Вибух
Шрифт:
Справді, приємніших років не було. Потім довелося вести напівжебрацьке життя в одному з врангелівських військових формувань у Болгарії. Однак, слава богу, полковник Боровиков не забув свого вірного помічника: коли Гітлер узяв владу в Німеччині, викликав Валбіцина до Берліна, прилаштував на тепленьке місце в абвері — чинів і злетів воно не обіцяло, але давало певний комфорт і можливість мати щоденно пляшку шнапсу чи навіть коньяку, без чого після болгарських поневірянь Валбіцин уже не міг обходитись.
Забулося і те,
Здається, перед війною там утворили радгосп, набудували біс його зна чого, і війна обминула все це, зберігся навіть будинок, де колись панич Кирило вилежувався на шкіряному дивані, правда, тепер тут містилося музичне училище.
Валбіцин був щиро здивований: для чого? Невже справді отим численним Іванам, Петрам чи Марусям потрібна музика, невже це для них таки завезли піаніно й навіть розкішний німецький рояль?
Рояль одразу відправили за призначенням, комусь з високопоставлених помічників адмірала Канарка, він повернувся на свою батьківщину, і тепер по його клавішах більше не тарабанила червона босота — правда, в глибині душі Валбіцина не дуже тішило, що якийсь майор чи навіть оберст видобуватиме з нього божественні звуки Бетховена. Плювати йому на всіх разом узятих полковників та штандартенфюрерів, інстинктивної неприязні до швабів не міг позбутися все життя, хоч нічим не виказував цього й вірно служив рейху.
Валбіцин скосив око на Кранке. Ще не заснув, хоча, здається, книга захопила його.
Валбіцин запропонував:
— Налити?
Гауптштурмфюрер похитав головою, і Валбіцин подумав: ну чого? Чого берегти своє дорогоцінне здоров’я, коли невідомо, чи проживеш ще хоча б добу? Клята німецька педантичність і впевненість, що все погане обмине тебе. Не те, що слов’янська неврівноваженість. До того ж цей Кранке зневажає його, Кирила Валбіцина, земляки котрого не тільки розтрощили різних там паулюсів, манштейнів, а вже стоять під Берліном.
— Як хочете, — мовив, — а я вранці все одно залишу це гостинне приміщення. Незалежно від того, обізветься Краус чи мовчатиме.
Кранке відклав книгу.
— Так, — погодився, — із штурмбанфюрером могло щось трапитись, а ми виконали свій обов’язок до кінця. Шкода тільки, — кивнув на сейф, — Краус виявився надто передбачливим…
— Був би автоген, — зітхнув Валбіцин, — ми б швидко впоралися з сейфом.
— А ви вмієте?..
— Не така вже й складна наука.
— Може, переговорити з Георгом?
— Небезпечно.
— Так, маєте рацію, — одповів Кранке, але не дуже впевнено. Подумав трохи й додав: — Ви розумієте, з тими паперами…
— Кум королю?
— Будь-яка розвідка заплатить за них.
— Ще й буде вдячна…
— Ви читаєте мої думки. У нашому з вами становищі цей фактор може стати вирішальним.
— Заплющать очі на наше минуле?
— Краус гарантував це.
— Ваш Краус думає насамперед про себе.
— Без нас він нічого не вартий.
— Певно, це так, — погодився Валбіцин. — І вранці пін обізветься.
Кранке кивнув, та якось непевно. Мабуть, слова Валбіцина про автоген запали йому в душу, — обмірковує, яку саме користь можна видобути з цієї пропозиції. Валбіцин усміхнувся: якби була найменша можливість дістати автоген, він давно б зробив це. Та й взагалі, єдине, що тримає його в цьому задушливому підвалі, — Краусова обіцянка прилетіли за ними. Цю перспективу ніяк не можна скидати з рахівниці: за якихось дві години без особливих пригод дістатися американців. А далі млин закрутиться сам…
— Я чув, що ці бісові сейфи можна якось підірвати, — озвався Кранке. — Ви в курсі?..
— Я не підривник.
— Я також.
— Гадав, що начальник диверсійного центру принаймні на цьому має знатися.
— У “Цепеліні” кожен відповідав за свою ділянку.
Валбіцин подумав, що такі “спеціалісти”, як Кранке, навряд чи зацікавлять американців, і запитав:
— Я чув, до вашого прізвища ліпиться “фон”… Маєте маєток чи давно спустили?
— Наш родовід починається десь у шістнадцятому сторіччі. — Кранке відзначався гонористістю і завжди прикрашав своє генеалогічне дерево, додаючи якусь сотню років. — Маєток наш у Східній Пруссії біля литовського кордону.
— Отже, з хрестоносців, — підсумував Валбіцин без особливого ентузіазму.
— Маємо триста гектарів орної землі, — вів далі Кранке. — Мисливські угіддя…
— Мали… — поправив Валбіцин.
— Це чому ж?
— Там зараз червоні.
— Колись вони однаково підуть.
— Ви не знаєте червоних. Ми також гадали: більше двох — трьох років не протримаються, а вони, бачите, і вас розгромили.
— То зовсім інше…
— Не інше, Кранке. Знаєте, як це зветься? По-їхньому — класова солідарність.
— Дурниці. Що спільного у німців з росіянами? Крім ненависті?
— Це у вас, Кранке. Точніше, в гауптштурмфюрера Кранке.
— Хіба воюють самі гауптштурмфюрери?
Валбіцин згадав тисячні натовпи з підведеними руками, істеричні вигуки “хайль”, факельні процесії в Нюрнберзі, військові паради, фронтову кінохроніку з численними атаками й перемогами, і його впевненість трохи похитнулася. Але думка про те, що за Кранке залишиться останнє слово, розсердила його, і Валбіцин вів далі вперто: