Весняні ігри в осінніх садах

Винничук Юрій Павлович

Далі оса хапає гусеницю за шкіру на спині, трохи далі від голови, і коле жалом друге кільце. Після цього вона поступово пересувається по гусениці, хапаючи її щелепами чимраз далі й далі від голови. І щоразу вона занурює жало в наступне кільце. Вона проробляє це так спокійно й акуратно, мовби знімає мірку зі своєї здобичі. Всього дев'ять заштриків. Операція протікає гладко: після першого заштрику гусениця майже не борониться.

Робота хірурга завершена. Після цього оса затягує паралізовану, але живу жертву до своєї нори і відкладає в ній яйце, з якого вилупиться личинка, а гусениця їй служитиме і лігвом, і харчами».

Жан-Анрі Фабр, «Життя комах»

2

Восьме серпня нічим не відрізнялося від інших днів літа.

Вранці я вийшов на балкон і уважно подивився в небо, але не помітив там нічого схожого на «вікно», яке, за словами Мар’яни, мало відчинитися для нас. Вона приїхала до мене ополудні, і я помітив її дещо скутий настрій, і хоч як вона намагалася приховати свої нерви, це їй погано вдавалося. Вона не могла довше ніж на дві-три секунди втримати усмішку, але справно засвічувала її, як тільки мій погляд падав у її бік. Рухи її були нескоординовані: вона не знала, що робити зі своїми руками, то заплітаючи їх на грудях, то розплітаючи, то закладаючи за спину, не могла дати ради ногам, коли сідала. Перше, що вона запитала — чи я готовий, я кивнув, тоді вона поцікавилася, чи я не обдурю її, чи готовий іти до кінця, я сказав, що вже все вирішив для себе і відступати не збираюся, однак вона дивилася на мене з підозрою: мабуть, я мало скидався на людину, що зібралася померти. Трагічний актор з мене, вочевидь, нездалий.

— Я хочу випити, — сказала вона.

— На таку святкову подію, як наша смерть, я придбав мартіні, шампан і грузинське вино.

— Для тебе це свято? — здивувалася Мар’яна.

— Якщо день народження свято, то день смерті й поготів.

— У тебе й справді святковий настрій, — промовила вона з сарказмом. — Таке враження, що смерть для тебе забава.

— Прогулянка. Цитую твої слова. Коли я собі це повністю усвідомив, я заспокоївся і перестав нервуватися.

Вона все ще дивилася на мене з деякою недовірою, врешті поцікавилася, чи написав я поему про самогубство.

— Ні. Я вирішив бути банальним. Я написав звичайного примітивного передсмертного листа.

— Чи можу я на нього глянути?

— Взагалі він призначений для читання після моєї смерті. Але, враховуючи той сумний факт, що ти не зможеш з ним ознайомитися, я дозволю тобі його прочитати.

Я простягнув їй картку паперу, яку набазґрав нині вранці. «Дорогі друзі! — писалося там. — Хочу вам сповістити, що я вирішив з усіма вами попрощатися і піти у засвіти, не чекаючи, коли настане той день, який мені призначено. Я сам собі вирішив вибрати цей день. Це велика перевага людини, що вона може сама собі встановити день смерті. Цим вона стає могутнішою за Бога, який є вічним.

Я йду не тому, що мені зле, не тому, що мені щось не вдалося, не тому, що я в депресії. Я йду тому, що я на вершині щастя. Я там, де рідко кому судилося побувати. Я досяг усього, чого прагнув, я мав усе, що хотів, я взяв від життя стільки, що декому вистачило б на кілька життів.

Я не йду від вас сам. Товариство мені складає прекрасна панна, панна моїх снів, та, про яку я мріяв усе життя, ми йдемо разом. Коли хтось із вас забажає колись провідати нас, то знайте — наш дім за третьою зорею».

У Мар’яни тремтіли пальчики, коли вона читала цього шедевра епістолярії. Я простягнув їй ручку:

— Напиши кілька слів від себе. Що, мовляв, і ти чиниш це добровільно. А то хтозна, чи не подумають, що я тебе змусив.

— Ніхто так не подумає, — буркнула вона і ручки не взяла. — Нічого я не хочу писати. І так ясно, що ми це зробили добровільно…

— Може, тобі і ясно, але знайдуться люди, які у всьому звинуватять мене, що я тебе намовив, а то й змусив або просто отруїв без твого відома, щоб ти вже нікому не дісталася. Такі випадки були. Тому я й прошу тебе написати кілька слів.

— Той, хто так подумає, — дебіл. Нічого писати для дебілів я не буду.

Ну, що ж, я мав рацію. Я не помилився, що вона вирішила мною прикритися.

Я налив їй мартіні, і після другого келиха її настрій покращився, принаймні вона трохи розслабилася і зручно вмостилася на канапі, хвильку

посиділа в замріяному стані і попросила, щоб я напустив ванну. Купалася вона довго, щось наспівуючи, а я цмулив сухе вино, змішане з мартіні, й відчував, як у мені закипає образа, я ледве стримував себе, щоб не висловити все, що передумав за ці кілька днів, коли дізнався про справжню причину її суїцидального комплексу. Проте я мусив зважити на прохання Ростислава і, зрештою, я жалів її, я не міг собі уявити, що це чудове тіло за лічені тижні буде гнити в землі. Я злився на неї, що вона не призналася мені в усьому, бо тоді б я був із нею до останку, як у класичних мелодрамах, я б скрасив її останні дні, і це теж коштувало б оспівування, і це теж стало б історією вічності. І тут-таки спадала мені інша думка: чи певен ти, що тоді б вона вибрала тебе? Ні, вона мене вибрала не для того, щоб я зі сльозами на очах відпровадив її у небуття, а для того, щоб забрати мене з собою, як потопельниця, що затягує на дно ріки пливака, який припав їй до серця.

Мар’яна вийшла з ванни обмотана рушником та, наблизившись до мене, розвела руки, рушник опав і скрутився біля її ніг, а вона постала переді мною у всій своїй юній красі, а в ліжку поводилася так, мовби була сама невинність і навіть один раз тихенько зойкнула, даючи зрозуміти, що цілочка пробита. Я губився у здогадах, навіщо вона розігрує цей театр, але не був певен, чи це дійсно театр: може, вона й справді раніше кохалася зі мною неусвідомлено, але чи таке можливе?

3

Починало сутеніти, коли ми наблизились до місточка, і, щойно ступили на нього, я знову почув голос Чубая, який цитував «Самогубство закоханих на острові Небесних Мереж» Тікамацу Мондзаемона:

Ось і Сливовий Міст. Тут Сугавара-но Мітідзане Спинивсь, пливучи у вигнання У провінцію Цукусі, тут Він пісню журливу склав: «Не забувай мене, квітучий саде!» А слива та, яку любив, у тузі За ним услід перенеслась Одним стрибком в Дадзайфу. Зелений Міст. Покинута вигнанцем і поетом, Тужила тут сосна зелена. А потім, як і слива та, помчала У слід за ним, не годна Розлуку пережити. І третій міст — Вишневий. Та вишня сил не мала Вирвати міцний свій корінь І відлетіти вслід учителю, Відтак в гіркавій тузі всохла.

Місток скрипів під ногами й гойдався, після вчорашнього дощу вода в озерці піднялася і майже сягала містка, Чубай у човнику знову сидів спиною до нас і рибалив, голос його ставав чимраз тихішим і невиразнішим, а незабаром перейшов на тихе мурмотіння, яке котилося над водою, мов сиза мряка.

Ми зайняли наше місце під плакучою вербою. Я розстелив ряднину, розклав пляшки й склянки, ловлячи себе на тому, що роблю все з дивовижним спокоєм. Мар’яну спокійною назвати було неможливо: вона витверезіла і знову стала нервуватись і, щойно я розкоркував шампанське, відразу простягнула свою склянку. Ми обоє потребували випити. Після першої пляшки вона попорпалася в сумочці й видобула флакон. Коли я глянув на нього, серце в мене зупинилося. То був не той флакон, який мені показував Ростислав. То був флакон, на якому в кутику красувався елегантний чорний череп з кістками. В моїй голові з шаленою швидкістю замерехтіли всі можливі варіанти того, як можна вийти з цієї ситуації цілим і неушкодженим, але жодна з них не була настільки ідеальною, щоб я міг нею цієї миті скористатися. Тоді я вирішив за всяку ціну відтягувати час, заки щось вигадаю.