Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
— Ну, мама, інакша… вона мене краще розуміє…
— А чим вона займається?
— А що це тебе раптом так зацікавили мої батьки?
— Ти просто ніколи нічого про них не розповідала. Це виглядало дивно. Ти жодного разу навіть словом про них не прохопилася.
— Я це навмисне робила. Я боялася, що ти мене захочеш розчулити, почнеш заливати: а ти подумала про батьків? а як вони переживуть твоє самогубство? От цього я боялася. А тепер не боюсь, то й розповідаю.
— То чим же займається твоя мама?
— Мама? Мама — лікар. У мене чудова мама.
— І як вона ставиться до того, що татко вечорами засідає у кнайпі?
— Та це дуже рідко буває. Я була просто ошелешена, коли його там побачила. Здається, що він нас таки не помітив. Боже, я й досі вся
— Невже це було б так страшно, якби ти нас познайомила?
Мар’яна зиркнула на мене так, мовби я дав їй запитання з тригонометрії.
— Ти забув, скільки мені років? Я, завваж, ще не маю паспорта. Я так думаю, що він зі своїми зв’язками міг би тебе навіть притягнути до відповідальності. За розбещення малолітніх. Теж мені вигадав: познайомити!
Але якась підступна думка мені підказувала, що вона говорить неправду, всі її репліки були надто театралізовані, нещирі, а за кілька хвилин я був уже майже певен, що вона мені крутить юра, бо після того, як ми вийшли з «двійки» на кінцевій зупинці і я рушив звичним напрямом до зупинки її автобуса, Мар’яна наполягла, щоб цього разу провести спочатку мене. Такого ніколи раніше не було, і з огляду на вечірню пору я не погоджувався, але вона стояла на своєму і не заспокоїлася, доки таки не посадила мене на винниківський автобус. Причиною такої незвичної поведінки начебто була моя застуда, я мав якнайскорше потрапити додому і вжити аспірину. Здавалося б, тут не було нічого дивного, жінки люблять інколи проявляти свої материнські інстинкти, до того ж я справді кілька разів пчихнув і скористався хустинкою. Але щось мене продовжувало муляти, і я, не доїхавши до Винників, зійшов з автобуса, пересів на львівський автобус і повернувся до тієї самої кнайпи, звідки ми вилетіли, як кулі.
У ті роки кнайп ще було малувато й зазвичай усі вони вечорами забивалися по зав’язку. Ця не відрізнялася від інших, за столиками сиділо щонайменше зо два десятки вірогідних татусів Мар’яни. Я знайшов вільне місце в самому куточку, де пліткувало дві дами у віці від тридцяти п’яти до сорока. У своєму далеко не бідному на пригоди житті я не мав щастя пізнати кобіту старшу тридцяти двох років. Якими жінки бувають у тридцять п’ять або сорок років, я не мав уявлення, але найцікавіше, що й не прагнув це спізнати. Мене такі жінки цікавили винятково у юнацькому віці, але мені, як Бальзакові, не пофортунило, хоча я б із задоволенням пожив під крильцем якої-небудь матрони у ті часи, коли ховався від КГБ у Львові без прописки, а отже, і без роботи. Так якось уже виходило, що доля підсовувала мені самих дівчат від п’ятнадцяти до двадцяти восьми, переважна більшість яких мала від двадцяти до двадцяти чотирьох. Одне, що я затямив добре, це те, що двадцятивосьмирічна дівчина — а мав я їх всього дві — дуже далека від ідеалу покірної кішечки і скидається більше на пантеру. Дівчата, яким перевалило за двадцять п’ять уже носять у собі паросток старої діви, який до двадцяти восьми років розростається на пишний трояндовий кущ із багатьма колючками. Вона вже не діва і ще не стара, але приручити її так само непросто, як і дорослого кота чи жеребця, у ній нуртують настільки могутні сили, які впокорити надто важко, і треба бути неабияким ковбоєм, аби об’їздити такого мустанга. Зайве казати, що я не мав жодного бажання гаяти час на цю непросту процедуру і при першій же нагоді зіскакував на повній швидкості.
Природно, що обидві дами не викликали в моїх джинсах жодних емоцій. Я замовив келих «Ведмежої крові» і замислено цмулив, скануючи столик за столиком та вираховуючи Мар’яниного татуська. Як я вже казав, практично кожен із двох десятків чоловіків мого віку міг бути її батьком, якщо припустити, що він взагалі тут був, а я чомусь мав надто великі сумніви щодо цього. У мене склалося таке враження, що не від батька Мар’яна так раптово шуганулася, а від когось іншого, з ким нізащо не бажала мене знайомити. Хто б то міг бути? Молодих хлопців тут взагалі не було — то не була та кнайпа, куди вчащала молодь. Хто ще міг бути такий, з ким моя зустріч могла зіпсувати Мар’яні настрій? Настільки, що вона воліла
— Вибачте, що ми вас відвертаємо, але в одної з нас сьогодні день народження, і ми б хотіли вас вгостити коньяком.
— А то ви п’єте щось несерйозне, — додала її подруга.
— Мені подобається процес пиття, — сказав я, — тому п’ю вино. І в кого з вас день народження?
— А вгадайте.
— Ви обидві такі святкові, що це важко зробити.
— А ви спробуйте. Але ми вам наллємо коньяку.
— Боронь Боже. Нині я п’ю тільки вино.
— Але ми вас хочемо вгостити. Бармен, пляшку «Ведмежої крові»! — гукнула дама, і за хвилю розкоркована пляшка з’явилася на столі.
І знову я мушу вжити вислів «у ті часи». Авжеж, у ті часи у Львові продавалося чудове болгарське вино «Ведмежа кров». Те, що під цією назвою продається тепер, — жахлива люра. Ми випили й відразу ж зазнайомилися. Дамочок звали Оля і Галя. Обидві були в тілі, з великими бюстами і напацькані так, що келишки їхні червоніли від помади. Я так думаю, що кожного разу, виходячи до кльозету, вони підправляли вуста, розтягуючи їх у дурнуватій посмішці, потім тими вустами плямкали, кінчиком язика проводили по зубах, злизуючи сліди помади, врешті пудрували носи і тільки тоді з’являлися на люди. Не маючи на те настрою, я змушений був із ними спілкуватися, і тут вигулькнула цікава річ. Вони, виявляється, бачили нас із Мар’яною, коли ми зайшли до кнайпи.
— То була ваша донька? — спитала Галя.
Я подумав, що заперечувати нема сенсу.
— Симпатична, — сказала Оля.
— Та що там — красуня, — уточнила Галя. — Вчиться?
— Закінчила десятий клас.
— О, то ви стали молодим батьком. А чому вона вас так швиденько витягла звідси?
— Не знаю. Можливо, когось побачила. Я не цікавився.
— Ви, напевно, живете окремо?
— Так. Ми з її мамою розлучилися.
— Ми так і подумали. — Ну, це ж треба, які провидиці! — Але кого вона могла тут такого побачити? Тут самі хлопи нашого віку.
— А що, від того часу, коли ми вийшли і я повернувся, публіка не змінилася?
— Практично ні.
— Стривай, здається один пан вийшов.
— Ах так, так, один пан вийшов. Але він не прощався. Він сидів он у тій компанії і, коли відходив, сказав, що скоро повернеться.
Ну і що? — подумав я. Це й так нічого не міняє. Я все одно не вирахую, від кого чкурнула Мар’яна. Якби не ці настирливі жінки, я б уже злиняв, але вони вперто змушували з ними пити, ба ще й відгадувати, хто саме з них уродинниця. Їхнє пашталакання мене починало нервувати. Врешті виявилося, що це Оля. А коли вона мене витягла з-за столу на танець з притисканням, я відчув величезне бажання шугнути до кльозету і зникнути, бо вона була достатньо п’яна, аби не керувати собою, і повисла на мені, притулившись животом. Від неї пахло коньяком, парфумами, потом і салатом «олів’є». Я ледве відбув цю танцювальну каторгу і подумав, що тікати все одно доведеться, то чому не зараз? Я встав і рушив до кльозету. І цієї хвилі до кнайпи увійшов мій добрий колєґа Мирон. Ми обнялися, і виявилося, що це саме він і зник на півтори години, відколи ми сюди зазирали з Мар’яною. Він мені махав рукою, але Мар’яна надто оперативно мене висмикнула, аби я зміг це помітити. Мирон повернувся до своєї веселої компанії і потягнув мене до себе. Я не опирався, бо дамочки мені вже обридли. Мирон був хірургом, тому не дивно, що за столом сиділи самі медики, вочевидь, вже добряче веселі. І тут один із лікарів запитав мене:
— А що то ви, пане Юрку, цнотливих юнок зваблюєте?
— Яких саме? Тих? — кивнув я на стіл з дамами.
— Ні, тих, з якими ви сюди зазирнули і відразу вилетіли, як ошпарені.
— А в Юрчика така спеціалізація, — сказав Мирон, — самі пацанки. Тобто юні поетеси.
— О, я й не знав, що Мар’яна ще й поетеса, — сказав той самий лікар, а мене наче струмом вдарило.
— То ви її знаєте?
Сказати, що серце у мене тієї миті калатало, як навіжене, — не сказати нічого.