Вибух

Самбук Ростислав Феодосьевич

Раніше він вважав зрадниками всіх, хто піднявся проти царя і дворян, тобто особисто проти нього, Валбіцина, то Суло бидло, що збунтувалося, і він та його однодумці мусили приборкати бунтарів. Навіть тікаючи від них до Болгарії, не вірив, що це остаточно, що назад вороття немає, завше жевріла якась надія, аж до останнього часу, і, може, лише сьогодні, побачивши над самими вікнами мисливського будинку графа фон Шенка російські літаки, він усвідомив: бидло перемогло й створило таку державу, про яку йому не мріялось навіть у найрожевіших снах.

Валбіцин

допив келих одним ковтком, не відчувши міцності спиртного. Подумав, що сентиментальні думки про реванш та якусь єдину кров не для нього, історія знала різні повороти, після розгрому Мамаєвої орди хан Тохтамиш зруйнував Москву, а де ті ординці й де та трьохсотрічна неволя?

Все може статися, либонь, не сьогодні чи завтра, проте хіба потерпить та ж Америка, яка відчула смак перемог у Європі, Радянську Росію?

А якщо не потерпить, то згодиться і він, Валбіцин, — недарма ж Краус прилітав з Берліна, й недарма сидить колишній царський поручик у прокуреному, та все ж комфортабельному підвалі й п’є найсмачніший у світі коньяк!

У двері обережно постукали, тричі і з інтервалами, так делікатно нагадував про себе Георг, старий і вимуштруваний камердинер графа фон Шенка. Певно, мав якісь відомості чи невідкладну справу…

Валбіцин сперся долонями на крісло, аби підвестися, але утримався і не без задоволення побачив, як по паузі підвівся Кранке й відчинив двері. До кімнати прослизнув Георг, справді прослизнув, він узагалі, мабуть, не вмів нормально ходити, пересувався чи ковзав безшумно, як тінь, і його постать з притиснутими до тулуба ліктями наче уособлювала догідливість.

Георг зупинився на порозі, либонь, йому не дуже сподобалося в підвалі, — сигаретний дим і напівпорожня пляшка, проте нічим не виказав свого незадоволення і повідомив:

— Пан управитель Кальтц хоче йти, і я вирішив, що вам не зайве буде знати про це.

— Куди? — скинувся Кранке, і Валбіцин подумав, що дурнішого запитання не вигадаєш.

— Пан Кальтц хоче повернутися додому, — пояснив Георг рівним тоном, наче це його зовсім не стосувалося. — До дружини та дочок.

— І він уже не боїться східних робітників?

— Пан Кальтц більше боїться російських солдатів, котрі будь-якої хвилини можуть з’явитися тут. Він каже: росіяни, зрештою, знайдуть вас і повісять його разом з вами. А так має шанс: хоче разом з родиною переховатися в брата у Манслаутені. Він вважає, що зможуть дістатися туди на велосипедах.

Кранке перезирнувся з Валбіциним і ледь помітно похитав головою. Тому не треба було пояснювати, чому саме так сприйняв це повідомлення гауптштурмфюрер. Ніхто не знав про їхнє перебування в мисливському будинку, хіба що Краус, і ніхто не має знати, а чи можна заприсягтися, що Кальтц не викаже їх першому-ліпшому російському солдатові? Сподіваючись хоч трохи вигородити себе…

Гауптштурмфюрер подумав секунду, не більше, й мовив тихо й розсудливо:

— Що ж, ми не можемо затримувати пана Кальтца. Зараз кожен чинить так, як вважає за потрібне.

Певно, пан управитель має рацію і мусить бути в ці тривожні часи разом з сім’єю. Але прошу вас, Георге, покличте його сюди, повинні наостанок побалакати з паном Кальтцом.

Камердинер позадкував, і двері безшумно зачинилися за ним. Кранке обернувся до Валбіцина, рішуче рубонув долонею повітря.

— Цього йолопа треба!..

— Звичайно, — погодився Валбіцин. — Але тихо.

— Я не зможу.

— По-моєму, офіцери СС можуть усе.

— Я з задоволенням пустив би йому кумо в потилицю. Але, самі розумієте, постріл приверне увагу, а це нам не до чого. Боюсь, що ножем з першого разу…

— Не доводилось?

Кранке похитав головою.

— Тільки на ученнях і з манекеном. А у вас, як мені відомо, величезний досвід….

Валбіцин хотів запитати, звідки це відомо гауптштурмфюрерові, та вчасно утримався. Звичайно, хто-хто, а Кранке детально знає його біографію. Намацав у кишені руків’я ножа, з яким, за давньою звичкою, не розлучався ніколи. Як бритва наточене золінгенське лезо викидалося пружиною від найменшого доторку до кнопки — чудова зброя, коли вмієш нею вчасно скористатися! Зітхнув удавано засмучено й розвів руки.

— Мені то й мені… — погодився. — Завжди знайдеться козел відпущення! — Згадав червонопикого, набундюченого Кальтца, його огидну манеру плямкати за столом. Що ж, хоч обідати буде приємніше. Покрутив у долонях порожній келих, хотів наповнити, але відставив. Рука мусить бути твердою, а зайва чарка не сприятиме цьому. І все ж не утримався: понюхав келих і виссав з нього останні краплини. Зауважив: — Я проведу Кальтца до дороги за парком. Там улоговина, й тіло можна скинути в кущі. Якщо знайдуть, спишуть на східних робітників…

— Тепер навколо стільки трупів — кого зацікавить ще один? — резонно заперечив Кранке. — Та й хто доскіпуватиметься?

У двері знову постукали, тепер голосно й владно — пан Кальтц не дуже церемонився з тимчасовими пожильцями, то більше, якимсь гауптштурмфюрером: набачився у фон Шенка різних генералів, зокрема і есесівських. Та й сам майже не поступався гауптштурмфюреру — як-не-як обер-лейтенант, командував ротою, коли їхня армія скидала англійців у море біля Дюнкерка, — шкода тільки, дурна куля розтрощила лікоть і руку відтяли, добре, лізу, зрештою, без неї можна не так уже й погано прожити, в чому Гельмут Кальтц уже не раз переконувався.

— Я зайшов попрощатися з вами, — сказав, немов усе було вже давно вирішене й він тільки віддавав данину світській гречності.

“От нахаба…” — подумав Кранке, та не дуже роздратовано, бо хіба можна сердитися на людину, долю якої ти визначив сам? Люб’язно посміхнувся Кальтцові н запитав:

— Вирішили все ж ризикнути?

— Наче тут ми нічим не ризикуємо!

— Але ж є де переховатися…

— День — два, а далі?

— Певно, маєте рацію. Східні робітники тепер довго не затримаються тут, і ви зможете повернутися до Штокдорфа.