Вежа блазнів
Шрифт:
— Багате місто Стшегом, — сказав він. — Багате місто. Гроші, самі погляньте, валяються на вулицях.
— На вашому місці… — промовив трохи тремтячим голосом власник пивної ятки, — на вашому місці я би втікав, пане. Це багаті купці, гості вельможного пана Гунцеліна фон Лаасана. Так їм і треба за ті бійки, що їх вони вчиняють одна по одній… Одначе краще втікайте, бо пан фон Лаасан…
— …у цьому місті править, — докінчив Шарлей, забираючи гаманець у третього жевжика. — Дякую за пиво, добрий чоловіче. Ходімо, Рейнмаре.
Вони пішли. А джинджик із ножем у стегні ще довго проводжав їх розпачливим, безупинним плачем немовляти:
— Уа-а-уа-а!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Якомога вигідніше розсівшись на замшілому пні, Шарлей розглядав монети, які висипав із гаманців у шапку. Він не приховував невдоволення.
— Судячи з одягу й манер, — нарікав він, — можна було б сказати, що то заможні вискочки. А в капшуках, сам подивися, хлопче, яка жахлива бідося. Яке сміття! Два екю, кілька обрізаних паризьких сольдо, чотирнадцять грошів, півгроші, магдебурзькі пфеніги, прусські скойці і шеляги, динари і гелери, тонші від облаток, ще якесь гівно, що його я навіть і розпізнати не можу, бігме, фальшивки. Більше, дідько б мене побрав, варті їхні капшуки, гаптовані срібною ниткою і перлами. Але капшуки — не гроші, де я їх тепер збувати буду? А монет тут не вистачить навіть на паршивого коня, а коня я, псякрев, мушу мати. Хай би йому холера, одежа тих джиґунців також більше коштувала. Таки треба було мені їх догола пороздягати.
— Тоді, — досить різко зауважив Рейневан, — пан фон Лаасан послав би за нами, мабуть, не дванадцять, а сто чоловік. І не по одному, а по всіх трактах.
— Але він послав дванадцять, тому не патякай.
Справді, не минуло й півгодини після того, коли вони обоє залишили Стшегом через Яворську браму, як з тієї самої брами вилетіли і помчали трактом дванадцять кіннотників у кольорах Гунцеліна фон Лаасана, вельможі, пана у стшегомському замку і фактичного володаря міста. Однак Шарлей, доводячи свою кмітливість, невдовзі після виїзду з міста звелів Рейневанові звернути в ліс і сховатися в гущавині. Тепер він вичікував, бажаючи переконатися в тому, що погоня таки не повернеться.
Рейневан зітхнув і присів біля Шарлея.
— Результат нашого знайомства є таким, — сказав він, — що якщо сьогодні вранці за мною ганялися тільки брати Стерчі і найняті ними головорізи, то вже під вечір мені наступають на п'яти фон Лаасан і стшегомські кнехти. Аж страшно подумати, що буде далі.
— Це ти кликав на допомогу, — знизав плечима демерит. — Я ж, натомість, зобов'язався опікуватися тобою і захищати тебе. Я вже згадував про це, але ти не був ласкавий повірити, Хома невіруючий. То що, наочний доказ тебе переконав? Чи тобі все-таки треба торкнутися ран?
— Якби тоді раніше надбігла сторожа, — надувся Рейневан, — або дружки побитих, то й справді-таки було б чого торкатися. А о цій порі я би вже висів. А ти, мій опікун і захисник, висів би коло мене. На сусідньому гаку.
Шарлей не відповів, тільки знову знизав плечима і розвів руками. Рейневан мимоволі посміхнувся. Він усе ще не йняв віри дивному демериту і все ще не розумів, звідки бралася довіра до нього в каноніка Отто Беесса. Він усе ще не тільки не наближався до Аделі, а й, здається, весь
— Де ти навчився так битися? У монастирі?
— У монастирі, — спокійно підтвердив Шарлей. — Повір мені, хлопче, у монастирях повно вчителів. Майже кожен, хто туди прибуває, щось уміє. Так що потрібно тільки хотіти вчитися.
— З демеритами у кармелітів було так само?
— Ще краще, у сенсі навчання, ясна річ. Ми мали купу часу, який не було куди подіти. Особливо якщо тобі не подобався брат Барнаба. Брат Барнаба, цистерціанець, хоча вродливий і пухленький, як дівчинка, дівчинкою все-таки не був, і цей факт декотрим з-поміж нас трішечки заважав.
— Будь ласка, без подробиць. Що ми тепер будемо робити?
— За прикладом синів Емона [179] , — Шарлей встав і потягнувся, — сідаємо обоє на твого гнідого Баярда. І вирушаємо на південь, до Свидниці. Бездоріжжям.
— Чому?
— Хоча ми і роздобули три капшуки, нам усе ще вельми бракує argentum et aurum. У Свидниці я знайду на це antidotum [180] .
— Я питав, чому бездоріжжям.
— Свидницьким трактом ти прибув до Стшегома. Велика імовірність, що там ми би ніс до носа зіткнулися з тими, хто тебе переслідує.
179
«Чотири сини Емона» («Les quarte fils Aymon») — популярний французький шансон XII–XIII ст.
180
Протиотрута (лат.).
— Я збив їх зі сліду. Я впевнений…
— Вони теж розраховують на цю впевненість, — перебив демерит. — 3 твоєї розповіді випливало, що тебе переслідують професіонали. Таких нелегко збити зі сліду. У дорогу, Рейневане. Розумно буде ще до того, як настане ніч, опинитися якнайдалі від Стшегома і пана фон Лаасана.
— Згоден. Це буде розумно.
Вечір застав їх серед лісів, а густі сутінки заскочили поблизу якихось осель, дим повзав там стріхами хат і стелився округою, змішуючись з імлою, яка піднімалася понад луками. Спочатку вони збиралися заночувати в копиці поблизу халуп, запорпавшись у тепле сіно, але їх зачули собаки й так люто обгавкали, що їм довелося відмовитися від свого наміру. Уже майже навпомацки вони знайшли на краю лісу напіврозвалений пастуший курінь.
У лісі весь час щось шаруділо, щось шурхотіло, щось попискувало і погаркувало, раз по раз у пітьмі спалахували бліді ліхтарики очей. Найімовірніше, це були куниці або борсуки, але Рейневан для певності докинув у багаття рештки зібраного на вонвольницькому цвинтарі борцю, докинув зірваної під вечір заячої капусти, бурмочучи при цьому заклинання собі під ніс. Але він не був цілком упевнений ані в тому, що це були відповідні заклинання, ані в тому, що він їх добре запам'ятав.