Виклик

Паттерсон Джеймс

— Як твій твір? Робота йде?

Він мав написати твір обсягом п'ятсот слів про «Маніфест» Лінкольна. І це не враховуючи артиклів. Ось що я дістала навзамін скорочення мого робочого часу в шпиталі: знання про подробиці життя своїх дітей.

— Триста вісімдесят сім слів… І підрахунок іще не закінчено, — відповідає Ерні, швидко клацаючи на бездротовій клавіатурі. — Скоро зроблю.

— Не сумніваюся.

Якусь хвильку я обдивляюся його кімнату, не поспішаючи зайти. Он на стіні

фото Альберта Ейнштейна, те саме знамените, на якому він показує язика.

Потім я зупиняюся перед узятою в рамку світлиною Ерні та двох рибалок — капітана Джека та його першого помічника. Як його звати? Дейв? Ні, Ділон, пригадую я. Ну й колоритні ж типи ці хлопці! А які в них посмішки! Ще б пак! Оцей знімок був зроблений відразу ж після того, як я вручила їм їхню винагороду. Хто б не посміхався?

Я теж усміхалася. Здається, це найкращий у світі спосіб витратити мільйон доларів.

— Ти боїшся? — питає Ерні, і його голос долинає до мене наче нізвідки, порушуючи тишу в кімнаті.

— Це ти про мої завтрашні свідчення в суді? Та, мабуть, трохи нервую, — зізнаюсь я. — Ти ж прийдеш мене підтримувати?

Ерні киває. Він вирішив відпроситися зі школи саме на той день, коли мені призначено давати показання у суді. І ця обставина настільки мене тішить, що мою радість важко навіть описати словами.

— Ерні, мені треба з тобою про дещо поговорити, — кажу я.

Мабуть, моя інтонація підказує йому, що ми не обговорюватимемо погоду чи інші тривіальні речі нашого буття. Він відривається від комп'ютера і зазирає мені просто у вічі.

— А що сталося, мамо?

Я сідаю на його ліжко, переводжу дух і починаю. Подум-ки я планувала цю розмову вже багато років, увесь час уважаючи, що мені вдасться підготуватися заздалегідь, щоб не бути занадто емоційною.

Ну, час.

— Чому ти плачеш, мамо?

Я кажу йому правду.

— Це через Джейка. Я і досі сильно за ним сумую.

— Я теж.

— Знаю, мій маленький. Саме про це я й хотіла з тобою поговорити.

— Я щось зробив не так? — питає Ерні.

— Та ні, зовсім ні.

То я дещо зробила не так. Але це найкраща і найприємніша помилка у моєму житті, за яку я ніколи не буду жалкувати.

Я придивляюся до Ерні, до його очей, до обличчя, і мені здається, що я бачу його якось по-новому, наче вперше дізналася, хто він насправді такий.

— Мамо? — питає він. — Ти ж хотіла щось мені сказати.

— Так, любий, хотіла.

І я кажу. Я розповідаю Ерні, хто його справжній батько.

Розділ 110

Після того як увечері я розповіла Ерні правду і нічого, крім правди, вранці у суді я теж присягаюся говорити правду і нічого, крім правди. І поки що все йде нормально.

Коли завершую

давати свої свідчення Ноланові Гіту та іншим представниками обвинувачення, то єдине, на що мені хочеться поскаржитися, — це твердість лавки для свідків. Невже б вони надірвалися, якби обладнали цю лавку м'якими подушечками, га? А якщо серйозно, то мені здається, що наразі у мене все виходить досить непогано. Здається, присяжні мені вірять або і співчувають нам відверто через те лихо, яке спіткало нашу родину. А одна бабуся скраю в першому ряді, так та взагалі має такий вигляд, що залюбки кожного дня безкоштовно пригощала б нас тістечками.

При цьому маю таке відчуття, ніби мої слова важать не надто й багато. Максимум, що я можу довести, — це те, що я жінка, яку вправно обдурив талановитий пройдисвіт. Мені здавалося, що я одружуюсь із дійсно визначною особистістю. Звідки мені було знати, що чарівливий Пітер Карлайл насправді є брехливим, шахраюватим і готовим на вбивство негідником?

І це було основне. Я ніяк не могла знати наперед, хто такий Пітер. Інколи мені й досі важко у це повірити. Мій чоловік намагався вбити мене і всю мою родину.

— Тепер питання до свідка від сторони захисту, — оголошує суддя Барнет. Мені відразу ж холодок поза спиною пробіг.

Досить було Ґордонові Ноулзу підвестися з лави захисту, як до мене враз дійшло, що все лише тільки починається. Не може все завжди йти нормально і гладенько на суді, де розглядається справа про вбивство.

— Докторе Дан, ця подорож із дітьми на яхті була вашою ідеєю, чи не так? — запитує він.

— Так, — відповідаю я.

— Наскільки я розумію, містер Карлайл не мав до її організації жодного стосунку?

— Так. Хоча Пітер Карлайл знав про неї задовго наперед. Точніше, за кілька місяців.

Ноулз радісно вишкіряється.

— Зрозуміло. Ви хочете сказати, що через те, що він знав про неї заздалегідь, у нього було доволі часу, щоб ретельно спланувати вбивство вашої родини?

— Я просто кажу…

— Між іншим, чимало людей знало наперед про вашу заплановану подорож — наприклад, ваші колеги в Лексинґтонському шпиталі.

— Я більш аніж впевнена, що ніхто з них не бажав моєї смерті.

— А ви сама, докторе Дан?

Я ошелешена.

— Я не впевнена, що зрозуміла ваше запитання. Будь ласка, сформулюйте його якось інакше, добре?

— Ви певний час лікувались у психіатра, чи не так? — питає Ноулз.

— Так, я буваю на прийомі у психоаналітика. І так чинять багато людей.

— Ви приймаєте антидепресанти?

Мить — і я відчула, як моя кров, котра, дякувати Богові, досі грілася на слабкому вогні, починає закипати. Слова «отетеріння» та «огида» і близько не передають того, що я відчуваю в цей момент.