Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
— То вона не вмерла? — не вірив я його словам.
— Ні. Зараз я приїду. Ви там покрутіться поки що…
Я повісив слухавку і, повернувшись до ставка, став чекати. На острівець я ступити не відважився. Я відчував жах, прислухаючись до кожного звуку, що долинав з острова. А що, як Ростислав затримається, а вона очуняє? Як я подивлюся в її очі? Я ходив туди-сюди, наставляючи вуха на кожен шерех, в одну мить мені навіть здалося, що Мар’яна поворушилася, щось хруснуло, серце моє зупинилося, я затамував подих і сторожко вдивлявся в темряву, щось темне почало наближатися до місточка, я готовий був тікати, коли нарешті збагнув, що це вітер війнув оберемком вербового галуззя.
Швидка прибула десь за півгодини, я провів поглядом лікарів, які попростували на острів, і подався на трамвай. Вже коли їхав, повз нас промчала швидка з Мар’яною. Я відчув, як у мені щось надірвалося, я ледве стримався, щоб не заплакати, але непокірна сльоза
Вуличка була маленька, вузенька і досить дивна, як на вуличку великого міста, бо забудована старими допотопними будиночками в оточенні кущів і дерев. Я вийняв з кишені картку, де рукою Ростислава була написана адреса Мар’яни. Її хатинка і справді скидалась на розвалюху з дахом, порослим мохом. Хвіртка злегка скавульнула, а з квітника шугонув наляканий кіт. Я подумав, що варто перестрахуватися і перевірити, чи не зоставила вона вдома якоїсь писульки, і саме з тієї причини поцупив у неї ключа. Замок якусь мить опирався руці незнайомця, та врешті піддався, і я опинився у просторій кухні, посередині якої стояв стіл, а в куті була старенька кахлева піч. Біля неї — газова плита. Усі баняки, чистенько вишурувані, висіли, почеплені за вуха над плитою. Ще там був старий буфет із ажурними білими фіраночками, з-за яких визирали горнятка й тарілки. Двері у протилежній стіні вели в єдину кімнату. Тут вона спала. Ліжко акуратно застелене, книжки в шафі стояли рівними рядами за склом, на нічному столику у вазі — букет дзвіночків, у кутку, накрита вишиваною серветкою, стояла швацька машинка. Таке враження, що це не звичний інтер’єр її помешкання, а суттєво підчищений, безліч милих дрібничок, які скрашують наш побут, мусили зникнути, і вони зникли. Нічого з того, що їй було дороге або чим вона користувалася щодень, не мало зостатися. Нічого, що я міг би взяти собі на згадку. Я повернувся на кухню і тільки зараз звернув увагу на ледь вловимий запах паленого. Коли ж відкрив дверцята печі, побачив сувої спопелілих паперів, не всі вони згоріли дотла, на окремих зосталися білі острівці, списані каліграфічним дрібним почерком, який належав Мар’яні. Траплялися й скручені почорнілі світлини, на яких уже неможливо було що-небудь розгледіти, мої листи, писані до нашої першої зустрічі, вирізки з «Post-Поступу» з моїми публікаціями. А ось і шмат інтерв’ю зі мною, і слова «зараз я живу сам», підкреслені червоним, слова, які привернули її увагу і, можливо, спонукали написати мені листа. Я пригадав собі доскіпливу журналістку, яка конче намагалася витягти з мене щось особисте, найбільше її цікавило, чи я одружений. І після тривалої розмови, коли я детально її роздивився та подумав собі «а чому ні?», запідозривши, що вона має до мене значно глибший інтерес, врешті видушив «зараз я живу сам» і побачив, як радісно зблисли її очка, бо через тиждень ми вже з нею лежали в ліжку, розглядаючи в газеті її інтерв’ю зі мною. А десь на Майорівці у цей самий час невідома мені дівчина підкреслювала червоним окремі рядочки.
Я обережно витяг один із клаптів і розпізнав свого листа. Вона вирішила затерти всі сліди, але терпіння простежити, аби все згоріло як слід, не вистачило. Я добув уцілілі папірці з її нотатками, склав на купку, а потім, підійшовши до вікна, почав читати…
«…цей будинок мене манить, я не можу опертися його силі й прочиняю двері, там у просторій залі безліч дверей, і проти кожної стоять люди, вони чогось чекають, не звертають уваги на мене, а я не знаю, куди мені стати, бо всі двері вже зайняті…»
«…а ріка несе і несе, а лози з берега боляче хльоскають, вислизають із рук, жодної надії на порятунок, вода заливає вуста…»
«…і так багато світла, що я примружую очі…»
То все були описи її снів. І раптом на одному з клаптів я читаю: «…серед ночі я прокидаюся, ловлю його руку і прикладаю собі до грудей, мені хочеться, щоб він їх стискав, щоб зробив боляче, а ще краще, щоб надкусив і щоб я побачила кров на його зубах, а потім я віддаюся йому з шаленою пристрастю, завмираючи від щастя, як я хочу, щоб він мене роздряпав, поранив, скалічив, але він надто ніжний і лагідний, а я хочу болю, болю різкого, пронизуючого, солодкого…» Що це таке? Опис сну чи враження від однієї з ночей? Якщо останнє, то виходить, вона тільки вдавала, що чинить це несвідомо, наче сновида. Навіщо це їй здалося? Ні-ні, це мусить бути сон, дівчатам часто сняться еротичні сни, а, зрештою, чому я припустив, що мова про мене?
Інші клапті я вже читав, затамувавши подих:
«…кожна смерть, яку я побачила, — моїх рідних чи знайомих, — була моєю, але та смерть, яка мене відшукає, буде чиєюсь, а не моєю, бо я не маю смерті, а потім — і поготів…»
«…той, хто приречений покінчити із собою, перебуває у нашому світі лише випадково, і жодному іншому світу не належить…»
«…чекання смерті змушує до постійного терпіння, розтягування на тривалий процес цього повільного сковзування у ніщо,
«…життя, можливо, тільки нещасний випадок, який поволі перетворюється на повинність…»
«…звідтоді, як я дізналася, що приречена, кожну живу людину уявляю мертвою, інколи навіть здається, що помічаю запах розкладання і хробаків, які копошаться у її очицях… а за мить я уже бачу себе на її місці…»
Я сховав папірчики до кишені, потім узяв кочергу і розворушив спалені папери так, аби вони розпалися на найдрібніші клаптики і вже ніхто не зміг би щось вичитати з них, запалив газету і кинув у грубку, щоб вигоріло все до решти. Перед тим як вийти, я згадав, що є одна річ, яку я конче мушу забрати звідси, щоб не потрапила на очі комусь чужому, і, ще раз зазирнувши до покою, уважно обстежив полиці: книжка була на місці. Я розкрив її і прочитав: «Мар’яні — панні моїх снів. Юрко». Я сховав «Діви ночі» до кишені й вийшов з хати.
За дротяною сіткою випросталася сусідка, що полола грядки, і спитала:
— Ви за оголошенням? — Я кивнув, хоч і не відразу второпав, про що йдеться. — І що? Будете купувати?
— Напевно, ні. Хата стара. То хіба її знести і нову збудувати.
— Так воно й буде. Місця тут досить. Стару хату використають на час будівництва.
— А хто тут жив?
— Дівчисько. Виїхала до Америки. Сказала, що більше не вернеться.
— Давно виїхала?
— Та вчора. З одною невеликою валізою. Що вона там в Америці загубила, не знаю.
— А відколи та хата виставлена на продаж?
— Та ще з початку літа. Але щось охочих нема. Нині будуватися, самі знаєте, треба мільйонером бути.
— Мені сказали, щоб я залишив ключа вам.
— Добре-добре, можете залишити.
ЕПІЛОГ
Язателефонував Ростиславу і почув, що Мар’яна втекла з лікарні. У неї була жахлива істерика, коли вона серед ночі отямилася, її накололи заспокійливими ліками, вона заснула і спала до обіду, а може, тільки вдавала, що спить, бо надвечір, коли Ростислав пішов з роботи, вистрибнула з вікна і зникла. Він спитав, чи не знаю я, куди вона могла чкурнути. Я розповів про відвідини її хати, там її не було і, мабуть, уже не буде.
— Якщо з’явиться у вас, дайте мені знати, — попрохав він.
Я пообіцяв, хоч і мало в те вірив. Одне було певним — вона нізащо не бажала пасивно очікувати свого кінця. Могла сісти у потяг і поїхати кудись світ за очі. Для усіх, хто її знав, вона виїхала до Америки.
Відтоді я став рахувати дні. Дні її життя. Вона не спадала мені з думки. А що, як вона ще мені зателефонує? Мені хотілося цього і водночас було боязко, я не уявляв собі, що вона могла б мені сказати або якими словами я б міг витлумачити свою поведінку, а найбільше я жахався того, що от вона з’явиться і скаже: «Я прийшла до тебе помирати». Рясний піт тоді зрошував мене, коли я намагався уявити собі це, але з якоюсь мазохістською впертістю я уявляв її собі щодня, мордуючись цією божевільною сценою, яка завершувалася переважно тим, що я її не пускав до хати, вдавав, що мене нема вдома, вечорами я не запалював світла, приходив пізно і відразу вкладався спати. Чекання дзвінка від неї перетворилося на нав’язливу химеру, і хто б не задзвонив, рука моя зі слухавкою тремтіла. Одного разу дзвінок пролунав просто серед ночі. Я подумав, що дзвонить Христя з Америки, але коли підняв слухавку і сказав «Ало», то почув тільки тишу, крізь яку ледь-ледь пробивався чийсь несміливий подих, я проказав «Ало» ще кілька разів, але ніхто не відізвався, тоді я спитав: «Христя, це ти?» — і слухавку кинули. Мене охопив жах: а що, як то була Мар’яна? Минув якраз другий тиждень. Заснути я вже не міг. Я впав у крісло, налив вина і випив. Мені здалося, що я з цього крісла і не вставав, відтоді, як Христя задзвонила уперше. Я сидів і чекав невідомо чого: можливо, ще одного дзвінка, а можливо, віщого знаку. Так у кріслі я й заснув, а прокинувся від якогось дивного галасу, який мене спросоння неабияк налякав. Я розплющив очі й побачив, що вже світає, а по кімнаті літає якась мара і зойкає, я надів окуляри — то ластівка влетіла в розчинену кватирку і тепер шугала, описуючи кола по кімнаті, час до часу вдарялася в шиби, розпачливо зойкала і знову починала ширяти. Я відчинив навстіж усі вікна і випустив її. Тепер я уже не мав сумніву, що вона померла.