Вибух
Шрифт:
— Я летітиму разом з вами до Франкфурте, — повідомив Хейг.
“Так, — подумав Краус. — Кровно зацікавлений в успіхові операції…”
— Чекатимете нашого повернення? — запитав.
— У мене є там різні справи, — відповів Хейг невизначено. Не міг же сказати, що списки “Цепеліна” вже котру ніч не дають йому спокою. І все ж не утримався від запитання: — Ви впевнені, що завтра все буде о’кей?
— Начебто враховане все до дрібниць…
Хейг нервово потер руки.
— Тепер успіх справи залежить від вас, Гюнтере, сподіваюсь, ви
— Могли б не підкреслювати це, — сухо обірвав його Краус.
— Слід поставити всі крапки над “і”.
— Так, слід, — несподівано легко погодився Краус.
— А якщо ви розумієте це, хотів би запитати… — Хейг зробив паузу, немов збираючись з думками, хоча давно вже знав, що саме йому потрібно від Крауса. Вів далі розважливо: — Ви довгий час служили в РСХА, Гюнтере, й мусите добре знати кадри Головного управління імперської безпеки. Нас цікавлять спеціалісти, найкращі ваші спеціалісти, незважаючи на те, що і як вони робили. Ми люди без забобонів, і слово “гестапо” не викликає в мене відрази й ненависті, як у людей з вузьким світоглядом. Головне: на що здібна людина і як її можна використати… Вам зрозумілий хід моїх думок, Гюнтере?
— Ви хочете, щоб я навів вас на цих людей? Спеціалістів імперського Управління безпеки?
— Так.
— Ви не зовсім уявляєте собі структуру РСХА, — похитав головою Краус. — Усі чомусь називають нас гестапівцями, але ж гестапо було лише одним з управлінь РСХА. Особисто я служив у іншому й підлягав безпосередньо бригадефюреру СС Шелленбергу. Між управліннями існували бар’єри, більше того, конкуренція, і ніхто не мав права пхати свого носа в чужі справи.
— Ви хочете сказати, — розчаровано почав Хейг, — що не зможете допомогти мені…
Але Краус уже зрозумів свою помилку й рішуче заперечив:
— Ні, містере Хейг, існували контакти, я б сказав, особисті контакти, і ми знали, хто чого вартий. Саме це ви хотіли почути?
— Приблизно. Однак якщо б можна було мати доступ до особових справ офіцерів РСХА…
Краус безнадійно махнув рукою.
— Наскільки мені відомо, вони вивезені з Берліна.
— Куди? — занетерпеливився Хейг. — Уже одна ця інформація багато чого варта.
— Боюсь, найближчим часом вам буде важко ознайомитися з архівом РСХА, — не без іронії мовив Краус. — Його заховано досить надійно, й, гадаю, доведеться докласти чимало зусиль…
— Де? — нетерпляче перервав його Хейг.
— Ви чули про Альпійську фортецю фюрера?
— У Австралійських Альпах? За Лінцом?
— Так. Наші триматимуться там до кінця. Певно, фюрер уже там, а оборону фортеці очолять безпосередньо Кальтенбруннер і Скорцені.
— Є інші відомості, Гюнтере. Здається, ваш фюрер заподіяв собі смерть.
Краус схопився за ручки крісла. Зблід і нервово сіпнувся.
— Не може бути! — вигукнув.
— Усе може бути зараз, Гюнтере, — повчально мовив Хейг. — Звикайте до того, що все у вашому рейху пішло шкереберть, не думайте про фюрера, він уже не повинен цікавити розважливих людей, забудьте про Гітлера, так буде краще.
— Фюрер не міг накласти на себе руки! — заперечив Краус. — Бо це — кінець Німеччині.
— Кінець, — спокійно ствердив Хейг. — Хіба ви ще не усвідомили цього?
Краус провів тильним боком долоні по чолу, оговтуючись, а Хейг подумав: якщо ця новина справила таке враження на Крауса, який уже змирився з поразкою рейху, то як сприймуть самогубство Гітлера фанатики-есесівці, для котрих він був вищим за бога? А насправді — одержимий нав’язливими ідеями психопат, якому, проте, вдалося задурити голови мільйонам німців.
Краус налив собі півсклянки віскі, випив за одним духом і сказав спокійно:
— Отже, ви хочете знайти архіви першого управління РСХА, яке займалося організаційними питаннями й кадрами?
— Це був би ідеальний варіант, Гюнтере.
— Я казав: оборону Альпійської фортеці очолює Скорцені, і навряд чи він так просто здасть її.
— Гадаю, що і найміцніша фортеця нині довго не протримається.
Краус спідлоба зиркнув на цього надто самовпевненого американця. Що він знає про Скорцені та його відчайдухів?
— Давайте повернемося до цієї розмови згодом, — порадив. — Коли ваші десантники прочісуватимуть альпійські схили.
— Можливо, ви маєте рацію, — задумливо одказав Хейг. Вирішив: цьому штурмбанфюрерові, хоч і обіймав впливову посаду в Головному управлінні імперської безпеки, все ж не вистачає широти мислення та американського розмаху. А втім, може, це й на краще: зрештою, в розумові, спритності й діловитості йому не відмовиш. Хоч і скуті вони суто німецьким педантизмом, проте, якщо поєднати Краусів педантизм і розважливість з його, Хейга, якостями, може вийти вдалий альянс.
— Я гадав, що ми з вами не чекатимемо остаточного падіння Альпійської фортеці, — сказав. — Справді, хто зна, скільки вона протримається. До того ж можливі ускладнення, ще комусь спаде на думку знищити найважливіші документи, ніхто зараз не може нічого гарантувати, але бути завбачливими й вжити необхідних заходів просто наш з вами обов’язок. — Він цілком офіційно, без жодного підтексту сказав “наш з вами”, наче вони вже були пов’язані одним мотузком, — гітлерівський штурмбанфюрер і американський підполковник, зрештою, кому яке діло до їхніх вчорашніх суперечок, коли сьогодні мають спільні інтереси й дійшли згоди в найважливішому?
— Ви хочете, аби я встановив контакти з самим Скорцені? — витиснув з себе, певно, жахнувшись лише цієї думки, Краус.
— Не така це вже й безглузда ідея, Гюнтере.
— Але ж ви не знаєте Скорцені. Він — справжній фанатик, сам фюрер назвав його своїм другом і відзначив, як нікого в рейху.
— Ну й що?
Краус засумнівався, чи не придурюється часом цей американець. Однак, здається, в нього нема жодних підстав для такої думки.
А зрештою, може, має рацію?