Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
— Нє, пане Юрцю, так, як ви її знаєте, я її не знаю. Не переживайте. — Язик у нього заплітався. — Вона моя пацієнтка. От і все.
— У неї щось із мозком? — спитав Мирон.
— Логічно. Мої пацієнти всі з мозком. Але давайте вип’ємо. До нас приєдналися два файні кумплі. Пане Юрку, що ви п’єте? Вино? Бармен! Пане Юрку, замовляйте.
Я подумав, що, цілком можливо, я й сам стану його пацієнтом від цього шоку. Мені кортіло розпитати, що саме дошкуляє Мар’яні, але розмова поточилася вже в такому руслі, що я не мав жодної можливості встряти. Заки
Їхати кудись зранку після пиятики, не почистивши всі пір’їнки вдома, не належить до моїх звичок, але виходу не було, залізо треба кувати вчасно. Мирон із нейрохірургом Ростиславом працювали в одній лікарні, хоч і на різних поверхах, але що Мирон мав свій персональний кабінет, то зустріч відбулася у нього.
— Юрчик хоче знати про Мар’яну, — сказав Мирон, розливаючи в келишки коньяк. — Ти ж розумієш, вони зустрічаються.
— Так, вона класна дівчина. Не за віком розвинута. А що, ви так сильно нею перейнялися?
— Можна сказати, що так. Ми справді зустрічаємося.
— Юна поетеса, розумієш? — підморгнув Мирон.
— Справді, таке трапляється, що талант вибухає у людей приречених… — Тут він замовк, мовби злякавшись, що бовкнув зайве, взяв у рот цигарку і спробував запалити, сірники в його пальцях ламалися, поки нарешті Мирон не підсунув йому під ніс запальничку, тоді відкашлявся і додав: — Вона хвора. Невиліковно.
Я отерп і відчув, як душа моя провалюється у якісь потаємні глибини мого тіла разом із серцем. Мабуть, жах, який спалахнув на моєму обличчі, вразив і Ростислава.
— Знаєте, пане Юрку, то є делікатна ситуація. Я б не повинен вам це говорити. Але Мирон… а ви його колєґа… Тобто якщо ви будували собі якісь плани з нею, то… — Він випустив дим понад моєю головою і продовжив: — …не варто. Вона приречена. Ми зробили магнітно-ядерний резонанс мозкової тканини і виявили неоперабельну пухлину мозку. Мабуть, ви помічали, що в неї бувають різкі зміни настрою, що вона може дивитися в одну точку й не слухати того, що ви їй говорите, а на ваші запитання відповідає з деяким запізненням. Інколи ночами трапляються провали пам’яті й прояви сомнамбулізму, коли вона не усвідомлює своєї поведінки. Скільки разів вона при вас втрачала свідомість?
— Два… ні, три…
— Ну, от… одного разу вона втратить свідомість і більше не отямиться…
— І скільки ти їй даєш? — спитав Мирон.
— Тут вгадати неможливо, це може статися і за тиждень або два, а то й за місяць. У будь-якому разі відміряно їй жалюгідно мало.
— Вона про це знає? — спитав я.
— Річ у тім, що я дав їй іншу виписку, де про пухлину не було ні слова. Справжній діагноз отримала її мама. Не знаю, яким чином це прочитала Мар’яна… Але прийшла до мене, тицьнула мені під ніс діагноз і змусила все розтлумачити.
— І
— Я так не міг сказати. Я пояснив, що бували випадки, коли з такою пухлиною люди жили довгі роки. Але вона відразу ж поставила мене на місце. Перед тим, як прийти до мене, побувала в бібліотеці. Так що… інформацію мала… її лише цікавило, чи не запізно оперувати. Тоді я запропонував їй лягти знову на обстеження. На дев’яносто дев’ять відсотків я був певен, що операція вже нічого не дасть, а все ж хотілося переконатися в цьому остаточно.
— Коли то було? Коли виявлено пухлину? — спитав я.
— То було в лютому.
В лютому я отримав від Мар’яни першого листа. Мені стало зле, я не міг опанувати себе, і, коли Мирон підніс мені чарку коньяку, я перехилив її в одну мить.
— А коли вона лягла до вас?
— У квітні. Вона пролежала тут два тижні, я показав її ще кільком фахівцям, навіть вислав її дані до колєґи в Австрію. Але відповідь всюди звучала одна: запізно. Якби батьки спохопилися раніше і зробили їй операцію ще в дитинстві, вона була б урятована. Але вона походить з нещасливої сім’ї… Батько їх покинув, а мати… мати в неї алкоголічка… її виховувала й утримувала бабця. Недавно бабця померла.
— Вона мені розповідала про батька-професора і матір-лікарку.
— Батько-професор… — він гірко усміхнувся, — батько її був простим муляром. Мати кравчиня… у періоди запоїв не раз лупцювала доньку, тому вона перейшла жити до бабці. Десь там на Майорівці є маленька загрузла в землю хатинка, яку дивом не знесли. У ній Мар’яна і живе. Сама. Бабця померла і залишила їй якісь невеличкі заощадження та жменю різних золотих дрібничок. Так, на око, було того добра доларів на двісті. Мар’яна принесла мені їх, висипала на стіл і запитала, чи цього не вистачить на операцію. Але що я міг їй відповісти? Я міг сказати, що не вистачить усіх скарбів світу, але натомість тільки похитав головою.
— Тобто ви залишили їй надію на те, що операція взагалі можлива, якби роздобути кошти?
— Тоді я просто не міг… не міг із себе видушити, що надій нема жодних… Дивлячись на цю юну чисту вроду… Я відтягував як міг цей присуд… Але врешті змушений був сказати як є. Від неї важко щось затаїти. Вона вмить розрізняє неправду.
— Це страшна смерть?
— У такому віці будь-яка смерть страшна.
— А смерть від пухлини мозку?
— Вона може померти з жахливими болями, а може одного дня просто не прокинутися… Заснути і не прокинутися…
— І це вона теж знає?
— Так.
— Відколи?
— Наприкінці травня я врешті сказав правду.
Саме наприкінці травня ми вперше зустрілися.
— Відтоді в неї з’явився страх перед сном, особливо вночі… — продовжив Ростислав. — Вона інколи цілу ніч не спить, читає, і лише на світанку засинає, коли вже настільки втомлена, що все стає байдужим. Думаю, що задля її спокою цього не слід було казати.
— Що було потім?
— Вона… тільки між нами… попросила в мене отруту.