Весняні ігри в осінніх садах

Винничук Юрій Павлович

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

Яніколи не задумувався, чому мені подобається читати біографії великих людей, і тільки недавно спало на думку: причина в тому, що все їхнє життя було сповнене страждань, мук і втрат, а ніщо так не здатне заспокоїти власний розпач, як чужі страждання. Я подумав, що клин слід вибивати тільки клином, а ще краще кількома, тож став заводити романи на кожному кроці, потрапляючи в пригоди, далекі від моєї спокійної патріархальної натури, мене підхопила бурхлива течія і закрутила у своєму вирі з такою силою, що опиратися вже було неможливо, а що мені рідко траплялися панни, з якими хотілося б після сексу поніжитись у ліжку, кайфуючи від пристрасної симфонії, яку щойно зіграли два інструменти, то я міняв їх, як міняють шкарпетки. Інколи короткозорість підсовувала мені свиню: привівши ввечері додому панну, вранці я готовий був тікати з власної хати якнайдалі. Коли вони набридали мені, я їх знищував, топив у ванні, в озері, в тарілці борщу, розчиняв у каві, спалював разом із їхніми речами, якими вони захаращували

мій побут, я спалював їх, обклавши газетами і віршами, що присвятив їм у хвилини малодухості, я краяв їх на локшину і підсипав ними яблуні, а вони родили, мов скажені. Я розбивав серця за те, що хтось розбив моє, я поводився, як браконьєр у заповіднику, я не мав ані совісті, ані жалю, для мене не існувало різниці між добром і злом, я жив, як метелик-одноденка: без жодних планів, без перспективи, типовий партач життя… Я сміливо приходив на сімейні обіди, знайомився з батьками, провадив мудрі бесіди, будував спільні плани на майбутнє, а найгірше те, що я водночас грав роль порядної людини, мені довіряли, зі мною розмовляли виховано і з цікавістю, тоді як мене особисто цікавила тільки піхва їхньої доньки.

Я спробував задуматися над своєю поведінкою. Це було складно. Я відчув себе негідником, постійно вигадував якісь подвійні ігри, від яких мені ставало на душі гидко, і винним у всьому був безперечно мій прутень, це він рухав моїми намірами, смаками й ідеями. Мій прутень слабував на тяжку форму клаустрофобії: тільки потрапляв у темне закрите середовище, то відразу входив у рух. Не раз і не два я уявляв собі, як беру бритву — стару розкладну татову бритву, гостру таку, що розтинає волосину — і одним різким рухом відрубую його, потім дивлюся на нього, щойно налитого силою і кров’ю, як він вихлюпує із себе цю силу та кров і опадає, маліє, стає безпомічним і слабим.

Я кохався й кохався, я кінчав і кінчав, я кінчав у піхви й вуста, в простирадла й подушки, в долоні й перса, в листя і квіти, в хустинки і серветки, в майтки й сорочки, у вуха і волосся, в повітря і небеса, у ріки й моря, у пісок і траву, в газети і рукописи. Секс дозволяв мені втекти від самого себе. Убивши сотні й сотні мільярдів сперматозоїдів, я, безперечно, заслуговую Нюрнберзького процесу.

Блукання в безмежному лісі жінок, що виростають на кожному кроці й манять тебе очима й вустами, блукання їхніми розкішницями схоже на переліт джмеля від квітки до квітки, монотонне збирання нектару, всотування запахів, поцілунків, пестощів, вишептаних слів, шелесту вуст. Жінки створені для любові й зради, їх можна кохати, а потім перетворювати на літературу, проте підсвідомо я все ж таки страшенно хотів закохатися, навіть відчував уже ознаки великої закоханості, але не до реальної особи, а до чогось імлистого й мерехтливого, до чогось, що я досі ще не зустрів. Поволі оці блукання перетворилися на гонитву за щастям, яке причаїлося невідомо де. Я немов опинився у казковому палаці з безліччю кімнат, кожна з яких вела до щастя, і тільки одна, заходити в яку суворо заборонено, вела в сліпу вулицю, в ніщо, але за якоюсь дивовижною закономірністю я прочиняв двері саме до цієї кімнати. Я не знав, що ловити щастя намарне: воно мусить само поманити тебе біля відчинених дверей, і що триваліше ти його чекаєш, то воно привабливіше, а кохання не може прийти раніше або пізніше, воно прийде у визначений час із одним лише уточненням — його визначатимеш не ти.

Одне я знав, що мушу в якийсь момент зупинитися, вибрати одну панну і впорядкувати своє занадто бурхливе життя. Для цього навіть не конче одружуватися, головне усвідомити, що вона в тебе є і ти можеш будь-коли її видзвонити, запросити на вікенд, а решту часу присвятити писанню. Але хвиля безумства котила мене, мов безвольну тріску, кидаючи то вгору, то вниз, а часом закручуючи в шаленому вирі, з якого я мусив рятуватися, докладаючи всіх зусиль. Я не міг зупинитися, бо кожна наступна панна була краща за попередню, я не знаю, яким чином вдалося їм отак вишикуватися в суворій послідовності, але мені здавалося, цьому не буде ні кінця ні краю.

2

Перші мої еротичні пригоди від моменту, коли я подав на розлучення, не додали мені оптимізму, а навпаки — викликали ще більшу ностальгію за втраченим. Здавалося, що якийсь фатум висить наді мною. Спочатку я переспав з однією знайомою, яка займалася танцями й була значно вища за мене. Ніколи не доводилося спати з тичками? То й не пробуйте. Надія на те, що в горизонтальній позиції її зріст не буде домінувати над вами, — марна. Тичка і в ліжку тичка. Особливо, якщо цій тичці двадцять вісім років. Славка мала перса, як у третьокласниці, я не знаю, навіщо вона взагалі надягала нацицьника, і була така худа, що я її заочно прозвав «Привіт із Бухенвальду». А я якось звик, що під час поцілунку спочатку підкрадаюся до грудей, проте у випадку зі Славкою ця тактика зазнала повного фіаско, мої інтенсивні потирання в тих місцях, де мали причаїтися перса, не викликали в неї ані найменшого ентузіазму. Вона дивилася на мене, як страус на фіалку: згори вдолину. Це жахливе відчуття, коли на тебе кобіта дивиться згори, а ти копошишся, мерехтиш, стараєшся, аж поки не починаєш розуміти, що всі твої маніпуляції схожі на залицяння ховраха до жирафи. Врешті я вирішив, що завів її достатньо і повалив на ліжко. Але я помилився, бо Славка сказала зимним тоном (щонайменше градусів 30 у мінусі): вона ще не готова. Вона так і сказала:

— Я не готова.

І крапка. І думай, що хочеш. Вона лежить переді мною напівгола, але ще не готова, а я готовий, але ще не в ділі. Жінка про свою неготовність може повідомити тисяча й одним способом, але крижаний тон — це вже явно щось таке, чого не чекаєш і з чим собі ради не даси. Коли тобі панна шепоче на вушко так ніжно й

жагуче: «Не поспішай» — це одне, але коли тебе ставлять на місце, то відчуваєш, ніби ти в сьомому класі намагаєшся вграти вчительку математики. Ще трішки — і вона з указкою в руках почне пояснювати, де в неї ерогенні зони. У Славки ерогенні зони знаходилися явно не там, де я звик. На грудях, чи то пак на місці їхньої відсутності, ерогенними зонами й не пахло. Тоді я переключився на ноги, точніше на внутрішній бік стегон. Ноги у Славки були кілометрові, але й тут я не добився жодного інтимного звуку з її вуст, вона лежала, як колія Львів — Перемишль, така ж довга і хвиляста, з тією суттєвою відмінністю, що жоден клятий семафор не підказував мені наближення станції. Я блудив наосліп, я промацав усе її тіло від стіп до голови, дослідив його краще, ніж Амундсен Антарктиду, але від цього вона не перестала бути Антарктидою. В якийсь момент мені захотілося сказати їй пару теплих слів і чкурнути подалі, коли вона врешті сама не скинула з себе залишки вбрання і, схопивши мене за прутня, не вставила собі куди треба. Далі я тільки рухався, як автомат, але відчуття, що все одно роблю щось не так, не полишало. Я був уже добряче вимучений тією безкінечною прелюдією, ми сп’яніли, і було досить пізно, я хотів спати, різні дурниці лізли у голову, а Славка навіть не намагалася ворухнутися. Здавалося, я грав снігову бабу, і щойно це мені спало на думку, як мій прутень брик — і звалився. Десь у душі я був навіть вдячний йому за це. Я сповз зі Славки і сказав: «Давай спати», вона мовчки повернулася до мене спиною і захропіла. Над ранок я реабілітував себе, але це не дало мені жодного задоволення. Більше зі Славкою я не бажав мати стосунків. Я спалив її і попіл розвіяв за вітром.

Інші враження залишила по собі оперна співачка, яку я прозвав Аїдою. Вона не була надто високою, але вся її поведінка говорила, що вона старша за мене років на двадцять, хоча була молодша на п’ятнадцять. От є такі кобіти, які просто приречені бути матінками і тільки й чекають, коли їм вдасться захомутати об’єкт, який вони почнуть з особливим задоволенням виховувати і напучувати на істинний шлях. Аїда першого ж дня, потрапивши до мене в гості, висловила сто одну пораду про те, як слід робити ремонт, куди переставити меблі й таким чином перетворити хату на затишне родинне кубельце. Секс із нею був таким, що нічим не запам’ятався, зате запам’яталося дещо інше: Аїда була ранньою пташкою, і тоді, як я ще спав без задніх ніг, вона виймала з холодильника сире яйце, виходила на світанку з ним на балкон, робила акуратну дзюрку, випивала одним духом, а після цього співала на цілі Винники арію Аїди. Тихі затишні Винники, загрузлі в мряці й дрімоті, умить прокидалися — пси починали валувати, наче божевільні, хряскали вікна і двері, чулися здивовані голоси й лайка, скрикували гуси і півні, вмикалася сигналізація… а над дахами і деревами линула прощальна пісня Аїди. Я з жахом уявив собі ці щоденні ранки і, розчинивши Аїду в горнятку з кавою, випив її за сніданком.

3

Валерія виявилася буддисткою і щовечора бубоніла мантри. Кожну мантру було виписано на окремій смужці паперу, смужки висіли по цілій хаті так, аби потрапляти на очі всюди, куди лише не поткнешся. Ті кляті мантри висіли навіть у туалеті над унітазом. З абажура звисала ціла гірлянда мантр, і, коли ми кохалися, вона промовляла їх упереміш зі стогоном, цьмаканням та сопінням. Їла вона тільки рослинну їжу, та й ту перед тим скрупульозно поділила на інь і ян. Їстівною була тільки ян: терта морква, бульба в мундирах, салат із кульбаби і лободи, зупа з кропиви, розмочена сира гречка без солі та інші такі ж вишукані делікатеси, долучаючи й сперму. Фактично вона була дуже вигідна жінка. Прогодувати її було не важче, ніж канарейку. Моя хата для неї виявилася справжнім раєм: кропива, лобода і кульбаба родили у мене, як у знатної ланкової, я завиграшки міг утримати ще з десяток подібних буддисток, за умови, що вони не будуть засирати мою хату мантрами. Як вона примудрилася водночас не скидатися на жертву голодомору — для мене загадка.

Заповітною мрією Валерії було потрапити у Тибет або в Непал. Вона марила тими краями і читала тільки буддистські твори. Віддавалася вона з таким запалом, ніби робила це востаннє у теперішній інкарнації, бо в наступній, вочевидь, вона мала стати якою-небудь рослиною, бажано корисною.

Після любощів вона в позі лотос завмирала на дві-три години, і це мені дуже подобалося — набагато гірше, коли коханка після цього намагається поговорити про мої творчі плани або розповісти про своє дитинство. Із вдячності я вислуховував ще й не те, але попри це мене не покидав сумнів: чи варто було взагалі отримувати такою жахливою ціною кількахвилинне задоволення. Після медитації Валерія повідомляла мене, що її карму повністю оновлено, і якщо я захочу, то можу її трахнути ще раз. Вона вважала, що ми з нею зустрілися тільки тому, що так забажав Крішна, і намагалася мені підсовувати якісь кольорові брахмапутри, але я виявився надто стійким католиком. Якось приперлася до мене з такою ж прибацаною, як і вона, подругою, яка повідомила, що звати її Нанмуллей, це ім’я вона прибрала на честь древньої індійської поетеси, але відразу втішила, що я її можу кликати просто Нана. Валерія, яка знала її під іншим іменем, так само загорілася ідеєю поміняти собі ім’я і, вишпортавши в мене антологію давньоіндійської лірики, сповістила:

— Юрасику, віднині можеш називати мене Лалла. Це скорочено, а повністю — Лалла-дед. А тобі я, щоб не вирізнявся, вибрала ім’я Джаґанатха. Скорочено Джаґа.

Я не заперечував, і тепер вони удвох взялися просмерджувати мою хату «травою», ведучи глибокодумні діалоги:

— Я досягла, — говорила Лалла.

— Ооой, праааавда? Ти досягла? — тішилася, як дурний цвяшком, Нана.

— Так, тепер я знаю, що це таке.

— Те, що ми називаємо ЧИМСЬ, ЩО ДАЄ УПОКОЄННЯ?