Вибух
Шрифт:
— Вони приїхали машиною, — сказав Кранке. — Виходить, росіяни…
— Так, ваші на машинах тут уже не їздять, — погодився Валбіцин.
— Наші — це й ваші, — дорікнув Кранке. — А от ті, що прийшли, ні наші, ні ваші.
Валбіцин увімкнув кишеньковий ліхтарик, скинув туфлі й в самих шкарпетках попрямував до дверей, які вели до гвинтових сходів.
— Ви що, здуріли? — не витримав Кранке.
Валбіцин зупинився, спрямував промінь ліхтарика на гауптштурмфюрера, освітив його чисто арійське видовжене обличчя.
— Заткни пельку!.. — просичав люто, і в цих словах
— Стрілятимеш? Але ж почують там… — Перевів промінь на стелю і додав презирливо: — Опудало!
Кранке тільки погладив пістолет у кишені. Зауважив спокійно:
— Але ж вони можуть почути кроки на сходах…
Валбіцин хихотнув.
— Ви ще не знаєте мене: вмію тихо, як миша!
Він почав підійматися сходами обережно, намацуючи пальцями ніг кожну сходинку, — мав досхочу часу, тримався за поручень і, перш ніж ступити, висвічував собі шлях. Ступивши на останню сходинку, постояв, прислухаючись, але нічого не почув. Дістав прихоплену з підвалу склянку, приставив краєм до дверей, що вели в бібліотеку, притиснувся вухом до денця. Старовинний, вивірений ще в юнкерському училищі спосіб підслуховувати чужі таємниці.
Тиша, чути лише збуджене дихання Кранке, який не витримав і примостився десь на нижній сходинці.
Минуло хвилин п’ять, може, трохи більше. Валбіцин не відривав вуха від склянки, мав величезний досвід і терпіння, певно, міг нерухомо простояти годину чи навіть більше: вивідав не одну таємницю завдяки своїй справді нелюдській витривалості. Нарешті почув якийсь шерех за стіною, потім тверді кроки й густий бас:
— Тут нікого нема?
— Нікого… — впізнав догідливий голос Георга. — Та й хто може бути?
Запала тиша, потім Валбіцин почув, як той же бас запитав Георга, чому відчинене вікно. Порадувався спритності старого й похвалив сам себе за завбачливість: якби сиділи з причиненими вікнами, давно б прокурили бібліотеку, й ті кляті червоні одразу б відчули тютюновий запах…
Голоси замовкли, Валбіцин вирішив, що непрохані гості пішли з будинку, однак через кілька хвилин знову долинуло гупання чобіт, до бібліотеки зайшли двоє чи троє, бо перемовлялися між собою стиха й уривчастими репліками — Валбіцин не міг точно визначити, скільки їх за дверима. Проте розмову між Георгом і тим же соковитим і чомусь знайомим йому басом, — тільки тепер Валбіцин усвідомив, що колись точно чув цей голос, — розібрав досить чітко й знову подумки похвалив камердинера за винахідливість. Подумав: усе ж він припустився помилки, поставивши келих назад до бара, хоч і спорожнив його до останку. Лишилися якісь краплини, може, тільки запах, однак і запаху, виявляється, достатньо, аби щось запідозрити.
Так, він типовий осел, і добре, що Кранке не чув розмови в бібліотеці. Либонь, не втратив би нагоди, щоб зауважити, покепкувати, принаймні висловити своє негативне ставлення до слабкості пана Кирила — клятий шваб, майже зовсім не п’є, береже своє здоров’я, але кому, зрештою, крім самого Кранке, воно потрібне?
Валбіцин ледь чутно зітхнув: усе ж гауптштурмфюрер,
Голоси стихли, і Валбіцин цілком резонно вирішив, що росіяни більш не повернуться до бібліотеки. Якщо ночуватимуть, то в спальнях, навряд чи їх зацікавлять книжки, писані німецькою мовою, правда, там є бар з напоями — можуть спокуситися…
Валбіцин обережно спустився в підвал. Кранке увімкнув кишеньковий ліхтарик, Валбіцину не сподобалось, що гауптштурмфюрер засліпив його, роздратовано затулився рукою і наказав:
— Загасіть!
Кранке одразу ж вимкнув ліхтарик і запитав запобігливо:
— Ну, що ви почули?
— Росіяни.
— Я так і гадав. Вони пішли?
— З бібліотеки — так.
— Погано, якщо ночуватимуть, — затривожився Кранке. — Завтра, певно, має прилетіти Краус. І скільки ж їх?
Валбіцин здогадався, про що подумав Кранке: з двома чи трьома вони самі впораються. Власне, такі думки вже спадали і йому, однак він чув тільки тих, хто заходив до бібліотеки, а могла ж прибути ціла група військових.
Зрештою, він би не здивувався, коли б у маєтку фон Шенка зупинився навіть штаб дивізії. Та навряд чи штаб або якась частина — ті прибули б на кількох машинах у супроводі охорони, бронетранспортерів чи танків, а вони, здається, чули гуркіт лише одної машини. Правда, могли й помилитися…
— Не знаю, що й сказати, — признався чесно. — В бібліотеці їх було двоє, один розмовляв з Георгом німецькою… — Нараз Валбіцин згадав соковитий бас, і знову відчуття того, що він уже чув цей голос, заполонило його. Знав, що це нісенітниця, що знайомих російських офіцерів у нього не могло бути, бачив лише полонених чи вже перевербованих у “Цепеліні”, але ж цей завітав до маєтку як переможець і поводився з Георгом як переможець — незалежно й владно.
Валбіцин заплющив очі й знову цілком виразно почув рокітливий бас:
“Тут нікого нема?”
Неясний спогад наче осяяв його. У цей час у кутку тихо теленькнуло: Георг повідомляв, що небезпека минула і в будинку знову немає чужинців.
Кранке увімкнув світло й відчинив масивні двері. Камердинер уже стояв за ними — в домашньому халаті й капцях без задників.
— Який жах, панове, — мовив високим голосом, — щойно тут були росіяни!..
Валбіцин зміряв Георга іронічним поглядом. Запитав:
— Але, здається, ви не дуже-то й перелякалися?
— Не кажіть… Один з цих російських офіцерів був вельми доскіпливий, і мені довелося викручуватися з останніх сил…
Валбіцин заплющив очі й знову почув навдивовижу знайомий голос. Туманний спогад ворухнувся в ньому, він потер чоло, кліпнув очима й наче недоречно запитав Кранке:
— Ви пам’ятаєте інструктора Маркова?
— З “Цепеліна”?
— Звичайно.
— Для чого він вам?
— Марков лишився в Бреслау?
Кранке невизначено знизав плечима.