Вежа блазнів

Сапковський Анджей

— Ми, — холодно сказав Рейневан, — просто не підходимо один одному.

Демерит кивнув, щоб йому налили другий кухоль пива, і якийсь час, здавалося, цікавився виключно цим кухлем.

— Ми трохи різні, це факт, — погодився він, відпивши. — Я, для прикладу, не звик грати чужих дружин. Якщо ж у нас із тобою гарно покопирсатися, то, напевно, знайдеться ще декілька відмінностей. Це нормально. Створено-бо нас за образом і подобою, але Творець подбав про індивідуальні риси. І хвала Йому за це.

Рейневан махнув рукою, дедалі більше сердячись.

— Я оце ж бо розмірковую, — випалив він, — чи мені

з тобою, в ім'я Творця, не попрощатися. Тут і тепер. Просто розійтися кожен у свій бік. Бо я таки справді не знаю, на що ти мені можеш придатися. Боюся, що ні на що.

Шарлей позирнув на нього з-над кухля.

— Придатися? — повторив він. — На що? Легко перевірити. Ти-от гукни: «На допомогу, Шарлею!» — і буде тобі допомога.

Рейневан знизав плечима і розвернувся, збираючись піти. Одначе зачепив когось. А той хтось ударив його коня так сильно, що кінь аж ґеґнув і сіпнувся, перекинувши його в гній.

— Як ти ходиш, селюче? Куди лізеш зі своєю шкапою? Це місто, а не твій засраний висілок!

Той, кого він ненавмисне зачепив, був одним із трьох молодих чоловіків, одягнених багато, модно й елегантно. Усі троє були неймовірно подібні: однакові вигадливі фески на завитому на бігуді волоссі, підбиті ватою каптани, прострочені так густо, що рукави нагадували величезних гусениць. А ще вони були вбрані в модні облягаючі паризькі брюки, так звані mi-parti [177] , із ногавицями контрастних кольорів. Усі троє тримали точені ціпки з кульками.

177

Такі, що складаються з двох рівних частин (фр.), у даному випадку двох однотонних контрастних ногавиць.

— Господи Ісусе з усіма святими, — повторив дженджик, викручуючи ціпком млинок. — Що за хамство в цьому Шльонську, що за непристойна дикість! Чи їх хто-небудь коли-небудь навчить культурі?

— Доведеться, — сказав другий, із таким самим галльським акцентом, — самому взяти на себе цю працю. І ввести їх у Європу.

— Атож, — підхопив третій модник, у синьо-червоних mi-parti. — Для початку, у порядку введення, ми по-європейськи вичинимо шкуру цьому простакові. Ну ж бо, панове, за ціпки! І щоби ніхто не стояв без діла!

— Гей, ви! — крикнув власник пивної лавки. — Без дебошів, панове купці! Бо покличу сторожу!

— Заткни пельку, шльонський дурню, бо ще й ти дістанеш.

Рейневан спробував підвестися, але не встиг. Ціпок луснув його по плечах, другий із сухим тріском опустився йому на спину, третій лупнув по сідницях. Рейневан вирішив, що чекати наступних ударів нема сенсу.

— На допомогу! — заволав він. — Шарлею! На допомогу!

Шарлей, який спостерігав за тим, що відбувається, із помірним зацікавленням, відставив кухоль і не поспішаючи підійшов.

— Досить забави.

Модні жевжики озирнулися — і, немов по команді, розреготалися. Справді, Рейневанові довелося визнати, що демерит у своєму куцому і строкатому вбранні виглядав не вельми поважно.

— Господи Ісусе, — пирснув перший модник, очевидно, найбільш побожний. — Але ж смішні суб'єкти трапляються на цьому кінці світу!

— Якийсь місцевий блазень, — оцінив другий. — Це видно

з його дивакуватого вбрання.

— Не одяг прикрашає людину, — холодно відповів Шарлей. — Ідіть-но звідсіля, голуб'ята. Швиденько.

— Що?

— Панове, — повторив Шарлей, — звольте люб'язно залишити це місце. Тобто піти собі звідси куди-небудь подалі. Не мусите аж до Парижа. Вистачить, якщо ви підете на протилежний кінець міста.

— Що-о-о-о-о?

— Панове, — повторив Шарлей повільно, терпляче і виразно, як дітям. — Звольте звідси піти. І зайнятися чим-небудь для себе звичним. Содомією, наприклад. Інакше вас, панове, буде побито, до того ж ґрунтовно і зі знанням справи. Та ще й перш ніж хто-небудь з вас устигне вимовити credo in Deum patrem omnipotentem [178] .

178

«Вірую в Бога-Отця, Вседержителя…» (лат.).

Перший модник замахнувся ціпком. Шарлей спритно уникнув удару, схопився за ціпок і вивернув його, модник беркицьнувся і ляпнувся у болото. Ціпком, який залишився у нього в руці, демерит зателіщив по лобі другому із купців, поклавши його на прилавок з пивом, і швидким, як думка, ударом дав по лапі третьому. Тим часом перший підхопився і кинувся на Шарлея, ревучи, мов поранений зубр. Демерит без жодного видимого зусилля стримав напасника ударом, від якого джинджик перегнувся навпіл. Шарлей же ліктем могутньо гепнув його по нирках, а поки той падав, копнув по вусі, здавалося б, знічев'я. Проте молодик після цього згорнувся, як хробак, і вже не піднявся.

Решта двоє перезирнулися та, ніби по команді, вихопили кинджали. Шарлей погрозив їм пальцем.

— Не раджу, — мовив він. — Ножі калічать!

Модники не прислухалися до попередження.

Рейневану здавалося, що він спостерігає за всім, що відбувається, дуже уважно. Але чогось він усе-таки не помітив, бо не зрозумів, як сталося те, що сталося. Порівняно з джинджиками, котрі бігли на нього і розмахували кинджалами, немов вітряки крилами, Шарлей здавався майже нерухомим, а рухи, що їх він виконав, коли на нього навалилися обидва купці, були малопомітними, настільки швидкими, що їх не встигало вловити око. Один із модників упав на коліна, схиливши голову ледве не до землі, хрипів і один по одному випльовував у болото зуби. Другий сидів і кричав. Роззявивши рота на всю ширину, він кричав і плакав — тонко, з переливами, безупинно, достоту так, як довго не годоване немовля. Власний кинджал він усе ще тримав у руці, а от ніж товариша стирчав із його стегна, ввігнаний у тіло аж по золочену гарду.

Шарлей подивився на небо, розвів руки жестом, який мав означати: «Ну хіба ж я не казав?». Скинув свою смішну і трохи затісну куртку. Підійшов до того, хто плювався зубами. Спритно вхопив його за лікті, підняв, тримаючись за рукави, й кількома точними копняками вибив джинджика із підбитого ватою каптана. Тоді нарядився в нього сам.

— Не одяг прикрашає людину, — сказав він, вдоволено потягуючись, — а людське достоїнство. Але тільки добре вбрана людина почуває себе справді достойно.

Потім він нахилився і зірвав модникові з пояса гаптовану калитку.