Вибух
Шрифт:
— Микола Шило — зразковий студент, — мовила комендант незаперечно, і на знак своєї переконаності рубонула рукою в повітрі, наче вбила цвях у полірований столик, що стояв перед нею. — Правда, не круглий відмінник, але претензій до нього нема. Вчасно повертається до гуртожитку, не п’є, я рекомендуватиму його до ради гуртожитку. А що, встряв у якусь історію? — запитала тривожно.
— Ні, збираємо відомості про студентів, які працюють на пошті.
— О-о! — мало не урочисто підвела пальця вгору
З цим важко було не погодитись, і Хаблак ствердно кивнув.
— А стипендію Шило одержує? — запитав.
— Звичайно.
— Певно, й батьки допомагають?
Видно, Марія Арсенівна знала про своїх підопічних усе чи мало не все, бо відповіла одразу й не вагаючись:
— Щомісяця одержує перекази. По п’ятдесят карбованців. Батько в Миколи Шила бухгалтер споживспілки, мати також працює, живуть у райцентрі, мабуть, усе в них є.
— Чому ж пішов на пошту? Стипендія плюс п’ятдесят карбованців — студентові вистачить.
— А він гроші на ощадну книжку складає.
— Звідки знаєте?
— Сам показував.
— Користуєтесь авторитетом?
— Не те слово, у мене тут зразкова сім’я.
Хаблак усміхнувся ледь помітно, самими куточками губ, уявивши, як підполковник Худяков також розпатякував у колі знайомих про загальну повагу до нього в карному розшуку.
— І ви, як зразкова мати, мусите, звичайно, все знати про своїх дітей… — підіграв Марії Арсенівні.
— І знаю! — аніскілечки не збентежилася та.
— А скажіть, в Миколи Шила останнім часом зайві гроші не водилися? Може, хвалився друзям?
— Ні.
— Упевнені?
— Точно, коли кажу, то точно. — В її словах прозвучала така переконаність, що Хаблак збагнув: ця жінка має вуха, либонь, в усіх кімнатах, і найменша деталь із складного й мінливого студентського життя не минає для неї непоміченою.
— Хтось із товаришів Шила є в гуртожитку? — запитав.
— Студенти Петрусенко й Гуцков.
— Можна з ними побалакати?
— Зараз викличу.
— Краще б у кімнаті.
— Як хочете! — Марія Арсенівна рішуче підвелася, і Хаблак зрозумів, що супроводжуватиме його й не дасть поговорити із студентами віч-на-віч. Краще було б обійтися без неї, мабуть, її присутність не сприятиме відвертій розмові з Шиловими однокашниками, але спекатися коменданта не було підстав, і Хаблак приречено поплентався за нею довгим коридором, клянучи в душі настирливість Худякової.
Довга й вузька кімната з чотирма ліжками попід стінами. 1 в кінці її біля вікна за столом, застеленим газетами, сиділи два хлопці і їли просто з банки кильки в томаті з чорним хлібом. Вони спокійно подивилися на Марію Арсенівну й незнайомого чоловіка, поклали виделки на газету й повернулися до зайшлих без жодних ознак збентеження.
— Товариш із міськкому комсомолу, — представила Хаблака Марія Арсенівна (вони встигли домовитись про це), — і хоче побалакати з вами.
Хлопці підвелися, як по команді. Один підсунув гостям стільці, другий прибрав зі столу консерви й змів з полірованої поверхні хлібні крихти. Потім вони перезирнулися і всілися на стільцях під вікном, однаково поклавши руки на коліна.
— Наші відмінники! — похвалила Марія Арсенівна. — Грають на бандурі й мріють виступати дуетом.
Хлопці нічим не підтвердили ці слова, однак і не спростували. Вони сиділи й дивилися на майора мовчки, явно не бажаючи розпочинати розмову.
— Як ведеться? — кинув Хаблак пробну кулю: нейтральне й ні до чого не зобов’язуюче запитання.
— Нічого ведеться… Живемо… — також невизначено відповів один із студентів.
— Ти б, Петрусенко, розповів про порядки в нашому гуртожитку, — мовила комендант, явно натякаючи, що і як слід розповідати.
Огрядний хлопець, який сидів ближче до столу, поворушився і відповів рівно:
— Порядки хороші, й ми задоволені.
— Тихо, й всі піклуються про нас, — додав Гучков, чорнявий і худий, видно, був темпераментніший за свого товариша й за словом до кишені не звик лізти.
Марія Арсенівна підозріло зиркнула на нього, певно, їй не зовсім сподобався підтекст слова “піклуються”, проте Гучков дивився чистими й відданими очима, й комендант заспокоїлася.
— Вас тут мешкає четверо, — обвів рукою ліжка Хаблак, — де ж інші?
— Тарас ще із села не повернувся, — вказав на ліжко ближче до вікна Гучков, — а Микола десь у місті.
— Товаришуєте?
Хлопці перезирнулися й закивали.
— У нас дружний колектив, — ствердила Марія Арсенівна. Вона невдоволено скосувала на двері, в які зазирнула жінка. — Що тобі, Марківно?
— До телефону вас.
— Скажи, щоб пізніше.
— Так там Сидір Андрійович!
— Вибачте, — одразу підвелася комендант, — мене сам проректор… — Вона суворо зиркнула на хлопців, наче закликаючи їх до порядку, й вийшла з кімнати, подивившись ще раз — вимогливо й навіть сердито.
Коли двері за Марією Арсенівною зачинилися, хлопці поворушилися й сіли вільніше. Хаблак присунувся до них і підморгнув.
— Нічого, жити можна… — обережно відповів Петрусенко, а Гучков запитав:
— Ви по скаргах?
— Пишете?
— Ми — ні.
— Інші?
— Усяке буває — нам не по десять років…
— Аж по двадцять!
— І навіть батьки більше довіряють.
— Дай вам волю…
— Так вона ж зануда! — раптом вигукнув Гучков. — Крокодил у спідниці!