Весняні ігри в осінніх садах

Винничук Юрій Павлович

— Так. Але я її всіляко намагався спокусити.

— Вона прагнула самогубства на повному серйозі?

— Пам’ятаєш, я тобі давав читати драми Тікамацу. Там є одна драма про самогубство закоханих…

— …на острові Небесних Мереж? Вона теж читала цю драму?

Віра знову запалила, втягнула дим і стала крутити цигарку в пальцях.

— Так. Тікамацу їй підказав ідею. Власне, в чому була причина її нав’язливої самогубної ідеї, я так і не збагнув. Вона казала, що втратила інтерес до життя. Фактично такі випадки в її віці справді не рідкість, школярки щороку десятками вішаються, викидаються з дахів і п’ють жменями пігулки. Але

все це відбувається стихійно, у стані нервового афекту. А щоб отак цілеспрямовано підшукувати партнера і намовляти його, запропонувавши вже готовий план… Це якось не вкладалося мені до голови.

— А може, вона була хвора… невиліковно хвора… Розумієш?

— Неможливо. Ти б бачила це юне квітуче сотворіння! Зрештою, хвороби не цікавляться тими, хто має намір померти.

— А з психікою у неї було все в нормі?

— І тут я не помітив нічого такого… Часом говорила загадками або дивувала своєю проникливістю…

— І чим завершилася ця історія?

— Вона мене переконала, що смерть — це найкращий для мене вихід, бо й так уже не створю нічого величнішого за свою смерть, і що у визначений день буде відкрите для нас вікно, і ми не повинні пропустити цей шанс. І тоді ми прийшли на цей острів, і вона мені тут віддалася уперше. Після цього вона вийняла отруту, насипала її в келихи з вином і ми випили.

— Справді? І що було далі?

Віра погасила недокурену цигарку в траву.

— Ми… померли. Тому-то й тепер, після смерті, мене все ще невмолимо тягне сюди…

— Ти збожеволів! — обурилася вона. — Що за дурні жарти? Що було далі? Ви випили отруту?

— Випили. Але мене отрута не взяла, я тільки втратив свідомість. Коли отямився, то побачив, що вона холодна.

— О Боже! — вона притулила долоні до щік, мовби намагалася загасити полум’я, яке від них бухало. — І що… що ти зробив?

— Я закопав її тут під вербою.

— Де саме? — істерично завищала Віра.

— Тут, де ми сидимо.

— Ідіот! — вона зірвалася на ноги. — Як ти можеш? Все! Я більше не хочу слухати цю маячню! Або ти скажеш правду, або я йду!

— Ну, добре, заспокойся, я пожартував, — я впіймав її за руку і потягнув до себе. — Просто я безліч разів саме так собі уявляв цю сцену.

— Ти скажеш нарешті, що було далі? — вона сіла біля мене, але роздратовано відпихала мої руки. Натомість налила собі шампанського і випила.

— Я обдурив її. Вона мені віддалася, а я відмовився вмирати з нею.

— Ти так вчинив?! — Віра, вочевидь, була обурена до глибини душі і, коли я наповнив її спорожнілий келих, випила без вагань. Потім запалила сірника і стала дивитися, як він горить, коли полум’я добралося до її пальців, кинула сірника в траву і запалила другого.

— Я знаю, це підло, я й досі караюся цим…

— І це сталося тут? — голос її тремтів, вона й далі не дивилася на мене, а палила сірник за сірником і кидала в траву.

— Так.

— А потім ти встав, підтягнув штани і сказав «па-па»?

— Ну, щось у цьому стилі.

— Тоді ти негідник, — сказала вона крижаним голосом. Сірники вона нарешті залишила в спокої і, схиливши голову на зігнуті коліна, повторила: — Ти не-гід-ник.

— Я знаю, — сказав я похнюплено і знову спробував її обняти.

— Ти жахливий негідник. І забери свої довбані руки. Налий мені. Який жах!

Вона сп’яніла і погойдувалася тепер усім тілом у такт музики, яка бриніла в ній, і я бачив, що то була музика розпачу. Чому вона так близько

до серця сприйняла вигадану мною історію? Може, приміряла її до себе? Тепер, мабуть, думала про те, що я виявився найбільшим розчаруванням у її житті. Ну що ж, вона недалека від правди. Те, що я їй розповів, не раз мені прокручувалося в голові, я все ще метався між спокусою красиво померти чи некрасиво злиняти, скориставшись перед тим правом першої ночі. Можливість чесно Мар’яні сказати: ні, я не той, на кого ти розраховувала — до уваги не бралася. Мені здавалося, що я вже достатньо глибоко загруз у цій історії, щоб не завершити її настільки примітивно. Все ще думалося, що Мар’яна в якийсь момент поміняє плани і до самогубства не дійде.

— Знаєш, — сказав я, — все це виглядає негарно з відстані часу, але тоді я не сприймав її наміри серйозно, я вважав їх за гру. Ти не повинна думати про мене погано. Відтоді я сильно змінився. І уяви собі — на краще.

Віра з недовірою подивилася на мене.

— Ти перестав брехати?

— Ні, але я перестав обманювати дівчат, вішаючи їм клюски про свої почуття, тоді як насправді я жодних почуттів, крім бажання трахнути, не відчував.

— О, це цікаво. Ти перестав обманювати… але твоя вчорашня вилазка на острів свідчить протилежне. Ти безсовісний брехун. Мало того, що, зустрічаючись зі мною, ти граєш когось у себе вдома, про що свідчить подушка, запацькана помадою, то ще й займаєшся сексом на свіжому повітрі, начебто на прощання. Зі скількома ти ще мусиш розпрощатися, не скажеш? Кому ти розповідатимеш про сьогоднішній вечір, як про акт чергового прощання? Схоже, це вже в тебе традиція: влаштовувати прощальні вечори на цьому острові.

— Ти сама наполягла прийти сюди. Я все тобі чесно розповів, а в нагороду отримав звинувачення в підлості. Я брехун! Як ти можеш таке говорити? Я брехун! — Я відкоркував наступну пляшку і налив у келихи. — Так, я брехун. Але не для тебе. У мене нема перед тобою таємниць. І взагалі, я саме з тобою відчув своєрідне очищення… Так-так, не смійся, я біля тебе роблюся інакшим, мій негативний бік забивається у глухий кут і носа не показує… Ну, хіба інколи… Але те, що було вчора… це був виняток… Я твердо вирішив зі всіма розпрощатися, крім тебе. Щоб тільки ти і я, розумієш? І нікого між нами.

Я цокнувся з нею. Авжеж, сп’яніння — це найкращий спосіб притлумити психоаналітичні здібності інтелектуальної панни. Віра віддалася із якимсь приреченим смутком в обличчі, не проронивши ані слова.

4

Я б із великим задоволенням подався додому, але Віра поволокла мене до «Вавілону», щоб за кавою витверезитись: не могла ж вона в такому стані заявитися вдома.

— Навіщо ти напоїв мене? — дорікала мені, а я ввічливо відповідав, що це їй тільки здається, що вона зовсім не п’яна, а насправді твереза, про що свідчать правильно побудовані складні речення і вживання іншомовних слів, значення яких я не знаю і знати не хочу.

Щойно ми сіли за столик, як до нас приєднався Андрон з черговою кралею і радісно повідомив, що вони женяться. Краля серця була худа, як трясця, мала лисячий писочок і на диво вузькі вуста. Я хотів, було, поцікавитися, невже він втратив надію знайти ще щось страшніше, але стримався.

— Ти знову виграв, — сказав я.

Андрон розсміявся, підморгуючи мені по-змовницькому, а краля здивовано запитала, що саме він виграв.

— П’ять баксів, — пояснив я.

— За що?