Вибух
Шрифт:
Мишко сидів, роззявивши рота, вірив і не вірив, знав, що незабаром прийдуть свої, тут, у селі Штокдорф, про це тільки й балакали, проте щоб на власні очі побачити танки з червоними зірками… До того ж цей Мигуля патякало, міг і збрехати, але ж, видно, не збрехав, бо вночі на сході, де Бреслау, небо світилося й гуло, наче збиралась гроза.
Певно, не збрехав, бо коли це було, щоб управитель хоча б раз на день не зазирнув до корівника, не поцікавився надоями молока… А сьогодні вранці Мишко вперше сам без фрейлейн Ельзи злив молоко в бідони й доставив до шосе, звідки їх відвозили на вантажівці до Сведбурга.
Нараз Мишко подумав, що
Мишко зіщулився, уявивши, як Генріх фон Шенк хвиськає його батогом, колись він бачив, як молодий граф шмагонув по обличчю конюха — француза Жана Ріке, той тиждень ходив з червоною смугою на щоці,— лише уявивши цю сцену, Мишко люто стиснув кулаки, відчувши, як кров шугонула в обличчя.
Зіскочив з брички, спересердя пхнувши її ногою, почув, як гелгочуть гуси на моріжку за сараєм, і раптом у нього народилося рішення, він зупинився лише на мить, роздумуючи, і оббіг сарай, точно знаючи, що саме вчинить зараз.
Гуси паслися ліниво, білі й вгодовані — велика гусяча зграя. Птахи не стривожилися, побачивши Мишка, ситі німецькі гуси, вони, певно, зневажали його, бо все тут навколо було німецьке, починаючи від міцного цегляного сарая, вкритого черепицею, й кінчаючи ними, вгодованими гусьми, котрих не мав права навіть торкнутися якийсь зачучверений слов’янин, раб з далекої України.
Поважний гусак скосив на Мишка невдоволене підозріле око, засичав загрозливо й витягнув шию, проте хлопець нараз ступив до нього пружним кроком, міцно схопив за шию і стиснув. Птах затріпотів крилами, намагаючись вирватися, однак Мишко стиснув так, немов скручував шию не гусакові, а управителеві — бичачу, товсту, ненависну шию Кальтца, якого поранило в руку ще під Дюнкерком. Шкода — в руку, а не в шию. Клятий вояка назавжди лишився обер-лейтенантом, тупим, обмеженим, лайливим, жорстоким, і Мишко, вклавши всю лють і силу в кулаки, не помітив, що гусак давно вже обважнів і безсилі крила опустились долу.
Хлопець лячно озирнувся, та лише на мить, і попрямував до барака, недбало тягнучи гусака за собою крізь гелготливу й сполохану гусячу зграю, котра розбігалася перед Мишком злякано й галасливо.
Обминувши ставок, Мишко ще здалеку побачив Лесю. Дівчина поспішала до корівника й захекалася. Угледівши, як тягне Мишко важкого птаха, зупинилася й відступила зі стежки, очі в неї округлилися, й чоло пішло зморшками, простягнула руки до Мишка, немов хотіла зупинити, але хлопець став сам, жартівливо підважив птаха, наче й не сталося нічого особливого, і мовив, буцім ішлося про зовсім буденне й незначне:
— Приходь, Лесю, до нас обідати. Мати засмажить, бо давно я не їв гусятини…
Дівчина підвела руки, немов відгороджувалася не тільки від Мишка та його злочину. Певно, хотіла щось сказати, але дихання в неї перехопило, почервоніла, й сльози виступили на очах.
Мишко кинув гусака й ступив до неї крок, та Леся замахала руками й відсахнулася від нього, немов від зачумленого.
— Збожеволів?.. — нарешті видихнула. — За це ж тебе…
— А дзуськи! — нараз переможно вигукнув Мишко, нарешті усвідомивши, що все найстрашніше позаду й справді тепер йому нічого боятися. — Чхати я хотів на фріців, нехай вони всі повиздихають! Чула, наші прийшли!
Але по округлених і зляканих очах зрозумів, що Леся йому не повірила, либонь, і всі не повірять, поки не побачать своїх на власні очі.
Та й що можна пояснити цьому дівчиськові?
Правда, Леся завжди подобалася Мишкові, точніше, йому здавалося, що завжди, але почалося це тільки півроку тому, восени, коли скиртували солому й він подавав їй снопи нагору. Раптом дівчина послизнулася, Мишко упіймав її й притиснув до себе, лише на мить відчувши пружне й розпашіле від роботи тіло, відтоді не міг забути того доторку й намагався зайвий раз перестріти дівчину по дорозі в корівник чи в іншому місці. Якось увечері, коли сиділи попід бараком, спробував навіть пригорнути й поцілував несміливо, та дівчина відштовхнула його, проте не дуже сильно, а вранці Мишко спіймав її очікувальний і запитальний погляд. Хотів сказати, що кращої нема навіть серед полячок, котрі працювали на центральній садибі маєтку і про яких французи казали, що таких красунь треба пошукати й в самому Парижі, та засоромився, не сказав про це, проте був чомусь упевнений, що Леся догадується про його почуття, і чекав лише зручного моменту, щоб освідчитися.
Менш зручного, ніж сьогодні, мабуть, не було за весь останній час, та Мишко, переступивши через гусака, схопив дівчину за руку й притягнув до себе — вона не пручалася чи то з переляку, чи то просто не отямилась від Мишкового повідомлення, а хлопець нараз обійняв її, притиснув міцно, тепер уже точно знаючи, що не було й ніколи не буде в нього щасливішого дня.
— Відпусти, вар’яте… — прошепотіла Леся, але не пручалася, навпаки, поклала йому голову на плече. Так стояли еони, принишклі й перелякані, не бачачи й не чуючи нічого, забувши і про війну, і про корів, що мукали, чекаючи на Лесю, та раптом десь зовсім близько загуло, дівчина обережно вислизнула з Мишкових обіймів, гул перетворився на гуркіт, і нараз зовсім низько, хлопцеві навіть здалося: підстрибни і зачепиш рукою — пройшли три літаки з червоними зірками на крилах.
Мишко підвів руки й загорлав несамовито “ура!”, гадав, що з літаків його побачать і почують, та сталеві птахи зникли за корівниками, а він усе ще стояв з піднятими руками й відчував на розпашілому обличчі холод вихора, що вирував угорі. Нарешті побачив Лесю і запитав у неї, немов не вірив своїм очам і вимагав негайного підтвердження:
— Ти ж бачила, це свої?
— Наші… — відповіла розгублено, а Мишко схопив її за руку й потягнув до барака. — Побігли!
— Корови недоєні…
— Біс із ними!
— А молоко? Що скаже Кальтц?
— Німецьке молоко! Тьху… — плюнув і розтер.
— Корів шкода.
— І корови німецькі! — Підхопив гусака. — І цей був німецький, а став моїм. Ходімо… — Дівчина ще вагалася, та Мишко мовив таке, що остаточно переконало її: — Треба розповісти нашим, бо, може, й не знають.
І вони повернули до бараків, узявшись за руки, побігли накатаною грунтовою дорогою. Мишко тримав Лесину руку міцно й знав, що нема в світі ніжніших за ці зашкарублі від важкої роботи пальці.