Витязь у тигровій шкурі

Руставели Шота

Наче раб, тобі скоряюсь, бо рабом твоїм стаю.

Город мій - збирач усяких чужоземних справ, новин,

Бо проз нього путь лягає кораблям з усіх країн.

Може, тут ми щось почуєм про бальзам, що гоїть він?

Може, бог тебе не схоче засудити на загин?

Моряків метких і справних надішлім в усі усюди,-

Діву - любу твою зірку - розшукають нам ці люди;

Ти ж - терпи тим часом, болі хай тобі не мучать груди,

Бо нема такого горя, що

йому утіх не буде».

Він морців до себе скликав і сказав він їм усім

: «Вирушайте кораблями, їдьте простором морським,

Щоб знайти її, що прагне буть з укоханим своїм:

Сотні бід перетерпіте, а не вісім або сім!»

Він послав гінців усюди, де стояли кораблі,

І звелів: «її шукайте по всіх закутках землі!»

Це ждання було за радість, аж применшали жалі,-

Сором згадувать - відчув я навіть радощі малі!

Трон мені Фрідон поставив,- як владар, мав я сидіти;

Він сказав: «Пробач ласкаво нездогадливість мені ти,

Бо тебе, царя індійців, недостойні ці привіти!

Хто із нас не хтів би ревно, наче раб, тобі служити?»

Що казати?
– звідусюди позбирались шукачі,

Та новин вони не взнали, хоч ходили вдень, вночі,-

Анічого не дізнались, марно світом бредучи.

Я ридав, з очей точились сліз невичерпні ключі.

Я Фрідону рік: «Не знав я ще страшнішої пори,-

Як мені на серці важко, бачить лиш господь згори.

О, без тебе дні і ночі - сірі, наче вечори!

Всякі радощі я втратив, серце сповнилось жури.

Звідки ще новин чекати?
– ні, надія це пуста;

Йду я звідси, так дозволь же залишить твої міста!»

Як Фрідон почув це, землю заросила кров густа:

«Брате,- мовив він,- віднині всяка радість - марнота!»

Не могли мене затримать, хоч велике їх старання;

Чув уклінного вояцтва я моління та благання,-

Обіймали, цілували, віддаляли час прощання:

«Ні, не йди від нас! Для тебе ми готові й на страждання!»

їм сказав: «І я страждаю від розлуки оцієї,

Та для мене неможливі втіхи-радощі без неї.

Ні, не кину, не забуду я обраниці своєї,-

Не лишусь, не відступлюся від ухвали я моєї!»

Сам Фрідон коня із стайні вивів,- то був огир власний,-

І сказав: «Цей кінь - для тебе, кипарисе зореясний.

Інших ти дарів не приймеш, але цей дарунок - вчасний,

Бо тяжкі шляхи полегшить стрімколетний кінь прекрасний».

Проводжав Фрідон, і в нього сльози бігли на лиці;

Ми з Фрідоном цілувались, всі ридали верхівці,

Щиру тугу військо несло в серці, не на язиці.

Ми прощалися - із дітьми так прощаються отці.

Віддалившись від Фрідона, знов почав її шукати,

Мандрував землею й морем, не минув ніде ні хати,

Та не здибав я нікого, що про неї міг би знати;

Серцем зовсім ошалівши, схожий став до звіреняти.

Думав: «Годі мандрувати морем марно, хоч і браво;

Десь між звірів, може, втихне серце, змучене криваво».

Я сказав Асмат і слугам сім чи вісім слів ласкаво:

«Вас я змучив,- нарікати справді маєте ви право.

Тож ідіть, мене лишіте - річ моя не слабодуха!

Не дивіться більш на сльози, що їх точить з мене скруха».

Кожен з них, це слово чувши, каже так, мене не слуха:

«Леле! Що ви проказали?
– хай не чують наші вуха!

Щоб нам доля, окрім тебе, пана іншого не слала!

Навіть куряву, що путтю з ніг твого коня упала,

Не покинем, не залишим,- служба наша вірна й стала!

Схоче доля - і в дбайливця думка зродиться недбала».

Не прогнав їх геть, прислухавсь я до їхніх слів і сліз,

Та, покинувши оселі, заблукав у дикий ліс,

Де обрав собі за житло схови оленів та кіз,

І почав бродить, стоптавши вись гірську і дольний низ.

Я знайшов печеру - диви тут порили гірні пруги;

Я почав із ними битись, і не стало в них потуги,

Хоч всіх слуг моїх забили, порубавши їм кольчуги.

Краплі горя впали знову, знов мені завдавши туги.

Крик, і зойк, і стогін дивів аж до неба досягав,

І земля здригалась важко від ударів їх булав,

Сонце вкрилось пилюгою, кипарис рясний дрижав.

Сто їх билось, та нікого не лишив я з їхніх лав.

Я відтоді, любий брате, тут живу і тут вмираю,

Тут блукаю, тут і плачу, непритомнію з одчаю.

Тут живе й Асмат зі мною, шалом спалена до краю.

Тільки смерть мені лишилась, більше виходу не знаю!

Тигра гарного вважаю трохи схожим я до неї,-

Ось чому люблю ці шкури, з них роблю собі кереї,-

Шиють їх дбайливі руки діви журної цієї.

Сам себе не можу вбити, хоч і смерті жду своєї!

Не складуть хвали для неї язики всіх мудреців,-

Вічно згадую кохану, проклинаю плинність днів;

Живучи отут між звірів, з ними й сам я озвірів.

Що мені від бога треба?
– тільки вмерти б я хотів!»

Бив лице він, рвав троянду,- стала квітка щік прив'яла,

Став рубін його бурштином, вламки падали кристала;

З вій похилих Автанділа теж сльоза на діл упала,

Та уклінна ласка діви згодом левня вгамувала.