Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
Якби не сьогоднішній пікнік, я б знову сів писати. Але писав я не тільки роман, а вимучував на папері ще й повість, яку замовив мені Кривенко для «Поступу».
— Напиши якийсь крутячок, такий, щоб викликав скандал. Щоб під вікна редакції приперлася вся клюмба [4] з плакатами й прапорами і кричала: «Геть Винничука з нашого цнотливого міста!»
Публікація «Житія гаремного» і «Дів ночі» закінчилася. Знову бракувало скандалу. Але я не знав, що писати. Щоранку, прокидаючись, я думав і думав: що ж то має бути?
4
Так
Цілий ранок від згадки про Уляну мій прутень ставав на чати, а щойно я переставав про неї думати, падав пляцком. Зараз в авті він знову зайняв стійку. Невже я її сьогодні не вграю? Моя голова ні про що інше й не думала в її присутності, тільки про любощі. Очима я роздягав її, та що там роздягав, я шматував на ній вбрання, рвав зубами ґудзики, тяв бритвою. Боже, я ще ніколи так нікого не прагнув, як її. Це було нестерпно.
Авто заїхало в ліс, кілька хвилин ми трюхикали лісовою дорогою, доки не зупинилися на просторій, осяяній сонцем галявині. Неподалік струменів ручай.
— Ну що, класна місцинка? — тішився Олько.
Ми повитягали з багажника коци, розстелили їх на траві та почали розкладати харчі. І тут Олько покликав мене збирати хмиз для багаття. Коли ми відійшли на безпечну відстань, він сказав:
— Сценарій такий. Зараз вип’ємо, перекусимо і розпалимо вогонь. І тут я скажу, що мені конче потрібно зателефонувати до Львова. Ми сядемо з Лідою в машину і поїдемо до найближчої пошти. Ну, а там дорогою, я думаю, ми собі з нею трішечки покохаємось. А ти тут теж не лови ґав. Години тобі вистачить?
— Думаю, що так.
— Ну, коли ми будемо наближатися, я посигналю, щоб вас, бува, не застати в пікантній ситуації. Тільки ж ти зараз напомпуй свою вином, як має бути. А я свою.
Цього разу ми з дівчатами пили мартіні, мішаючи його із сухим шампанським, а Олько — коньяк. Мартіні з шампанським вставляє нормально, любо було подивитися на справу моїх рук, себто на сп’янілих Уляну й Ліду. Ми голосно репетували й іржали, мов коні. Час минав, я вже неспокійно поглядав на Олька: може, план помінявся? Нарешті він спохопився і сказав, що мусить відлучитися на кілька хвилин, щоб зателефонувати. Але тут стався конфуз: Ліда нізащо не хотіла їхати.
— Я не хочу, мені й тут добре.
Тоді Олько вдався до останнього аргументу:
— Але ти мені потрібна, щоб у машині посидіти, поки я буду дзвонити. Хіба не розумієш? Це ж село. Вкрадуть машину за лічені секунди.
І тут сталося непоправне. Зголосилася Уляна:
— Ну, давайте я поїду. Це ж недовго?
Олько зам’явся, очі його знервовано забігали. Ліда з того тільки тішилася.
— Та їдьте, їдьте, — сміялася вона, — а ми тут ковбаски спечемо.
Олько далі не знав, що робити, і зиркав на мене, я знизував плечима, не знаходячи жодного аргументу, аби змусити їхати саме Ліду. Проте відступати уже нікуди. Уляна підвелася й пішла до авта, пригрозивши нам пальчиком:
— Ви тут пильнуйтеся мені.
За нею почалапав набурмосений Олько. План зазнав фіаско вже на самому початку, отже, слід сподіватися повного провалу і на завершення.
— Ну, що, — сказав я, — вип’ємо з горя? — і наповнив келихи.
— Чому з горя? Ви розчаровані, що не усамітнилися з Уляною?
— Ні, я не себе мав на увазі. А Олька. У нього горе через те, що не усамітнився з вами.
— А що б це йому дало?
— Не знаю. Але йому хотілося саме з вами поїхати на пошту.
— Та я здогадалася, що пошта тільки привід. Тому й вирішила не псувати йому настрою. Натомість, здається, зіпсувала вам. Чи не так?
— Поки що ні. А знаєте, яка доля тієї троянди, яку ви мені подарували?
— А яка? — спитала вона, труснувши своїм довгим волоссям.
— Я зберігаю її в одній книжці. Вона засохла…
— Книжка?
— Ні, троянда. Щоразу, коли я беру цю книгу в руки, я дивлюся на троянду і згадую вас.
— Не вірю.
— Але це правда.
— А що за книжка?
— «Маньйосю». Антологія японської середньовічної лірики.
— Ніколи не читала. А як часто ви зазираєте у цю книжку?
— Щонайменше раз на тиждень.
— І раз на тиждень згадуєте мене?
— Це п’ятдесят два рази на рік.
Вона глянула на мене зі здивуванням і з таким вогником в очах, мовби відкрила мене для себе щойно зараз. У руках ми тримали свої повні келихи і дивилися одне на одного, не мигаючи.
— А може, нам слід перейти на «ти»? — сказав я. — Вип’ємо на брудершафт?
Ліда усміхнулася з веселими бісиками в очах:
— Це такий ваш тактичний хід, щоби потім поцілуватися?
Я хотів заперечити і навіть хитнув головою, але язик мене не послухався і промовив:
— Так.
Здається, голос у мене цієї миті затремтів. Тоді вона підсунулася ближче й заплела свою руку з келихом за мою, ми випили, не відводячи одне від одного очей, а потім відклали келихи — поцілунок наш тривав так довго, що я не міг потім пригадати, коли ще і з ким я так надовго зливався в одному поцілунку. Але цей поцілунок не обмежився самим виціловуванням, бо ми впали на коц, ліва моя рука опинилася в неї під головою, а права гладила їй спину, потім перемандрувала на перса, тверді й ідеально округлені, далі я розстібнув їй блюзку і, вивільнивши одне персо з ліфчика, узяв його в жменю, але воно не вміщалося, воно билося в жмені й пульсувало, як спіймана пташка, а пиптик під долонею пучнявів, наливався, а тим часом наші тіла так тісно прилягали до себе, що я відчував, як вона реагує на мого прутня, і я не витримав, висмикнув руку з-під блюзки і почав гладити її стегна, ось моя нога між її ногами, і рука вже там само, і я чую жар, який там пашить, пальці потягнулися до ґудзика на джинсах — жодного опору, — так само вони розправляються і з блискавкою, рука пірнає нижче, нижче, і палець тоне у гарячому м’якуші, а ось і її рука лягає на мого прутня, ну все, нема чого зволікати, я стягую з неї джинси, і все це в тому самому цілунку, стягую майточки, скидаю з себе і, не відриваючи вуст, лягаю на неї, а вона приймає мене, примруживши очі, стогнучи все в тому ж поцілунку, однак, відчуваючи, що в такому перезбудженні я ось-ось випорсну всі свої скарби, я думками спурхую кудись далеко-далеко і пурхаю там доти, доки вона не отримує оргазму й не відриває свої вуста від моїх, аби застогнати голосно, у небесну синь, у лісову свіжість, і кінчаю відразу ж за нею, навіть не встигнувши запитати, чи можна в неї кінчати, і відвалююся знесилено набік. Ми лежимо якийсь час мовчки з очима в хмарах і пролітаючих птахах. Мій прутень ще з хвилину ритмічно пульсує, націлившись ракетою в небеса, та, не дочекавшись старту, опадає. Ми обоє голосно дихаємо. Я намацую її пальці й стискаю, вона відповідає на потиск, пальці переплітаються і завмирають. Я підводжуся і бачу її тіло — молоде й гарне, цілюще тіло, перше тіло, від якого я в захваті після відчайного марафону в пошуках омріяного, тіло, про яке я прагнув, яке нарешті втамувало спрагу і прокинуло бажання знову в когось втелющитися по самі вуха.