Вибрані твори
Шрифт:
— Ти чого, Григорію, задумався? — підійшов до Шевчика пасічник.
— Та нічого, — роздратовано махнув рукою.
— Хтось у душу з чобітьми заліз? Бачу, бачу. Приніс мені нову книжку про бджільництво?
— Забувся. Завтра принесу, — пішов до дверей. Хоч Григорій і досі мав злобу на Дмитра, але виступати на зборах йому не хотілося. Намагався розібратися в плутанині думок, аж голова почала стугоніти. Нервувався і злостився на себе. Чув, що трапилось щось невірне, і довго одне рішення не могло переважити друге. Іноді злість різко підіймалася вгору, і мстива думка забивала подих: «Позбудуся свого ворога.
Вийшов надвір. Сніг вдарив у гаряче чоло і почав розтавати.
Низько і глухо стугоніли обмерзлі дерева, тоскно петляла і кружляла темносива метелиця, як петляли і кружляли тепер думки в наболілому мозку. Не швидко Григорій зайшов у тепле приміщення. Спіймав на собі різкий погляд Крамового і знітився. Бридко стало на душі, аж замлостило всередині…
Головував Іван Тимофійович Бондар, який, передбачалось, мав бути головою колгоспу, але верховодив на зборах Крамовий. Говорив довго і гаряче про колективізацію, розкуркулення, часто вміло на прикладах підрізав ті корінці, які могли стати йому на заваді.
Першим у списку стояв Денисенко Ларіон. Висловилося кілька колгоспників. Думка була одностайна.
— Хто за те, щоб розкуркулити його? — поставив на голосування Бондар.
Дружно піднялися над головами руки і з шелестом опустились вниз…
— Данило Заятчук! — читає із списку Петро Крамовий. Сині жили поопухали і тремтять на його лобі.
Знову високо підняті руки закривають обличчя людей.
— Горицвіт Дмитро! — глухо кидає Крамовий. І раптом мертва тиша. Потім заремствували голоси позаду, незрозуміле подивився Іван Тимофійович на Крамового і почав наливатися жаром.
Спереду підвівся Варивон Очерет — невеликий, кремезний і впертий. Для чогось оглянувся назад. Всією рукою зірвав шапку з голови.
— Не погоджуюсь, значить, — обвів очима президію. І Крамовий зразу ж скипів:
— Не погоджуєшся? Це тобі, думаєш, польський сейм? Там один шляхтич міг сказати: «Не позвалям» — і зірвати роботу сейму. Ти — не шляхтич, а збори — не сейм. Тут воля народу діє. Люди знають, хто їхній ворог, їх за чарку не купиш, як тебе купує і продає Горицвіт.
— Я не повія, щоб продаватися! — поблід Варивон. — Де, я питаю, у списках Варчук, Данько? Хто це починає середняків розкуркулювати?! — загарячився Варивон, підступаючи ближче до сцени.
— Середняків? — примружився Крамовий, втискаючи в кожне слово лиху значимість. — Середняки наймитів не наймали. Товаришу Шевчик, роз'ясни громадянинові Очерету, як ти спину гнув на Горицвіта.
І зразу притих сельбуд, шукаючи очима Шевчика. Крамовий аж перехилився зі сцени, відшукуючи знайому постать. Але Григорія в сельбуді не було. «Злякався», — злість пересмикнула огрядну постать Крамового, але він зразу ж усміхнувся і удавано веселим голосом заговорив:
— Я й забувся, що послав товариша Шевчика по особливо важливій справі. Але перед цим він мені сам розповідав, як наймитував у Горицвіта, столярував, і той йому замість плати дав дві поганенькі стамески. На, мовляв, тобі, небоже, що мені негоже. Зробив, як типовий експлуататор… Чуєш, який це середняк? Експлуататор! — перекошуючи
— Не ставитиму. Зі мною ніхто не радився про доповнення списку.
— А чому б ми мали радитися з родичем куркуля? Щоб йому до вечора переказали, як сплавити добро? Розуміли, що у вас погана закваска.
— Мені слово можна? — обізвався ззаду Марко Григорович.
— Прошу, прошу, — приязно, піддобрюючись, розплився в усмішці Крамовий. — У вас, думаю, нема родинних почуттів до куркульні.
— Чого нема, так нема, — погодився старий пасічник, труснувши широкою бородою.
— Татку, не чіпай, — спросоння обізвалась Соломія. Легкий смішок задзвенів у напруженій важкій тиші.
— Я думаю, — заговорив пасічник, — з Дмитра такий куркуль, як із мене турецький султан.
І полегшений сміх сколихнув людьми. Одначе його зразу ж обрізав Крамовий:
— З чого ви смієтесь? З відсталості своєї? Я поважаю, шаную чесного трудівника Марка Григоровича. Але, увесь час живучи в лісах, він, як самотній камінь, обріс мохом, повз нього проходило життя і не в усьому може розібратися чоловік. Нам треба допомогти йому по-новому осмислити сучасні події. Куркуль — це не такий, як ви його звикли бачити на плакатах, — з ножем, обрізо'м… зубастий, окатий…
Говорив довго і переконливо, знову наводив приклади і знову нападав на родинні зв'язки, відсталість, притуплення класової пильності. Нарешті, саркастично усміхнувшися, з притиском закінчив:
— Через те, що голова зборів відмовився від своїх обов'язків, — про це ми іншим разом більш грунтовно поговоримо, — ставлю на голосування.
Він знав, відчував, що, незважаючи на всю його красномовність, мало рук підійметься на притихлих зборах. Тому повернув справу інакше:
— Хто проти розкуркулення Дмитра Горицвіта?.. Раз, два, три, чотири… словом меншість… Пішли далі…
XІ
Варивон зразу, ще не закінчились збори, прибіг до Дмитра. Засніжений, став на порозі, люто затупав ногами і зосереджено підійшов до Дмитра, що саме підшивав шлею.
— Ходімо в ту хату, — кивнув головою. — Діло є. І Дмитро почув: трапилось щось незвичайне. Мовчки вислухав товариша, побілів, розширились очі, але перші слова здивували Варивона:
— Вип'єм зі мною, чи побоїшся тепер?
— Чого б це мені боятися? Тільки не до цього зараз.
— Нічого, — заспокоїв і дістав із шафи горілку. Випили по чарці, Варивон з опаскою дивився на пополотніле обличчя товариша, знав, що той кипить усередині і досить жодного слова, щоб вийшов із себе. «Чого доброго, піде сочити за Крамовим. І того — окастого — не пожаліє, і собі життя занапастить. Дурна кров тече в жилах чоловіка».
— Дмитре, що ти думаєш робити?
— Що? — наче від сну прокинувся. — Зараз запряжу коней — і в саму столицю майну.
— Так уже і в столицю?
— А що ж — в того Крамового буду правди шукати? То ворог наш. Ну, вип'ємо ще на дорогу! — Вже навстоячки перехилив чарку, і скло зацокотіло по зубах, краплини горілки потекли по сорочці — тремтіла рука.
Коли запрягав коні, до нього вийшла мати:
— Дмитре, куди ти? — з тривогою запитала, бачачи, що недобре робиться з сином.