Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
Вона крутила в пальцях склянку, і сонячні зайчики стрибали по її обличчі, від цього вона ще більше скидалася на дитину, але те, що вона говорила, було таке далеке від дитячих розмов…
— Ти ніколи не пробував усвідомити, що саме тебе оточує довкола? Ти міг скільки завгодно самозаглиблюватися, але спробуй заглибитися в те, що тебе оточує, і відчуєш жах — так, мовби ти опинився на самому краєчку глибоченної прірви, яка манить і спокушає тебе, аж голова крутиться, і ти врешті починаєш гарячково хапатися руками за будь-що, аби лише втриматися на тому нещасному краєчку, балансуєш руками, як вітряк, для рівноваги… — Тут її голос зазвучав на підвищених нотах, з надривом: — І так щодня, щодня, усе твоє життя — це намагання втримати рівновагу. Але одного прекрасного дня тобі це набридає, і ти дозволяєш своєму тілу хилитися, куди йому заманеться, а потім летиш, летиш…
Склянка в її пальцях завмерла, зайчики опали у траву, вона
— Люди звикли надавати значення кожній дрібниці, кожній речі, яка їх оточує, звикли тішитися безліччю дрібниць, які складають їхнє життя. І за ними не помічають головного: життя їхнє позбавлене сенсу. Чому вони за нього так чіпляються? Бо бояться поставити крапку своїми силами. Бояться смерті, її несподіваного приходу і бояться самогубства. А самогубство, власне, й дає змогу переграти саму смерть. Ніщо в нашому житті не відбувається самостійно, усе є залежне від якихось обставин, і тільки смерть, яку ми самі собі виберемо, — це те, що ми можемо вчинити, коли захочемо і як захочемо. Призначити самому собі свою останню годину — це щось, що урівнює тебе з Творцем. Він дав життя, але забрати не зміг. Повільне згасання гнітить, ти постійно перебуваєш під наглядом смерті, під її опікою… Крок ліворуч, крок праворуч, а смерть уже чигає на тебе — перебіг на «червоний», заплив на середину стрімкої ріки, вихилився з вікна чи сів не в той літак… Ти перед смертю безсилий… мов квітка на хвилях…
Я з жахом усвідомлював її рацію, а надто, що схожі думки не раз навіювалися й мені, а все ж я відчував, що ледве чи коштую того дару, який вона мені офірує — смерті в її компанії, романтичної смерті, звабливої смерті, вічної смерті. До того ж я відчував, що вона впускає мене лише в одну малесеньку комірчинку свого серця, та й то освітлену куцим недопалком свічки, аби я в напівсутінках так і не зумів розгледіти найважливішого, що там приховано, і не намацав потаємних ходів углиб.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Описуючи події того часу, я застановлявся, що в їхньому описі має бути головним, і доходив висновку, що якби не Мар’яна, я б, можливо, ніколи так і не написав про це ані рядка. Минуло з того часу понад десять років, а вона не покидає моєї пам’яті і все ще продовжує навідуватися і в сни, і в роздуми, вона живе в мені, наче якась інфекція, якої неможливо позбутися, неможливо вбити жодним антибіотиком, ба навіть все ще мені здається, що одного чудового дня я зустріну її десь на вулиці й відразу впізнаю, а вона, мовби нічого й не трапилося, кинеться на шию і зі сміхом згадає все, що між нами було, хоч я й розумію, що це вже неможливо — ніколи я її не зустріну, але уява чомусь уперто вимальовує нашу зустріч. З роками образ її в моїй пам’яті розпадається, множиться і мерехтить іскорками, що перебігають з місця на місце, аби в якийсь момент збігтися докупи, але не для того, щоб явити мені її такою, якою я найбільше її знав, а чомусь зовсім іншою, не відомою мені, не відображеною у пам’яті, а скоріше вимріяною, доуявленою, витвором дивовижного світла, яке пробивається крізь товщу води і, заламуючись, творить фантазійні марева.
Я мусив урешті-решт розібратися з тим, що сталося, знайти відповідь на загадку, чому вона вибрала саме мене, і то не для того, щоб прокинути в мені жагу життя і творчості, а навпаки — щоб усе це приспати, вивести мене на гору, з якої розлягається захоплюючий краєвид румовищ, і сказати: «Оце твоє життя? Чи є сенс за нього чіплятися?» Мене й зараз після стількох років проймає містичний страх, коли я її згадую, усе ще не покидає думка, що я так до кінця й не зрозумів її, не дав їй нічого з того, що міг дати, не вислухав її ніколи, не пройнявся її болем, щось зосталося поміж нами недоговорене, і тепер воно крутиться у моїй голові, муляє, проситься назовні, але до кого я промовлю ці недомовлені слова? Я продовжую розмовляти з нею на відстані часу, голос її дзюрчить у моїй голові, відлунює і розсіюється на міріади звуків так, аби бодай малюсінькою часточкою нагадати мені про себе. Кілька разів я прокидався серед ночі, зачувши, як вона мене кличе на ім’я. То було дивне й моторошне відчуття, я так ясно чув її голос, мовби вона була десь зовсім поруч, на досяг руки, і я, не запалюючи світла, завмирав і сторожко слухав тишу, а тиша тужливо дзвеніла, ніби прагнучи мене заспокоїти, заколисати і приспати уяву.
Восьме серпня наближалося, а я все ще перебував у стані невизначеності, хоча ловив себе на тому, що не розпочинаю писати нічого нового, а намагаюся завершити якісь старі речі, переглядаю рукописи й листи, щось палю, щось розкладаю у папки… Навіщо я це роблю? Напевно, тому, що це давно треба було зробити, чи не так? Мусить же ж бути якийсь порядок, бо ж усі під Богом ходимо — крок ліворуч, крок праворуч карається смертю. І тут Мар’яна
«Акт кохання і акт смерті — по суті одне й те саме, — згадалися мені слова якогось середньовічного філософа. — Лише померши, закохані нарешті поєднаються з безмежним всесвітом і одне з одним». Одночасний оргазм і одночасна смерть — в цьому щось є. Ерос і Танатос — дві могутні сили, що рухають творчістю, два стовпи, на яких міцно стоїть мистецтво всіх часів і всіх народів. Моріс Бланшо в есе «Смерть як можливість» написав, що головна приваба самогубства для митця в тому, що воно — найвищий акт приступної для людини творчості й разом з тим учинок, який мовби відміняє саму смерть: «Щоби писати, необхідно панувати над собою перед обличчям смерті, необхідно встановити з нею стосунки владарювання. Якщо вона для тебе щось таке, перед чим втрачаєш витримку, чого не можеш витерпіти, — тоді вона викрадає у тебе слова з-під пера, перебиває твою мову; письменник уже більше не пише, а кричить, і його невправний, невиразний крик нікому не чутний або ж нікого не хвилює. Кафка глибоко прочув, що мистецтво пов’язане зі смертю. Чому зі смертю? Тому, що вона межа всього. Хто владний над нею, той наділений найвищою владою і над собою, здобуває всі свої можливості, стає одним великим хистом. Мистецтво — це влада над смертною межею, межа будь-якій владі».
«За п’ять останніх століть більша частина видатних митців, — писав Готфрід Бенн, — були або божевільними, або гомосексуалістами, або наркоманами, або одержимими суїцидальним комплексом». Я не божевільний, не гомосексуаліст, не наркоман і ніколи не відчував великого бажання піти передчасно з життя, хоча міг про це думати, з особливою увагою читав про випадки самогубства серед письменників, складав їхні списки, щоб коли-небудь видати антологію їхніх творів і передсмертних листів.
«Література наскрізь просякла отрутою», — засвідчив Юкіо Мішіма, який згодом зробив собі харакірі. Я витяг папку зі своїми вирізками і записами на тему самогубства серед письменників і став шукати випадки подвійного самогубства. Їх було всього кілька.
Відомий японський есеїст професор Номура Вайхан (1884–1921) утік разом зі студенткою за місто, і два тижні вони займалися палким коханням на безлюдному березі ріки, серед квітучих дерев, а потім втопилися. Причина була в тому, що він був одружений, а вести подвійне життя не бажав. Причина, здавалося б, недостатньо серйозна, але цілком у японській традиції, японці навіть для самогубства за домовленістю видумали спеціальний термін «сіндзю» — «єдність сердець». Цікаво, що ініціаторами зазвичай виступали саме жінки. Хоча траплялося і несправжнє сіндзю — це коли одна особа хоче померти, а друга — ні. В таких випадках ініціаторами самогубства виступали чоловіки. Публіцист Такеуті Масасі (1898–1922) після невдалого сватання до панночки з консервативної родини вирішив зарізати себе і кохану. Але дівчина виявилася спритнішою і втекла, тоді бідолашний жених зарізав її батьків, а потім і сам заколовся.
Німецький письменник Генріх фон Кляйст (1777–1811) пережив чимало життєвих розчарувань: не став справжнім офіцером, бо ненавидів війну, не закінчив університету, бо розчарувався в науці, не зміг зробити кар’єри чиновника, як видавець зазнав теж невдачі. Але коли зустрів Генрієтту Фоґель, це тільки прискорило його смерть. Він не мав засобів для існування, його не визнали сучасники, а пані Фоґель була одружена за нелюбом і смертельно хвора. Ідея смерті належала саме їй, і Кляйст був у захопленні. «Я здобув подругу, — писав він, — чий дух ширяє, як молодий орел — подібної я не стрічав ще ніколи в життя. Їй зрозуміла моя туга, вона бачить у ній щось високе, глибоко закорінене й невиліковне, а тому, хоча їй під силу ощасливити мене тут, на землі, вона прагне зі мною померти… Тепер у мене єдина радісна турбота — відшукати достатньо глибоке урвище, аби разом із нею кинутися туди».