Викрадений
Шрифт:
Все ще розмірковуючи і так нічого й не вирішивши, я ввійшов у рубку, побачив, що якобіт вечеряє при світлі лампи, і в ту ж мить моя постанова склалася. В цьому немає ніякої моєї заслуги. Не зі свого вибору, а наче під впливом якоїсь невидимої сили я підійшов до столу й поклав руку незнайомцеві на плече.
— Ви не хочете, щоб вас убили?
Він схопився на ноги і глянув на мене, запитуючи поглядом красномовніше від будь-яких слів.
— О-о! — вигукнув я. — Всі вони тут убивці! Цей корабель повен убивць. Вони вже вбили одного хлопця.
— Так, так, — промовив незнайомець. — Але ж я ще не в руках у них. — Потім, допитливо глянувши на мене, спитав: — Ви будете за мене?
— Атож! — сказав я. — Я не злодій і не вбивця. Я буду з вами.
— Гаразд, — сказав він. — Як вас звати?
— Девід Балфор, — відповів я, а потім, подумавши, що чоловікові в такому пишному вбранні повинні подобатись родовиті люди, вперше додав: — 3 Шооза.
Йому навіть на думку не спало сумніватися в моїх словах, бо горяни вже звикли бачити родовитих дворян у великій бідності; та оскільки він не мав власного маєтку, слова мої зачепили його дитинячу пиху.
— Моє прізвище Стюарт, — відрекомендувався він, набираючи поважного вигляду. — Звуть Алан Брек. Мене цілком улаштовує королівське прізвище, і мені не треба чіпляти до нього назву якоїсь ферми.
Дорікнувши мені отак, наче це було тепер найважливіше, він заходився оглядати місце, де нам доведеться захищатись від нападу.
Кормова рубка була збудована так міцно, щоб витримати удари морських хвиль. З її п'яти отворів лише скляний люк і обоє дверей були настільки широкі, що могли пропустити людину. Крім того, ковзні двері можна було наглухо зачинити. Вони були збиті з товстих дубових дощок і мали защіпки щоб тримати їх відчиненими або зачиненими, залежно від потреби. На одні двері, вже зачинені, я накинув защіпки, та коли зібрався підкрастися до других, Алан зупинив мене.
— Девіде, — сказав він. — Я зараз не можу пригадати назву вашого маєтку, а тому наважусь називати вас просто Девідом. Відчинені двері будуть моїм найкращим захистом.
— Було б краще їх зачинити, — заперечив я.
— Ні, Девіде, — відповів він. — Розумієте, у мене тільки одне обличчя, а поки ці двері будуть відчинені і я стоятиму до них обличчям, то більша частина моїх ворогів буде переді мною. А я й хотів би їх саме там бачити.
Говорячи це, він дістав мені зі стояка тесак (крім вогнепальної зброї, там було кілька тесаків), який вибирав дуже уважно, похитуючи головою і примовляючи, що за все своє життя не бачив гіршої зброї. Потім посадив мене до столу, дав ріг з порохом, торбину з кулями і всі пістолі, які й велів набити.
— Це буде краща робота, запевняю вас, — сказав він, — для джентльмена шляхетного походження, ніж мити тарілки й подавати горілку банді вимащених смолою матросів.
Алан став посеред рубки обличчям до дверей і, видобувши з піхов довгу шпагу, спробував орудувати нею в цьому тісному приміщенні.
— На превеликий жаль, доведеться тільки колоти вістрям, — мовив він, прикро похитавши головою, — я не зможу
Я сказав, що буду уважно слухати. Груди мені стискало, в роті пересохло, в очах потемніло; а на згадку про кількість людей, які незабаром мали накинутися на нас, серце моє завмирало зі страху. З голови не виходила настирлива думка про море, що хвилювалося навколо брига; туди, як я подумав, кинуть мій труп ще до ранку.
— Передусім, — поцікавився Алан, — скільки в нас супротивників?
Я став лічити, але в голові було таке сум'яття, що довелося лічити двічі.
— П'ятнадцять, — сказав я. Алан свиснув.
— Чимало! Але тут нічого не зміниш. Тепер слухайте уважно. Моя справа — захищати двері, звідки ячекаю головного нападу. В це ви не встрявайте. І запам'ятайте, не стріляйте в мій бік, доки вони не звалять мене з ніг, бо мені приємніше мати десяток ворогів перед собою, ніж одного такого друга, як ви, що стріляє мені в спину.
Я зізнався, що й справді з мене кепський стрілець.
— Дуже сміливо сказано, — захоплено вигукнув Алан у захваті від моєї відвертості. — Багато джентльменів не наважилось би зізнатися в цьому.
— Дозвольте, сер, — зазначив я. — Адже позад вас теж є двері, які вони можуть зламати.
— Слушно, — відповів Алан, — і це вже частина ваших обов'язків. Як тільки пістолі будуть набиті, ви повинні залізти он на ту койку, що ближче до вікна, і коли вони хоч доторкнуться до дверей, стріляйте. Та це ще не все. Будьте хоч трохи солдатом, Девіде. Що вам ще треба охороняти?
— Засклений люк, — відповів я. — Але ж, даруйте, містере Стюарт, мені слід було б мати очі й на потилиці, щоб охороняти і двері, і люк, бо коли я стоятиму обличчям до дверей, то повертатимусь спиною до люка.
— Авжеж, — погодився Алан. — Та хіба ви не маєте вух?
— А-а, зрозумів! — вигукнув я. — Япочую, як розіб'ється скло!
— У вас іще трошки клею в голові є! — мовив похмуро Алан.
Розділ X
ОБЛОГА КОРМОВОЇ РУБКИ
На палубі мене чекали з нетерпінням. Та терпець їх увірвався. Не встиг Алан закінчити свою думку, як у відчинених дверях став капітан.
— Стій! — закричав Алан і наставив на нього шпагу. Капітан зупинився, але не здригнувся й не відступив ні на крок.
— Оголена шпага? — процідив він крізь зуби. — Дивна подяка за гостинність.
— Ви бачите мене? — спитав Алан. — Я королівського роду й ношу ім'я короля. На моєму гербі — дуб. Бачите мою шпагу? У вас нема стільки пальців на руках і ногах, скільком вігам вона відтяла голову. Кличте своїх мерзотників собі на допомогу, сер, і нападайте! Чим скоріше почнеться сутичка, тим швидше ця криця прохромить ваші кишки.