Вибух
Шрифт:
— А ти на них працював, — подав голос похмурий командир, що сидів на задньому сидінні машини.
Мишко стенув плечима, відчуваючи всю справедливість цього докору.
— А що мав робити? — запитав, знаючи, що це не виправдовує його.
— Якого року народження? — чорнявий зміряв його прискіпливим поглядом.
— Двадцять восьмого.
— Шістнадцять?
— Уже сімнадцять, — на всяк випадок прибрехав Мишко.
Чорнявий обернувся до
— Отак от, капітане Толкунов, — сказав рівним голосом, не докоряв йому, але й не підтримував: —Цьому хлопчиськові виповнилося тринадцять, коли забрали сюди.
Каштан тільки гмикнув: видно, все ж не схвалював об’єктивності чорнявого.
— Добре, — сказав без ентузіазму, — розпитайте в нього, майоре, чи нема на хуторі чужих людей. — Мовив, не дивлячись на Мишка й так, наче той не міг сам зрозуміти його.
— Нема, — одповів хлопець з готовністю. — У нас у Штокдорфі тільки ми, східні робітники, крім того, десять поляків і семеро французів.
— Ціла бригада, — несхвально уточнив капітан Толкунов. Він легко вистрибнув з машини, здається, навіть не торкнувшись борта рукою, підійшов до Мишка впритул і запитав: — Як звешся?
— Михайло Галайда.
— Східні робітники — це наші?
— Усі з України.
— Слухай мене уважно. Розпитай, може, хтось бачив три дні тому на хуторі чи десь поблизу вантажний “мерседес” і “опель-адмірал” з військовими?
— На “опелі” молодий граф приїжджав, та вже місяць тому.
— Німці на хуторі живуть?
— Сімнадцять німецьких садиб. А далі — ціле село.
— Лишилися?
— Утік лише управитель, пан Кальтц. Крайня садиба з цього боку.
Капітан подивився на чорнявого командира, запитав у нього:
— Як гадаєш, майоре, може, розпитати й селян?
У Мишка очі округлилися від здивування. Це ж треба: майор. А стоїть поруч нього й розмовляє, як з рівним. Молодий граф фон Шенк також був майором, але ж до нього не підступишся.
— Хутір прочешемо, — вирішив майор. — Зараз до Гарца, а на зворотному шляху заскочимо до Штокдорфа. Де тебе шукати? — запитав у Мишка.
— Чотири бараки під черепицею перед хутором. Мій другий від дороги.
— Подивись уважно, — примружився майор, — може, якийсь непорядок на хуторі. Зайві люди…
— Зробимо! — аж витягнувся Мишко. Нараз шморгнув носом і запитав ніяково: — А можна у вас дізнатися?..
— Що?
— Як нам бути? Ми ж свої, радянські, і мені треба в армію.
Майор перезирнувся з іншими військовими.
— У Сведбургу є наш військовий комендант, —
— А нам можна не працювати?
— На німців? — зареготав капітан. — Тепер нехай фріци на нас працюють.
Лише на мить Мишко уявив собі самовдоволеного, бундючного й жорстокого Кальтца, як запрягає коней у бричку, а він, Мишко Галайда, підганяє його, гримає навіть — і мимовільна усмішка розтягнула губи.
— Подобається? — запитав капітан.
— Чого б ні?
— А якщо так, — сказав майор владно, — то слухай уважно. Ми зараз поїдемо, а ти на нас чекатимеш. Попитай у своїх, чи не помітили щось підозріле. Війна йде, й почувайся військовим. Збагнув?
— Слухаюсь, — зовсім по-військовому відповів Мишко, навіть смикнувся, щоб відкозиряти, та вчасно згадав, що без кашкета. — Слухаюсь, товаришу майор, — повторив ще раз, дивлячись на Бобрьонка так віддано, що в того не лишилося жодного сумніву: зробить усе, як наказано.
Майор уже вмостився на передньому сидінні, коли Мишко, наважившись, мовив:
— А можна мені ще запитати?
— Давай.
— Оце ви казали, що тутешніх селян розпитуватимете. То хотів повідомити: є тут один німець, дуже гарний, і наші кажуть: комуніст.
— Що? — різко обернувся Толкунов. — Що ти верзеш?
У Мишка витягнулося обличчя.
— Так кажуть… — повторив нерішуче. — Та й одну нашу дівчину врятував. Вона захворіла, німці наших не лікували, а він прийшов і вилікував.
— Лікар?
— Фельдшер.
Толкунов посміхнувся зневажливо.
— Ну й що? — сказав жорстко. — Він дівчиськові пігулку дав, а ти й вуха розвісив. Комуніст!..
— Я ж не тверджу, люди гомонять…
— Усіх не переслухаєш.
Майор зробив знак Толкунову, аби сідав до машини. Коли рушили, зауважив:
— Даремно ти… Треба зустрітися з цим фельдшером.
— Зараз ти мені почнеш торочити, — люто сіпнувся капітан, — що всіх фріців не можна однаково стригти…
— Це не я, — заспокійливо мовив Бобрьонок. — Ти “Правду” читав? Там чітко сказано: є гітлерівці і є німецький народ… Ти в Мохнюка попитай, — озирнувся на старшого лейтенанта, який впродовж останніх хвилин сидів мовчки, — він різних німців набачився.
— На мене не посилайтеся, — відмахнувся той. — Я весь час серед есесівців та іншого кодла…
— По-моєму, тут, куди пальцем не тицьни, всюди есесівець чи ще якась погань… — не здавався Толкунов. — Бреслау хто боронить? Есесівці? От і зваж: німець є німець…