Вибух
Шрифт:
— Ну-ну… — примирливо зупинив його Петрусенко. — Не гарячкуй, не вічно нам тут жити.
— Одна втіха.
— Але ж порядок, — мовив Хаблак і пройшовся по кімнаті. — Отже, вас тут четверо… Миритеся?
— Що нам ділити?
— Тут хто спить? — вказав Хаблак на ліжко ліворуч.
— Є такий… Шило…
— Кажете, ніби кислого ковтнули.
— Ну його, — махнув рукою Петрусенко.
— Це чому ж?
— Наші справи.
— Посварилися? А Марія Арсенівна каже: дружний колектив.
— Не дружний, а показушний.
—
— Дався вам цей Шило! — нараз втрутився Гучков. — Ну його під три чорти…
— Негарно — про товариша…
— Який він нам товариш? Жлоб!
— Кинь… — втомлено зупинив Гучкова Петрусенко.
— А чого кидати? — Хлопець явно розпалився. — Жлоб і є! Правильно кажу і, якби мав житло, пішов би з гуртожитку.
— В чому ж це проявляється — жлобство?
— А в усьому. Лінія поведінки.
— Як так?
— Ви у гуртожитку мешкали?
— Аякже, гірше, ніж у вас, шестеро в кімнаті…
— Мусите знати, кожен тут, як на долоні.
— Так, сховатися не можна.
— Ми вирішили: всім ділитися. Сьогодні в мене посилка — їмо всі, завтра ти пригощатимеш…
— А як же інакше?
— А цей тип, — Гучков люто тицьнув пальцем у ліжко Шила, — одержав посилку з села. Сало й ковбаса домашня, перед цим їв усе наше, навіть не дякував, а своє сало замкнув у шафу. Шухляда в нього, бачите, окрема, й ключ знайшовся, хоч у нас ніколи нічого не замикалося…
— Хоча б раз пригостив, — вставив Петрусенко.
— Рано підведеться, — якось розгублено посміхнувся Гучков, — поки ми наче спимо, відріже ковбаси й наминає. А знаєте, як домашня ковбаса пахне…
Хаблак уявив собі справді складну ситуацію в кімнаті й запитав:
— А ви ж що?
— Може, й негарно… — нерішуче почав Гучков. — Але так уже й бути, вам розповімо. Мовчали, звичайно, що із жлоба візьмеш! Але потім Сашко не витримав, — кивнув на Петрусенка, — приніс цвяхів, ну й забили Шилу шухляду…
Справа набрала зовсім нечеканого повороту, й Хаблак щиро зацікавився:
— А він? Скандалив?
Гучков розвів руками.
— Ні… — визнав розгублено. — Усього чекали, але ж такого… Сидимо, отже, чекаємо Шила, удаємо, що читаємо. Приходить, крутнувся по кімнаті — й до шафи. А ми, звичайно, анічичирк. Помацав шухляду, все збагнув, але нам ані слова. Вийшов мовчки, ми гадаємо, побіг до Марії Арсенівни скаржитись. Сидимо, скандалу чекаємо. Але ж через кілька хвилин вертається. З обценьками. З півгодини мучився, ми йому таки добряче ту шухляду забили…
— Мовчки? — не повірив Хаблак.
— Ані слова…
Майор покрутив головою.
— Ого!
— І ми кажемо: ого! Витягнув сало, відрізав шматок, сів за стіл і повечеряв. Наче нас і нема… Отак: не існуємо — і все…
— А де він зараз? Цікаво б познайомитись.
— Що тут цінового?
— І все ж…
— Ділова людина, — зітхнув Гучков. — Микола Шило — надто ділова людина. Удень десь швендяє, увечері працює.
— Але ж працює! Вчиться і працює, скажіть, хіба це погано?
— Просто зажерливий. Усього йому мало!
— Зажерливий… — роздумливо повторив Хаблак. Подумав: заради грошей такий може піти на все, навіть на злочин. Правда, характеру Шилу не позичати, одна історія із забитою шухлядою чого варта, такі люди розраховують кожен свій крок, отже, мусить знати: злочин не лишиться безкарним.
Однак у житті буває все, хто-хто, а Хаблак знав це краще за багатьох, і він розпрощався із студентами, вирішивши придивитися до Миколи Шила.
Так, саме до Шила й Саєнка. Бо Саєнко і його велика жовта валіза, яку бачили в гуртожитку, наводили майора на певні роздуми…
9. Сагайдачний подивився на Хаблака мало не врочисто. Видно було, що лейтенант має приємні новини, однак Хаблак зупинив його і взявся крутити телефонний диск. На щастя, полковник Каштанов нікуди не відлучився, і майор зітхнув з полегшенням, почувши в трубці його спокійний бас.
Хаблак доповідав Каштанову, косо дивлячись на Сагайдачного. Інспектор слухав уважно, видно було, не пропускав жодного слова, і мовлене майором справді зацікавило його Хаблак домовився з полковником про встановлення нагляду за Віктором Саєнком та Миколою Шилом, поклав трубку і лише тоді звернувся до Сагайдачного:
— У вас лейтенанте, все на обличчі написане. Кажіть уже, що саме трапилось.
— Знайшли шофера оранжевого “Москвича”.
Новина була варта уваги, і Хаблак запитав нетерпляче:
— Де ж він?
Сагайдачний зиркнув на годинник, для чогось подивився на стелю. Тепер він явно відплачував майорові його ж монетою. Проте Хаблак удав, що нічого не помічає.
— Хвилин через п’ять — десять мусить приїхати, — нарешті доповів Сагайдачний. — Він живе неподалік, а машина обслуговує телеательє. Розвозить телевізори. До речі, двадцять шостого шофер поставив її в гараж після дев’ятої вечора.
— Прізвище?
— Григорій Сидорович Самусь.
— Знає, чому викликають?
— А дуже просто, — хитро примружився Сагайдачний, — я у них в ательє рознос учинив: скарги, мовляв, на обслуговування, ліві рейси… До речі, чаю хочете?
Хаблак хотів не тільки чаю: за весь день з’їв лише два пиріжки біля станції метро. Чай з домашніми бутербродами Сагайдачного видався йому ледь не царською їжею, жував справді смачні з часником котлети й зовсім розчулився, коли лейтенант висипав на стіл з поліетиленового кулька домашнє печиво. Сагайдачний не без пихи повідомив, що зроблене воно лише вчора ввечері, бо його дружина полюбляє тільки все свіже й смачне. Мабуть, смаки Сагайдачного не розходилися із смаками його жінки, це було видно з круглої лейтенантової фізіономії, яка просто випромінювала благодушність