Вибрані твори
Шрифт:
X
В селі Дмитра чекала неприємна звістка. Коли він увійшов у простору стельмашню, що була завалена шпонами, обіддям, колодками, шпицями і пахтіла солодкуватим дерев'яним пилком, назустріч йому вийшов посивілий і поповнілий Іван Тимофійович Бондар. Недовго він проголовував: після тяжкого поранення перейшов на спокійну роботу — працював завідувачем стельмашні; збудував прекрасну парню на триста ободів, майстрував добротні вози і брички для свого колгоспу та й навколишнім селам допомагав. За колесами до них приїздили навіть із інших районів.
— Чого такий сердитий, Дмитре?
— Та нічого, — не сказав навіть слова тестеві про випадок на полі. — Полагодили мені
— Полагодив. Покрив таким лубом, що кожною клітиною, неначе вощина, сяє… Тобі по телефону передавав привіт секретар райпарткому Марков.
— Спасибі. Питався щось? — з приязню уявив собі білявого, середніх літ чоловіка з сміхотливими іскорками в очах кольору осінньої води на піщаних перемілах.
— Ні. Сказав, що виїздить працювати в іншу область. На підвищення пішов чоловік. Побажав тобі успіхів у роботі.
— Це погано, — похмурнішав і щиро запечалився Дмитро.
— Чого там погано? Чоловік уже буде працювати секретарем обкому партії.
— Для мене, тату, погано. То велика поміч була. Хороший чоловік жив із нами, — мимоволі зітхнув і сів на березову напівобтесану колоду.
— Да, дуже понімающа була людина, — погодився Бондар. — Людей цінувати умів. Візьму своїх стельмахів — усіх наперечет знав. Це не такий, що за цифрами та папірцями світу не бачить.
— Скільки він із нашим колгоспом попомарудився, коли ми відставали. Не жалів себе чоловік. Коли б не він, я й досі не був би бригадиром. Він і поговорить із тобою по-справжньому, і в хату зайде, твоїм хлібом-сіллю не погребує. І навіть коли відчитає тебе за щось, не чуєш, що принизили, втоптали в грязь, як в нас дехто робить. Умів заглянути в душу людську. А це найтрудніше, тату.
Тяжко задумавшись, вийшов на вулицю, перебираючи в пам'яті давні, болючі й радісні, спогади.
Хіба могли забутися ті роки, що яблуневим цвітом обсіяли широкі дороги і тепер не терпкою власницькою дичкою, а дорідними гронами перевисли над життям. Заглянемо в минулі роки…
То були незабутні зимові дні і ночі, коли сніги тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року зустрічалися з метелицями і морозами тисяча дев'ятсот тридцятого.
В цю пору нові обрії оновлювали серце і життя селянина. І знову потекла і запарувала на снігах вірна кров, височена куркульською кулею, ножем запроданця-лиходія, злостивого безбатченка, що, продавши свою дрібненьку трухляву душу, без торгів закладав міжнародним паліям долю нашої землі, долю наших батьків та дітей. Злобливі недобитки, вигадючені куркульськими хуторами і затхлими націоналістичними багновищами, продажними повіями троцькізму і мстивими рештками бухарінців, вилазили із шкури, щоб повернути назад вітрила історії, щоб кинути наше життя під чужі ноги. Підлий і ниций ворог не гребував ніякими засобами, намагаючись збити село з єдино вірного шляху. Від отруйної брехні і до пострілу в вікно активіста, від лівої фрази і перекручення директив партії та уряду до куркульських повстань кидалася тьма минулого, що й досі де-не-де чіпляється до наших ніг смердючим болотом…
Дмитро не належав до тих активістів, що без відпочинку працювали по селу, ходили з хати в хату, агітували людей до вступу в колгосп. І заяву поніс не зразу. Уважно читав і перечитував газету, прислухався до розмов у сельбуді і думав, думав до глухого болю в голові. Виходило: попрощатись із усім устоєним, одноманітним, але звичним життям було важче на ділі, аніж у мислях. Часто, коли слухав запальні промови двадцятап'ятитисячників, радянських та партійних працівників, думка злітала до хвилюючих верховин, розкривала з завіси прийдешнього ясні картини людської долі. Але коли залишався на самоті, обступали сумніви, сірі, немов осіння негода, і ціпкі, неначе коріння. Він розумів, що колективне життя має бути
Ніколи думки не були такими різнобійними і непостійними, ніколи так не мінялися настрої, від радісного хвилювання до болючих обривів серця. І Дмитро з дня на день відкладав вступ до колгоспу.
А одного вечора, коли Іван Тимофійович, уже сердячись, почав говорити з ним про те саме, Дмитро звернувся до своєї сім'ї:
— Мамо, Югино, як ви думаєте — пора нам записуватись?
Докія покинула прясти, склала руки на колінах, потім промовила тихо і без запинки — видно, не раз думала про це:
— Ми не кращі за людей і не гірші. Куди громада йде, туди й наша дорога. Сам будяком при дорозі не проживеш. А втім, голова всьому тепер ти, — міркуй. — І знову почала прясти, але веретено не так проворно крутилось в її руках і частіше обривалася нитка.
— Пора вже занести заяву, — погодилась Югина, колихаючи Андрійка.
Дмитро повеселішав, зрадів, що в його сім'ї нема того надриву і розгубленості, як у багатьох родинах середняків.
«Коли щось і негаразд напочатку буде в колгоспі — не лаятимуть мене», — ворухнулася обережна думка і сам поглузував із себе: нелегко викорчовувати усе старе. Багато правди було в словах Свирида Яковлевича і Сніженка.
Прояснюючись, із трепетом сів писати заяву. Він чув на зборах, як треба писати цей документ, але ж хіба все запам'ятаєш? Про більші діла тоді думалось.
За вікном стояла місячна ніч. Дужі вітри кришили на шмаття білі хмари, і пересохле дерево хати обзивалося низьким мелодійним рокотанням.
«Заява», — великими літерами вивів Дмитро і задумався.
Чого не згадалось тепер? Усі дороги і стежки його життя, переплітаючись, звідусіль поспішали до сьогоднішньої днини, як поспішає гаряча кров до серця. Течії думок перехрещувались одна з однією, наливали тіло хвилюванням, розстеляли картини минулого і прийдешнього. Вдалині побачив обрис свого батька і аж здригнувся.
«Яке б то щастя було, коли б він дожив до цих днів… Він міг би і головою бути… Це прийшов би до матері… Або пішли б удвох, батько і син, по новому полю поміж золотими пшеницями. Самі ж з людьми виростили їх, щоб достаток, а не злидні ходили по селу, щоб зерном наскрізь пропахли повні засіки»…
«Дорогі товариші колгоспники. Прошу вас, прийміть мене у свою нову сім'ю. Хочу жити й працювати з вами, як учить нас товариш Сталін. Буду працювати так, щоб не совісно було глянути в очі своїм рідним радянським людям».
Одірвав подобрілі очі від аркуша і побачив: за ним, покинувши роботу, уважними поглядами стежили дружина і мати. І знову згадав батька. Тепер йому замість батька буде Свирид Яковлевич… І невимовно теплі почуття ожили до свого найкращого порадника і старшого друга…
«Дурний я, дурний, чому раніше не увійшов у велику родину?»
Хвилюючись підійшов до дружини і мовчки сів біля неї… На другий день розгулялась така лапата віхола, що за кілька кроків нічого не було видно. І Дмитро, часто закриваючи очі рукавом критого кожушка, попрямував до сільради. Незвична тривога і радість мінливими хвилями боролися в його душі. Було то хороше, то боязно, неначе щось відривалося безповоротно і назавжди, але й прибувало нове, добре чуття. Так у нього на душі було колись в далеку давнину, коли вперше з острахом почав перепливати Буг. І знову хвилювало і тривожило майбутнє, нерозгадане, неясне, в яке хотілося заглянути хоча б краєчком ока.