Весняні ігри в осінніх садах

Винничук Юрій Павлович

— Ми заклалися, хто скоріше одружиться.

Андрон знову втішено засміявся, не перестаючи мені моргати і корчити кумедні гримаси. Віра з філософським виглядом водила пальчиком по столу, аж врешті перепросилася, повідомивши, що їй треба вийти. Краля згадала теж про свої потреби і набилася їй у товариство.

— Класна теличка, — сказав я якомога серйозніше.

— Перестань. Ти нічого не розумієш. Вона донька ректора.

— А-а…

— От тобі й «а-а». Там такі бабулі, що хо-хо. А з мармизи нам воду не пити.

— Тоді зрозуміло.

— Між іншим, у неї є старша сестра. Неодружена.

— Невже й

цілка?

— Мурово.

— І така сама красуня?

— Я б сказав, навіть трішки симпатичніша. На фіґа тобі ці писані сикси? Щоб потім гарувати на неї все життя? Я тебе познайомлю з її сестрою. Татуньо вже кожній з них подарував по кам’яниці з усіма прибамбасами і з «опелем» на додачу. Будеш жити в мармуляді.

— Можливо, це якраз те, про що я мрію.

— Ну, ти ж не дурень. Ти ж розумієш. Тобі ж, як письменникові, хочеться чого? Ідеальних умов для творчості, так? Ну, от. Про кращі умови для творчості, ніж бути зятем ректора, нема чого й мріяти. У шлюбну подорож їдемо на Кіпр. Отже, якщо швиденько її обкрутиш, поїдемо разом. Давай, вирішуй.

— Скільки її сестрі років?

— Двадцять п’ять. Чудовий вік для того, щоб заарканити. З такими дівицями все дуже просто. У них усі антени вже працюють в одному-єдиному напрямку — негайно вийти заміж. Бо коли гепне двадцять шість, планка падає. Починається депресія, з’являються ідеї заглибитися в науку, у бізнес, робити кар’єру і т. д. Завернути їх назад до ідеї затишного сімейного кубельця і щасливого материнства з кожним наступним роком уже надто важко. Але в оцей період можна брати їх голими руками. Отак підходиш і береш. Я не розумію, що ти знаходиш у тих пацанках. Я давно вже в них розчарувався.

В цей момент повернулися наші панни, вони, вочевидь, теж знайшли якусь тему для розмови і втаємничено хіхікали. Ми ще перекинулися кількома пустопорожніми фразами, і Андрон відвалив, пригортаючи кралю. Віра провела їх таким сміхотливим поглядом, що я запитав:

— Чого ти тішишся?

— Мені смішно з Андрона.

— І що ж там смішного?

— А нікому не скажеш?

— Ні.

— Ну, він же ж думає, що вона від нього в захваті.

— А хіба ні?

— Вона й не збирається за нього виходити. Вона не така дурна, щоб не розуміти, що саме Андрона в ній цікавить.

— Он як?

— Він тобі часом не розповідав про її сестру?

— М-м… щось там розповідав…

— Про те, що вона аж пищить, так хоче заміж?

— Так.

— Про кам’яницю і «опель»?

— Умгу.

— Може, навіть пропонував познайомити?

— Ну, пропонував.

— А ти що?

— Нічого.

— Не вірю.

— Не вір.

— Ну, гаразд. У неї нема сестри. Вона її вигадала. Показала йому фотографію своєї подруги. І спитала, чи в нього нема для неї кавалера.

— Навіщо це їй?

— Щоб самій познайомитися. Невже незрозуміло? Вона Андрона використовує винятково з однією метою — мати когось, хто буде виводити її в люди. Сам розумієш, дівчина після закінчення навчання випадає з тусівки. Хата — робота, хата — робота.

— І це вона тобі, першій зустрічній, усе отак вибовкала?

— По-перше, ми з нею зналися й раніше. Наші батьки давно товаришують.

— Стривай-стривай, ти кажеш, що ви зналися раніше… Але ж коли вони підсіли і Андрон нас знайомив…

— …ми вдали, що вперше бачимося. Це тому, що вона встигла

мені підморгнути. Ну, от. А по-друге, вона почала розмову з того, що поцікавилася, які в нас із тобою стосунки.

— І що ти їй сказала?

— Те, що чула від тебе.

— Що саме?

— Що в нас палке кохання. Щось не так?

— Ні, все нормально. Тобто якого дідька їй знати про наші стосунки?

— Можливо, вона хотіла знати, чи не можна тебе закадрити.

Бідний Андрон! Я відчув, що мушу конче випити. Я підійшов до бару, зробив замовлення і, роззираючись, помітив Зеника. Він сидів за столиком, втупившись у порожню чарку так, мовби ось-ось мало статися чудо, і чарка сама собою наповниться горілкою, я знічев’я дивився на нього і не міг второпати, чому на його обличчі відбився такий вселенський смуток, ніби його щойно звільнили з китайської тюрми. Я вирішив його розвеселити і кивнув одному знайомому, а коли той підійшов, попрохав його сісти у Зеника за спиною і затіяти з ним коротку розмову: мовляв, як справи і таке інше, а я за той час підміняю порожню чарку на повну. Знайомий охоче погодився на мою затію, а я замовив у бармена повну чарку горілки. Як тільки Зеник відвернувся, я тихенько замінив чарки, потім сперся на шинквас, чекаючи, поки бармен приготує морозиво, каву і відкоркує шампанське. Упівока я стежив за Зеником. О-о, треба було бачити його обличчя, коли він помітив повну чарку. Він навіть струснув головою, а потім знаєте, що зробив? Нахилився до чарки так, що мало носом не черкнув, і уважно її обстежив, після цього встромив у неї пальця й облизав: «Горілка!» — радість осяяла його обличчя. Виявляється, чуда таки бувають. Він узяв чарку, вихилив її з проникливим почуттям самоповаги, а тоді переможним поглядом обвів усю залу. Коли він побачив самотню Віру за столиком, його лікті на мить піднялися і він уже мав намір встати, але якесь внутрішнє чуття підказало, що поспішати не варто і краще завершити повний огляд кнайпи. Це було слушно, бо, помітивши біля бару мене, він знову опустив лікті на стіл. Але тільки на хвильку, наступної миті він уже прямував до мене з таким самим похоронним виглядом, як і раніше.

— Сервус. Ти знаєш, у «Вавілоні» кояться дивні речі.

— Так, я чув.

— З тобою теж було щось подібне? — він говорив, насторожено озираючись.

— Що саме?

Він стишив голос:

— Чарки наповнюються самі собою… самі собою… Приходять якісь незнайомі люди і розпитують про мене, а я ні сном ні духом не знаю, хто ж то може бути. А вони поводяться так, мовби я їхній найліпший колєжка. Але що цікаво! Вони шукають мене тільки під час моєї відсутності! Хоча я тут так часто буваю! Або ось моя скрипка… Ти знаєш мою скрипку… Вона інколи має здатність зникати, а потім з’являтися. За іншим столом. Вона збиткується з мене. І все це тут, у «Вавілоні». А кілька днів тому я побачив за столиком знаєш кого?

— Не маю зеленого поняття.

— Троцького.

Алкоголік і художник Папроцький на прізвисько Троцький недавно помер у молодому віці.

— Отже, ти бачив його духа? — сказав я.

— Я бачив його так само, як бачу тебе. Якого духа? Я навіть замовив йому чарку горілки і попросив бармена занести йому на столик, але Троцький зник. Мабуть, на тім світі їм забороняється пити. Як ти гадаєш?

— На тамтім світі не тільки пити, але й трахатися забороняється.