Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Сльози в море протікали - діва плакала, бліда вся:
«Ти поїхав - від печалі він у мандри десь подався
І відтоді більш до мене не приходив, не з'являвся».
Наче спис у серце влучив,- витязь став смутним, журливим.
Він сказав: «Не личить, сестро, бути лицарю зрадливим.
Ошукав він, зрадив клятву, я ж не був таким мінливим:
Як не міг додержать слова - нащо клявсь слівцем квапливим?
Я зазнав заради нього стільки горя в цій
Чи забув він тут про мене? Чи нестерпні стали болі?
Як він смів зламати клятву самохіть, по власній волі?
А проте я не дивуюсь, бо не жду добра від долі!»
Діва змовила: «Ти правий, та послухай слів дівиці,
Не подумай, що я хочу боронити вчинки ниці,
Але треба мати серце, щоб додержать обітниці,
Він же втратив серце й прагне тільки смертної чисниці.
Серце, розум і свідомість - всі сполучені в єдине.
Як відходить серце - й решта вслід за ним у безвість рине;
Серце втративши, не може буть людиною людина.
Ти не бачив, ти не знаєш, як у полум'ї він гине!
Правий ти у наріканнях, другом кинутий своїм;
Як тобі, розважний муже, я про нього розповім?
Мій язик би натомився, серце стало б навісним,-
Так кажу, рожденна в горі, бо була укупі з ним.
Повість про його страждання хто повідав би тобі?
Не лиш люди,- біль цей вчув би навіть камінь, далебі,
Для ключів Діжлійських досить сліз, що ронить він в журбі.
Кожен мудрий щодо інших, не у власній боротьбі.
Як ішов він, я спитала: «Що повинна відповість
Я, сестра, коли прибуде Автанділ, наш любий гість?»
Відповів: «Нехай шукає, хоч яка йому користь?
Обіцянки не порушу, не лишатиму цих місць.
Не зламаю слова клятви, не піддамся тут мані,
Час умовлений прожду я, сльози лиючи рясні.
Як помру - нехай сховає, проказавши: «Жаль мені!»
А живим застане - диво, бо життя невірні дні!»
З того часу зникло сонце,- скрилося за небосхил;
Я ж, покинута, ридаю і слізьми зрошаю діл,
І страждаю, божевільна, і не маю більше сил.
Смерть про мене вже забула! Доля - зверхниця всіх діл!
Є в Китаї камінь. Напис там вкарбовано в габі:
«Той, хто друзів не шукає,- він є ворог сам собі».
Зжовкли витязя троянди і фіалки голубі,-
Йди, шукай його, розшукуй, як приречено тобі».
Він сказав: «Це справедлива відповідь докору злому,
Та зміркуй: як бранець бранцю, другу я служу мойому.
Наче олень, що шукає джерела, я втік із дому,-
Я шукаю, я мандрую, забуваючи про втому.
Ту, що в неї перли й лали поєдналися з кристалом,
Я покинув, хоч втішатись міг би з нею щастям сталим;
Опечалив богорівних - тайно втік, пойнятий шалом,
Засмутив їх чисте серце, став невдячним і недбалим.
Мій владар і вихователь всіх могуттям переміг;
Він - як небо, що дарує милість рясно, наче сніг!
З ним підступно я повівся, бо його покинуть зміг,-
Не здобуду ласки бога, отакий вчинивши гріх!
Сестро, все це ради нього стерпів я, добра ждучи;
Не збрехав, прийшов я вчасно, вдень мандруючи й вночі,-
Він же мною помітує, геть від мене ідучи.
Марно й тяжко натомившись, от стою в журбі й плачі.
На розмови дальші, сестро, я дозвілля вже не маю,-
Не болію за минулим, слово мудрих пам'ятаю.
Я піду,- чи смерть зустріну, чи його десь розшукаю,
Та за лютий присуд долі богові не дорікаю!»
Ані слова більш не змовив і пішов собі поволі
Геть з печери, через річку, чагарі й бескеддя голі:
Заморожував троянду вітер, віючи на полі.
«Де кінець моїм стражданням?»- - так він скаржився недолі.
Мовив: «В чому гріх мій, боже, око праве, всевидюще?
Друзів ти відняв од мене,- біль такий послав кому ще?
Мало мук зазнав я, видно,- мучить мисль про двох ще дужче.
Не жалітиму, як згину, занедбаю все живуще!»
АВТАНДІЛОВІ ШУКАННЯ ТАРІЕЛА, ЙОГО ПЛАЧ ТА СТОГІН
«Друг мій, кинувши у серце сніп троянд, завдав цим рану;
Я дотримав клятви - він же сам піддався на оману.
Якщо нас розлучить доля - я радіти перестану!
Інший друг вже заслужив би на ганьбу і на догану.
Навіть мудрий часом в горі тільки скаржиться безсило,
Хоч яка користь точити зливні сльози посмутніло?
Чи не краще розсудити, як звершити треба діло,
І на розшуки тужливця зразу ж вирушити сміло?»
У сльозах, в риданнях витязь пильні розшуки почав,-
Він шукав, гукав і кликав, уночі, як вдень, не спав;
За три дні пройшов багато чагарів, долин, галяв,-
Не знайшов; смутний вернувся, бо нічого не прознав.
Він благав: «В чім гріх мій, боже? Що зробив я без пуття?
Чом ти шлеш мені цю долю, цю покару й каяття?
Розсуди, на мене зглянься, ти - ласкавий мій суддя,
Скороти печалі строки, скоротивши дні життя».
ЯК АВТАНДІЛ ЗНАЙШОВ ТАРІЕЛА, ЩО ЗАБИВ ЛЕВА Й ТИГРИЦЮ