоді, саме у такому стані ти й можеш нарешті поговорити сам із собою, відверто й щиро, повитягати з себе всі кишки, усі тельбухи, гарненько їх порозвішувати і скласти діагноз. А ще (і це завжди найцікавіше) збудувати плани на майбутнє. Ну, що там казати — плани в такі хвилини просто розпирають голову, і все виглядає так бадьоро, так рожево, що розпач зникає, ховається у найглибші закутки пам’яті, аби випірнути лише завтра, але ж то буде завтра, не нині, а нині хочеться плисти хвилями мрій.

Жінок по-справжньому починаєш розуміти тільки тоді, коли вони тебе залишають. Саме тоді вони нарешті вилущують із себе яку-небудь не відому досі для тебе істину і вбивають нею наповал. Ти міг із жінкою прожити хоч і сорок років, але як тільки настає та хвиля, коли вона каже, що йде від тебе, ти дізнаєшся про себе щось таке, чого ніколи й на гадку не спливало, і це, між іншим, може бути якась абсолютна дурниця, повне ніщо, пшик, котрий у будь-який інший момент міг би викликати тільки дикий регіт, але не тоді, не в той момент, коли вона це тобі кидає на прощання. І головне, що кидає! Таке, на що хочеться тільки ошелешено розсміятися. Як? Через таку дурню? Так, власне через неї. Тоді це звучить як вирок, як остаточний засуд, що забивається тобі цвяхом у чоло, в самий центр чола, ось сюди між бровами, і ти мусиш звідтоді носити цей цвях посеред чола, доторкатися до нього і думати, думати, що ж це насправді означало і що дійсно за цим стоїть.

Від кожної панни, з якою був близьким, я дізнавався про себе щось нове. І, власне, тоді, коли ми розходилися. Можливо, хтось назве це мазохізмом, але, коли я хотів панну покинути, то ніколи їй цього не казав. Я взагалі не зміг би зліпити докупи таких слів, як: «Вибач мені, але я покохав іншу», чи «Між нами все скінчено. Давай розійдемося». Я з подивом вислуховував від декого зі своїх друзів розповіді про ті дивовижні сцени, які вони розігрували перед паннами, яких кидали. Дехто навіть влаштовував прощальну вечерю, яка закінчувалася знову ж таки прощальними любощами. О ні, це не для мене. Я робив простіше. Мається на увазі простіше для мене, а не для панни, бо якраз їй усе це не було просто. Я робив так, аби вона мене покинула. Я починав грати роль негідника, це не проста роль, якщо ти в душі все ж таки не негідник, але хочеш вийти сухим із води, тобі не хочеться переживати якісь сцени, з’ясовувати стосунки, може, навіть заробити ляпаса. Усе, що тобі хочеться — це аби панна послала тебе подалі, і що коротшою виявиться фраза, то краще для тебе. Але в дійсності ніколи не виходило коротко. Завше це тривало довго. З вини панни. Зайве й казати, що від ляпасів по писку я так ніколи й не убезпечився. Нарешті збагнувши, з яким негідником вона мала справу, панна вибухала нестримним водограєм звинувачень, які відкривали для мене настільки дивовижні грані мого «я», що неможливо було второпати тільки одне: а навіщо ж ти, голубонько, з такою потворою стільки часу воловодилася?