Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
Бодьо мотав головою і ласо позирав на шампанське. Я подумав: нехай попросить. Він мене стільки часу не помічав, то чому я маю помічати, куди зиркають його очі? І він попросив. Але не мене, а її.
— Можна я ще надіп’ю? — спитав. — Щось мені в горлі пересохло.
Я на миґах пояснив барменові, чого потребую, і за хвилю офіціант приніс ще одну пляшку шампана та келих.
— О-о! — зраділа Уляна. — Ви хочете нас споїти?
— Боронь Боже, просто в мене такий настрій.
— Який?
— Такий.
— Не може бути. У вас якесь горе?
—
Я наповнив келихи.
— За що вип’ємо? — поцікавився Бодьо.
— За знайомство, — сказав я.
— Правильно, за знайомство, — підтвердила Уляна, і ми цокнулися.
Бодьо на очах розквітав, після першого келиха пика його порожевіла, а коралові острівці вже не так упадали в очі, проте вони свідчили про одне: вона йому не дає. І не тільки вона. Ніхто йому не дає. В душі я розсміявся. Я й сам півроку постив. Півроку? Який жах! Шість місяців без оргазму!
— А все ж таки, яка у вас причина, щоб випити? — доскіпувалася Уляна.
— Причина поважна: сьогодні я отримав свідоцтво про розлучення.
— О-о, — здивувалася вона, — це справді знаменна подія. Але не знаю, чи поздоровити вас, чи поспівчувати.
— Скоріше перше.
— То ви недовго жили разом?
— Як на мене, то довго — сім років.
— Вона була стерва? — спитав Бодьо з розумінням.
— Ні, — відказав я. — Вона була зразкова. Але не для мене.
— І що ж вона робить у цю хвилину? — спитала Уляна. — Теж п’є шампанське?
— Ні. Шампанське вона серед дня не п’є ніколи. Вона в Америці. А там зараз обідня пора.
— І давно вона в Америці?
— Півроку.
— А чому ви не поїхали до неї?
— Мені й тут добре.
— Здорова думка, — кивнув Бодьо, — нікому ми там на фіґ не потрібні.
Я підливав йому й підливав, а він усе старанно випивав до дна і просто на очах п’янів. Уляна намагалася його стримати, але все намарне. Врешті вона перестала звертати на нього увагу й зосередилася на мені. Таке враження, що вона за один вечір постановила довідатися про мене геть усе. Наші коліна під столом притулялися, і я подумав, що саме час стиснути її коліна своїми. Я це й зробив, цокаючись із нею, а вона усміхнулася і тільки зиркнула скоса на Бодя, котрий уже був такий, як мені треба, — ніякий. Коли він вийшов до кльозету, я запропонував:
— Давай вип’ємо на брудершафт.
Їй ця ідея сподобалася, вона підсунулася ближче, ми переплели руки і спорожнили келихи, а потім я нахилився до неї і припав до її вуст. Я відчув ніжне тріпотіння язичка, п’яну вишню налитих соком вуст, і голова моя пішла обертом. Цілунок тривав, либонь, із півхвилини, і цього було достатньо, аби між нами пробіг невидимий розряд блискавки, а в очах з’явилося солодке передчуття майбутньої пристрасті. Мовби засоромившись своєї хвилевої слабості, Уляна після поцілунку кокетливо опустила погляд на поверхню стола й почала водити по ньому пальчиком. Надійшов Бодьо і впав на крісло, як лантух бульби.
— То шо? Шось п’єм?
— По-моєму,
— А по-моєму, ні, — заперечив він і потягнувся по пляшку.
— Може, ти не будеш хаміти? — перепинила його руку Уляна. — Це не твоя пляшка. Хоч би дозволу спитав.
— А давайте всі разом і вип’ємо, — сказав я добродушно і розлив вино у келихи.
— Бодик пити не буде, — проказала твердо дівчина.
— А чо’ це не буду? — обурився він.
— Бо я так сказала.
— А чо’ це ти мною командуєш?
Язик у нього заплітався, а весь він набурмосився і налився бурячковими соками.
— Спробуй випий, — сказала вона.
— І спробую.
Я не втручався. Все й без моєї участі йшло до природної розв’язки. Він випив і з переможним виглядом поставив порожній келих на стіл.
— Ти випив, — констатувала зимним тоном Уляна, глянувши на його келих.
— Випив. І ще вип’ю.
— Ні. Ти зараз підеш звідси.
— Я? Піду? Я? А ви тут залишитесь, так? А-а, поняв, він до тебе вже клини підбив?
— Боже, якби ти знав, який ти зараз гидкий! — процідила крізь зуби.
— Я гидкий? А він який? — тицьнув на мене пальцем.
Я мовчав і цмулив своє шампанське. Усе йшло як треба. Моїх дрівець для підсичення багаття не бракувало.
— Так, — сказала вона, — встав і пішов. Вже.
— Нічо’ собі! Ти шо — оборзіла? Ти хочеш з ним лишитися?
— Не твоє діло.
— Ах, не моє? Ну, блін… — Тут він засопів, пронизавши мене лютим поглядом, і підвівся з крісла, а я подумав, що ось і настала та незабутня хвилина, коли я можу дістати від нього в ніс.
Фактично така можливість мене не лякала. В моїй практиці вже був один випадок, коли я дістав по писку від конкурента, після чого панна, яка була кісткою незгоди, остаточно вибрала мене. Головне зціпити зуби, щоб не повилітали, а так загалом зовсім не страшно, адже він тут і не розмахнеться як слід. І ні кроку назад. Не намагатися уникнути удару, не ховатися, не затулятися руками. Треба прийняти цей удар як належне, один-єдиний удар, іншого не буде, а коли кров виступить у кутику вуст, не облизуватися, а чекати, коли панна кинеться з хустинкою. Але нізащо не виявити, що ти чекав цього удару, він мусить бути несподіваним, а тому я з усмішкою відвернув свій погляд від Бодя і подивився кудись убік. Такий несподіваний удар — це як постріл у спину. І нема такої панни, яка б його не осудила.
І тут я побачив Олька. Він ішов до нас, на ходу оцінюючи ситуацію. Судячи з виразу його обличчя, він оцінив її безпомильно, а за мить його рука впала Бодьові на рамено, а крізь зціплені зуби прозвучало:
— Щезни! В цю хвилину.
— Що? — набичився Бодьо і зробив крок до Олька.
— О-о-ой! — простогнала Уляна.
— Я сказав: щезни! Вже! — І важка долоня Олька, вхопивши хлопця за шию, стиснула, мов обценьками, з такою силою, аж у того проступили на очах сльози, друга рука заламала руку Бодя за спину і попхала до виходу.