Витязь у тигровій шкурі

Руставели Шота

Нам назустріч через море цілий тлум човнів нахлинув:

Я напав на них, ногою їхній човен перекинув.

Мов жінки, вони вищали: кожен думав, що загинув.

Другий човен я за прову взяв і кинув у вали,-

Ворогів топив у морі, не потративши й стріли!

Ті, кого не вбив,- побігли, аж до пристані втекли,

І тоді від самовидців я зажив собі хвали.

Ми на берег вийшли. Кінне військо кинулось на нас,

Встряли знову ми у січу, та мінливий бою

час.

Милувавсь я, що в Фрідона дух звитяжця не загас:

Бився лев, чий лик - мов сонце, стан - алое, цвіт окрас.

Він на небожа і дядька налетів, як грім із хмари,-

Пальці рук повідтинали їм меча його удари;

Він погнав один двох бранців, пов'язавши їх до пари.

Це для нас був день потіхи, а для них був день покари.

Ми війська порозганяли, ворогами вкривши лан,

Та в боях не зледачіли - хутко вдерлися в їх стан,

їм коліна перебили, їх зім'яли, мов сап'ян.

Вбий мене, як всю ту здобич міг забрати караван!

Всі скарби Фрідон провірив і наклав свої печаті;

Йшов за ним і дядько з сином - лиходійники завзяті,-

Він отут же, серед поля, їх віддав негайній страті.

«Ти - алое»,- так про мене гучно люд співав на святі.

Ми до міста повернулись,- вийшли натовпи святкові,

Потішали всіх присутніх штукарі - митці чудові.

І мене, й Фрідона люди прославляли в кожнім слові І казали:

«Наточили з ворогів ви ріки крові!»

Як царя, вітав Фрідона тьмочисленний людський збіг;

Як царя царів, мене так славив клич присутніх всіх,

Та я хмурий був і журний, не збирав троянд-утіх;

Діл моїх вони не знали,- тяжко й згадувати їх!

ЯК ФРІДОН ПОВІДОМИВ ТАРІЕЛА ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

Раз на ловах із Фрідоном ми пройшли корчастим бором

Аж до скелі, що стриміла над примор'ям неозорим,

І Фрідон сказав: «Послухай: якось ставши тут, над морем,

Дивну річ побачив звідси я своїм орлиним зором».

Я просив сказати, й витязь про таку повів пригоду:

«Раз ганяв отут конем я - має кінь мій дивну вроду:

В полі - сокіл, а на річці качкою пірнає в воду.

Звідси я дививсь, як яструб в хвилі рине з небозводу.

Раптом, глянувши у море, став я пильно придивлятись:

Там якесь предивне диво почало між хвиль з'являтись,-

Як воно, те диво, може так моторно посуватись?

Та розгледіти не зміг я, мусив тільки дивуватись.

Я гадав: «Чи звір, чи птиця - те появище незнане?»

Це був човен, заповитий в запинало злототкане;

Швидко він летить на веслах,- сонце в нім сидить, не гляне.

Наче сім планет, зоріло те світило полум'яне!

Два раби, як смоли - чорні, вийшли звідти на узкосся.

Діву вивели з собою,- розметалося волосся,

Сяєвом непорівнянним їй обличчя зайнялося.

В мить, коли вона засяла,- сонце стьмареним здалося!

Я радів, тремтів, журився - чи присняться знову сни ті?

Закохався я в троянду, в пелюстки, снігами вкриті.

Я рішив: «Піду назустріч, нажену їх тої ж миті,-

Від коня мого прудкого не втече ніхто на світі».

Я помчав конем - озвався шумом, гуком ліс нагірний,

Та не в силі наздогнати, хоч і гнався кінь мій вірний,-

Майорів у морі човен, наче сонця блиск вечірній.

Відійшла вона від мене - й серце палить жар незмірний!»

Спалахнув я, все збагнувши із Фрідонових цих слів,

Впав з коня, ридав безстидно, дужим полум'ям горів,

Вбрався в кров свою гарячу, що текла із щік та з брів,

І кричав: «Забий мене ти! Чом не я її зустрів?»

Це Фрідона здивувало,- він не знав, яка причина

Розпач викликала в мене. Ставши поруч на коліна,

Він благав мене ласкаво, заспокоював, як сина;

Вії левня снігом вкрила, перлом зронена, сльозина.

«Горе! Повість розповівши, звів тебе я до відчаю!»

Я сказав йому: «За мене не печалься, я благаю.

Був моїм той місяць ясний,- через нього так палаю!

Ти - товариш мій, і нині все скажу тобі до краю».

Він почув про все від мене, як товариш мій, по праву,

І сказав: «Повів цю повість я собі лиш на неславу!

Ти - високий цар індійський,- сам прибув в мою державу,

Тож палац повинен мати, трон і челядь величаву.

В кого стан - як в кипариса, хай той господа прославить -

Відверне списа від нього бог, роздерши серце навіть:

Він свою нам ласку й милість, наче грім із неба, явить.

Творить він із лиха радість, милостиво нами править».

Ми вернулись до палацу. Сіли вдвох. Нас мучить туга.

Я сказав Фрідону: «Маю я тебе лише за друга,-

Бог не хоче, щоб родилась ще така людина друга;

Як здружився я з тобою,- в мене виросла потуга.

Я - друг вірний; час повинен нашій дружбі лиш сприять

. Розум свій, язик свій мудрий дай мені, мене порадь:

Як для неї і для себе повернути благодать?

Я в розлуці з нею більше сил не маю проживать».

Він сказав: «Од слів ласкавих я душею розтаю,-

Ти мені, індійський царю, милість виявив свою.

Чи посмію навіть думать про подяку я твою?