Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
Уляна схвильовано проводжала їх очима і, либонь, вагалася, чи не встати й не вибігти за ними услід. Усі присутні теж спостерігали за цією сценою, а коли Олько із Бодьом зникли, їхні очі прикипіли до нас.
— Не бійся, — сказав я Уляні, — нічого йому не буде. На свіжому повітрі протверезіє.
— Він ніколи такий не був. Який жах!
Повернувся Олюсь, сів біля нас, і ми нарешті привіталися.
— Це Олюсь, — сказав я. — Мій кумпель. А це Уляна.
Олюсь
— Уляно, ви маєте колєжанку таку саму, як ви?
— І не одну.
— Познайомите?
— Звичайно. Правда, вони всі зайняті.
— Це не проблема. Я поза конкуренцією.
— Ха-ха! А ви не страждаєте на комплекс неповноцінності.
— Ні, але змушую страждати інших. Що п’ємо? Шампанське? Ні, це не для мене.
Він підкликав офіціанта і замовив коньяк.
— Ми з Уляною щойно зазнайомилися, — сказав я.
— Я так і зрозумів. А що то був за кєнт?
— Це мій однокурсник, — пояснила Уляна. — Він взагалі гарний хлопець, але сьогодні набрався…
— Ну, ясно, чого б на шару та й не набратися. Таке зі всіма буває. Дивуюся, що ви в ньому знайшли. По-моєму, у нього лише одна звивина і та на задниці. Улянко, а давайте ви візьмете завтра свою колєжанку і ми влаштуємо пікнік на природі.
— Гм… Пропозиція цікава.
— Тоді домовилися, — констатував Олько. — Завтра якраз субота. Зустрічаємося о дванадцятій. Заїдемо на базар, закупимося і — вперед.
Уляна вийшла до вбиральні, і я спитав Олька:
— Чому ти не в Москві?
— Відпала потреба. Власник погодився заплатити дві штуки, і ми йому повернули пропажу. Я заробив чистими пів-штуки. Нормально?
— Напевно. А якби він підстрахувався есбеушниками?
— З нами був мєнт. Хоча якби я відігнав того «фольксваґена» до Москви, то я один заробив би дві штуки.
— Але ж є ризик.
— Ризик є завжди. А за тиждень я поїду до Польщі на «опелі».
— Його вже свиснули?
— Ні, ще тільки пасуть. Коли викрадуть, того ж дня й буду переганяти. Поїхали зі мною. Розслабишся. Гульнемо у Кракові за повною програмою.
— А назад як?
— Назад на «фольксваґені».
— І його так само ще тільки пасуть?
— Напевно.
— А як із кордоном?
— Митники теж мусять собі на хліб заробляти, — засміявся він. — Давай погоджуйся, дівчат візьмемо. По-моєму, тобі зараз тільки й треба, що розслабитися, так? — він плеснув мене по спині.
— Виходить, що так. Ти серйозно хочеш узяти дівчат?
— А що?
— Уляну і її подругу?
— Щодо подруги не певен, я ж її не бачив.
— А запрошення?
—
Повернулася Уляна. Вуста, з яких я злизав помаду, знову блищали карміном.
— Хочете прикол? Та колєжанка, яку я збиралася запросити на завтрашній пікнік, тут.
Олюсь враз пожвавився і замотав головою:
— Де? Покажіть.
— Я з нею зустрілася біля дзеркала. Зараз вона зайде. Але вона не сама. З хлопцем.
Ми всі троє витріщилися туди, звідки мала з’явитися Улянина подруга. Кілька пар сонливо тупцяло посеред зали під італійську пісню. Поміж них, вихляючи стегнами, увивалася офіціантка з тацею, повною порожніх келихів. За хвилю вигулькнула висока білявка в напнутих блакитних джинсах і, обережно обминаючи танцюристів, подріботіла попри столи. Робила це з неабиякою грацією, вигинаючись усім тілом, аж Олюсь задоволено прицмокнув. Білявка сіла навпроти хлопця. В них на столі було два горнятка кави і два келишки з лікером.
— Як її звати? — поцікавився Олюсь.
— У неї два імені: Лідія-Христина.
Олюсь засміявся:
— Здається, в Юрка на ім’я Христина алергія.
— Ні, вже пройшло, — сказав я.
— Ага, твоя дружина називалася Христя? — кивнула голівкою Уляна.
— Навіть якби вона називалася Уляна, це б нічого не означало. У мені всі почуття вже вивітрилися. Я порожній, як бубон. А твоя колєжанка гарненька. Правда, Олюсь у нас дуже перебірливий.
— Вона мені сподобалася, — сказав Олюсь, пожираючи її поглядом. — А цей кєнт що за пташка?
— Наречений, — сказала Уляна. — Закінчує медичний.
— Закінчує медичний, а вгощає якимсь дешевим лікером? Передайте їй, щоб вона нізащо за нього не виходила.
— От самі й передасте, коли я вас познайомлю.
— А коли станеться ця знаменна подія?
— Очевидно, завтра.
— Чому ж не сьогодні? Я налаштований якраз на сьогодні. А точніше, на вже. То як мені до неї звертатися? Лідія-Христина?
— Ми називаємо її Лідою.
Саме забриніла свіжа мелодія. Тото Котуньйо. Олюсь рішучим кроком рушив до їхнього столу.
— Ми цього пропустити не можемо, — сказав я і, вхопивши Уляну за руку, вивів її на середину зали так, аби все чути й бачити. А сцена і справді коштувала цього.
Олюсь: Чи можна вас запросити?
Хлопець (не даючи дівчині й рота розкрити): Ні, вона зайнята.
Олюсь: Не кажи «будь здоров», коли п’ють не до тебе (дівчина розсміялася). Панно Лідусю, невже ви мені відмовите?