Вибрані твори
Шрифт:
Роздумуючи, мало не збив з ніг господаровитого Олександра Підіпригору, рідного дядька Василини.
— Дмитро? Здоров, здоров! — зрадів чоловік і довго, якось питальне і непевно тримав у своїй руці Дмитрову руку. — Ну й мете! Світу ясного не видно. Куди поспішаєш? Не в сільраду?
— Туди ж.
— І я туди, — зітхнув.
— Викликають?
— Та ні, сам іду. Іду й не знаю, як його правильно піти по шляху: чи вперед, чи затриматись трохи. Ех ти, чортова задача, — вдарив рукою по шапці, скидаючи пухке гніздо снігу. — Загальмувати себе — послухай людей — якось не виходить, незручно,
«Який тебе дідько, таку стару, під ковдру поволоче. Було б кого. Бачила ж — соз у нас був і не усуспільнював вашого брата». А вона мені: «Що ти тямиш, луб'я мочене, — не я ж вигадала — люди говорять. Воно соз созом, а це друге діло. Щоб я твого духу в тому колгоспі і не чула і не бачила…». А син із дочкою, комсомольці, на своєму вперлися; «Без тебе запишемося, батьку, як не підеш за людьми». І запишуться, холерячі діти. Знаю їхній характер. От задача! Коли б міг, заховався б на цей час у якусь діру, щоб, як заєць під корчем, пересидіти, поки воно розвидниться.
Дмитро з подивом помічає, що і в його душі є багато тих самих хвилювань, сумнівів, що зараз прорвалися в завжди стриманого Олександра Петровича. Але водночас почуває і якусь перевагу над ним. Коли б запитали Дмитра, в чому корениться ця перевага, він не знав би, що й відповісти, але вона дзвеніла зараз в його крові, як оті невколисані живучі слова Свирида Яковлевича, двадцятип'ятитисячників, як слова дорогих книг вождя, до яких завжди торкався з глибоким внутрішнім трепетом, бо, привикши образно мислити, він ніколи не роз'єднував творів од образу великого творця.
— Та й за добро, коли подумаєш, опаска бере, — продовжував Олександр Петрович. — Скажемо, у мене ж сякі-такі конячата, як не є, а хвостами крутять. А в другого тільки й худоби, що куцихвоста курка гребе на смітнику. Та й у тебе ж коненята є…
Ці слова за живе задівають Дмитра; він, щоб заглушити якийсь внутрішній щем, швидше звичайного починає говорити:
— Що там коні, Олександре Петровичу. Коні —.діло нажите…
— Нажите то нажите, але нажив їх власним горбом. У мене, повір, з десять шкур злізло, поки я стягнувся на худобу. Коли заробляв ту копійчину, то мозолями, як п'ятаками, обріс. Зріжеш їх, а в ямках — води налий — втримається.
— Це ви правду кажете. Так і я на свої стягався. І от, скажемо, пошесть — пропали ваші коні. Що тоді робити?
— І не кажи такого. Не кажи. Тоді спускайтесь, куме, на дно і не тратьте сили. Бо стільки мені не жити, скільки літ стягався на своїх дерешів.
— А коли в колективі загине пара коней, прожити можна? — впевненіше звучить слово в Дмитра.
— Та можна. Це вірне слово, — задумується Олександр Петрович. — Однак
— А я без жалю розлучаюся зі своїми, — ледве не зітхнув Дмитро.
— Е-е, ти молодший, Дмитре, тобі все легше робиться… Як подумаю: хтось інший на моїх конях робитиме… та хіба ж він їх так пожалує? Я в негоду з себе свитку скину, а коня накрию. Бо ж то худобина. Вона тобі не скаже, що в неї болить. Тільки заплаче іноді, та й то не всякий господар побачить… Її кріпко жаліти треба, як дитину.
— Та що ви, Олександре Петровичу, все одне й одне затвердили, начеб здаєте коні не своїм людям, а баришникам. Послухай вас, то вийде: колгосп тільки для того й організувався, щоб ваших коней угробити, — вже починає піднімати голос Дмитро, — Самих найкращих людей поставимо доглядати за ними. Вас поставимо.
— Ні, я конюхом, мабуть, не піду, — завагався Олександр Петрович.
— Підете, тільки вам треба за худобою доглядати, — почав гаряче переконувати.
— Ні, конюхом я таки не стану. І не вмовляй, — рішуче кивнув головою Підіпригора, начебто його вибирали на цю посаду. — Це я тоді зразу своє серце згризу з усякими такими, — показав пальцями, — що тільки батогом уміють поцьвохкувати, переганяти худобу та від дівчат очей не відривати. Я їх сам, сукиних синів, батогом буду вчити, — і, вже уявляючи «всяких таких», розсердився чоловік, обличчя стало напруженим і недобрим.
— Що ж, не захочете, інша робота знайдеться. Вас на яку роботу не постав — любо подивитися, — так сказав Дмитро, начеб питання про вступ до колгоспу було давно і безповоротно вирішене.
— А воно так! Бо в роботі виріс, — повеселішав Олександр Петрович, і в очах блиснув завзятий вогник. — Ти не дивись, що я в літах, а як поставлю свого старшого перед себе косити, то й він зиркає назад, щоб батько йому, часом, п'яти не підкосив. А син же мій робітник, куди твоє діло! В нього коса як скрипка грає.
— У батька пішов.
— Авжеж, авжеж, роботяща дитина, — прояснився чоловік, і знову хмарка набігла на його чоло. — Дмитре, а коли я попрошу, щоб мої коні нікому не давали — сам доглядатиму і сам на них робитиму. Уважать мені по старості літ?
— А чому ж не уважать? Свої ж люди керуватимуть, такі, як Свирид Яковлевич Мірошниченко… так робитимуть, як партія учить. Щоб народу краще було.
З кожним новим словом Дмитро почуває, як він підіймається над своїми сумнівами, уже бачачи себе членом нової сім'ї.
Біля майдану їх наздогнала гомінка бригада агітаторів, яким народ дав на Поділлі своєрідну назву — «червоні старости».
Варивон Очерет, побачивши Дмитра, вискочив із саней, підбіг до нього. На рукаві Варивона красувалась широка червона пов'язка.
— Дмитре, тебе можна привітати? Вступаєш, нарешті? Давно пора.
— Вступаю, Варивоне.
— Ну, й молодчина, — міцно-міцно потиснув руку. — Разом будемо працювати. Які ми, Дмитре, кручі з тобою розворочаємо. Стільки ж діла жде нас! Да якого діла! — Широке розрум'янене обличчя Варивона горіло захватом і силою. — Ти швидше оформляйся і приходь «червоним старостою» в мою бригаду. Ми тебе навчимо говорити, щоб не хмурився, як сич, — і розсміявся.