Весняні ігри в осінніх садах

Винничук Юрій Павлович

Я розкоркував другу пляшку і сказав:

— Не спіши. Ми ще маємо покохатися.

— Ми вже покохалися.

— Хіба ти забула, що ми це мали зробити на острові?

— Я просто подумала, що вдома буде зручніше.

— Одне другому не заважає. Я хочу тебе ще.

— Але я не хочу.

— Ну, тоді…

— Що тоді? — спитала вона з острахом.

— Тоді я тобі не складу компанії.

— Ти не можеш так зі мною вчинити!

— Я хочу кохатися з тобою тут, на острові. Я про це надто довго мріяв.

Вона поклала флакон поруч, якусь мить повагалася і врешті мовчки скорилася, але, щоб підкреслити свою незалежність, лягла на бік спиною до мене. Флакон лежав перед її очима.

— Ні, не так, — сказав я. — Я хочу, щоб ти стала на коліна.

— Ні.

— Що значить «ні»?

— Ні — значить «ні».

— Отже, ти мене обдурила.

— Нічого я тебе не дурила. Ти мене мав.

— Я хочу ще. Ти не можеш мені відмовляти.

Вона

підвелася і якусь хвилю сиділа непорушно, потім випила мартіні, і я побачив у її очах сльози. Мені стало її шкода, але, з іншого боку, я не бачив причини, чому мав би відмовити собі в цьому скромному бажанні. Вона стала на коліна й нагнулася, спершись на лікті. Я підняв спідничку, стягнув майточки і замилувався видовищем, яке, щоправда, вже оглядав у себе вдома, але за кожним разом завмирав, наче перед витвором Праксителя, бо нічого досконалішого за формою і змістом мені не доводилося раніше оглядати. Я ковтав очима ці стиглі півкулі, як голодний ковтає очима хліб, я вбирав їх на повні груди, щоб бодай у моїй пам’яті зосталося це сніжно-біле диво, оточене пастелями засмаги, диво, до якого ідеально прилягали мої долоні, диво, в яке я жадібно занурював нігті, і тільки на одну мить правиця моя відволіклася від цього шляхетного заняття — коли я спритно витяг з кишені пігулку, яку отримав від Ростислава, і запив її вином. Я подумав, що зашкодити вона мені вже не зашкодить, а можливо, що й допоможе. Я рухався повільно, неймовірно повільно, час до часу пригублюючи з пляшки вино, я кохався собі на втіху, закидаючи голову до неба, що яскріло зорями, і чекав, коли вони почнуть падати, бо в серпні зорі падають, але зорі не падали, і місяць ковзав у сизих пасмугах, мов у цигарковому димі, а я насувався і відсувався, насувався і відсувався, насувався і відсувався, напливав і відпливав, вдаряв хвилями і відскакував у такт із місяцем, і здавалося мені, що ми з ним у цей мент поріднилися, і якщо в нього є серце, то воно мусить стукати в такт із моїм. Я не мав куди квапитися, я гойдався собі разом із місяцем і нам було добре, коли раптом побачив, як малесенька зірочка починає котитися вниз, і тут Мар’яна застогнала, але цей стогін зовсім не скидався на стогін жінки, яка ось-ось відчує оргазм, він скидався на хлипання немовляти крізь сон, хлипання наростало, і я зарухався швидше, місяць так само наліг на весла, а зірочка котилася і котилася, а Мар’яна щораз голосніше зойкала і врешті застогнала й замовкла, я випорснувся в неї так інтенсивно, що аж мені заболіло, хвильку її ще потримав, стискаючи в долонях, а потім опав зіпрілий на траву. Мар’яна підвелася і мовчки попростувала до води.

— Ти куди? — спитав я.

Вона не відповіла. Підняла спідницю, зайшла у воду, присіла і стала митися.

І тут пролунав голос Чубая, що цитував мою поему «Ілаялі»:

Ось біжить моя сестра сльозою з ока сумного спраги моєї притискаючи к серцю осиротіле каміння Вилітають ластів'ята з-поміж стегон її — сімсот ластів’ят і всіх мучить спрага І пісня їхня терпкіша від терну ягід і не знаходять вони притулку навіть під власною тінню Ось та річка у якій ще ніхто не втонув і вона висихає Ось тії хвилі в які сестра моя увійшла Ось тії води в яких мертве сім’я вона виполіскувала Ось та ріка що наповнилася до краю Ось ті хвилі з яких не вийшла моя сестра Ось ті води в яких ожило мертве сімя Ось той місяць що в гурт його тихо скликає і навчає азбуки

Усе повторюється, усе повторюється, усе вже написане, нічого нового, нічого нового, навіщо вона миється, який у цьому сенс, якщо зібралася померти, я згадав, що милася вона щоразу, навіть тоді, коли чинила це у сновидному стані, рухаючись, як манекен, сьогодні вдень вона милася вже цілком свідомо, але зараз, навіщо зараз, коли жити зосталося лічені хвилини, вимивати з себе моє сім'я, адже коли робитимуть розтин, то й так виявлять, що перед смертю ми… ми… вона кохалася… що тут такого поганого, усі це робили, ось вона виходить із води, і Грицько дивиться на неї зачаровано, та він не зводив з неї ока увесь час, скільки вона була у воді, але мовчав, а тепер вона наближається босоніж по траві, виймає з кулька светр, яким так і не скористалася, бо надто тепло, і витирається, і мовчить, потім розвішує светр на гіллі — що за безглуздя? — вбирає майточки, поправляє спідничку, сідає поруч і виймає з кишені флакона — коли вона встигла його туди сховати? —

вона з ним не розлучалася, миючись, отже, не довіряє мені, і тут я нарешті усвідомлюю весь свій жах, бо я так і не зумів нічого розумного вигадати, я просто забув, що маю знайти вихід. Виходу нема. Вона розкручує накривку і, висипавши на долоню дві пігулки, простягає мені. Я чую, як б’ється моє серце — від хвилювання чи від випитого? Я вже достатньо п’яний. Я вже такий, що можу й проковтнути цю пігулку. Мені вже все по цимбалах. Я беру пігулку і дивлюся на неї, а вона двоїться мені в очах і пливе, пливе, Мар’яна усміхається через силу, бере келиха з вином, і я помічаю, що рука її тремтить, вона випиває до дна і просить наповнити ще, потім кладе пігулку на язик так, аби я бачив, клятий місяць усе старанно фіксує (небесний папараці, кому ти продаси ці світлини?), як назло, він уже випірнув із димових сувоїв; довкола так ясно, Мар’яна дивиться на мене очікувальним поглядом, і я роблю те саме — кладу пігулку на язик, перед тим встигнувши заковтнути слину і провести по його поверхні зубами, щоб він не був надто мокрим, і пігулка завчасу не розпустилася, а тоді одночасно ми запиваємо нашу смерть вином з тією лише різницею, що свою я ховаю під язик і не ковтаю, а непомітно впускаю назад у келих з вином. Хоча ні, це неправда, що непомітно, Мар’яна просто в цей момент відвертається і не дивиться на мене, вона дивиться кудись просто поперед себе, туди, де вигойдується човник Чубая, так, мовби бачить його насправді, вона не дивиться на мене, можливо, щоб не розчаруватись у мені, щоб дати мені змогу проробити всі мої маніпуляції… А місяць, врешті збагнувши свою підлу роль, пірнає у хмарки, і темрява нас радісно пеленає.

— Поцілуй мене, — каже Мар’яна, дивлячись перед себе.

Ще чого!!! Я стлумлюю в собі скрик, відкладаю келиха в траву, але так, аби він перехилився і вино разом з пігулкою виллялось. Тоді беру за горло пляшку вина і цмулю захланно.

— Поцілуй мене, — повторює Мар’яна, і я відчуваю, що її голос слабне, а сама вона відхиляється назад і спирається на лікті.

— Я хочу перед смертю напитися, як чіп.

— Поцілуй мене, — проказує вона уже зовсім тихо, а язичок її заплітається, і сама вона ледве через силу тримається на ліктях.

Я відкладаю пляшку і нахиляюся до неї, нахиляюся повільно, місяць знову випірнає і фотографує, і я бачу її примружені очі, напіврозкриті вуста, о Боже, вона вмирає, невже я її не поцілую, але у вустах її отрута, я обнімаю її і цілую, вона ще жива, вуста такі ж гарячі, і вона наперекір моїм підозрам навіть не намагається впорснути мені зі своїм язичком отруйної слини, вона лише напнула вуста, тугі, солодкі, я цілую їх весь у напрузі, що ось-ось вона таки зробить це, висуне язичка, але вона опадає безвільно в моїх руках, і очі її заплющуються. Дивовижний спокій на її обличчі вражає. Я не можу відвести від неї погляду. Я хочу сказати собі щось погане, щось образливе, вилаятися, але голова моя важка, голова моя безпросвітно тупа. Я п’ю шампан і дивлюся на воду. Над водою стелиться пухнастий туман, з туману вигулькує човен.

— Що, перебздів? — питає Грицько, весь закутаний мрякою, наче грецький бог на Олімпі. — Еге, це справді страшно. Знаю по собі. Ти повівся по-свинськи.

— А вона? Вона повелася не по-свинськи, затаївши невиліковну хворобу? Вона знала, що дні її й так полічені, й не хотіла чекати передсмертних мук. Я це зрозуміти можу… Але не можу зрозуміти, чому вона вирішила втягнути у це й мене?

— Задля товариства. Але в одному вона таки мала рацію: завше варто вчасно піти. Вклонитися, подякувати і піти. Так, як це зробив я.

— Ти ж не покінчив самогубством.

— Ні, звісно, то не було самогубство таке, яким його прийнято вважати. Але я таки пішов сам. Це все одно, що взяти і перестати дихати. Або перестати їсти. Або перестати писати. Або перестати гратися. Усе це — смерть.

— Але я не поспішаю на той світ. Мені здається, я ще не все зробив.

— Це облуда. Усього зробити й так неможливо. Але мені дуже шкода твою панну. Ти її використав так примітивно…

— А хіба її можна було використати якось інакше? То підкажи.

— Ти просто не зрозумів… нічого не зрозумів… вона вибрала тебе… панна, про яку мріють, — юна, красива… ти уявляєш ваші фото поруч після того, як стане відомо про самогубство? Ти не збагнув, що ти ОБРАНИЙ! Вона запропонувала тобі з тисяч і тисяч чоловіків приєднатися до неї. А ти її взяв… як хусточку до носа… Ти отримав найвищий дар, який тільки можна отримати: розкішну смерть, якій можна заздрити, про яку могли складати пісні й легенди. А що ти вибрав натомість? Повільне вмирання, змагання з хворобами, аж поки не впадеш пляцком у кращому випадку, а в гіршому не заляжеш у лікарняне ліжко, як я, і будуть довкола тебе снувати родичі, і будуть вдавати, що все чудово, ти видужаєш і буквально завтра пострибаєш додому, хоча ти помічатимеш їхні вимушені усмішки, їхні награні репліки… аж врешті ти вмреш — старий, зморщений, сірий… і вгаратають тобі на могилі якусь бандуру чи зарюмсану музу…