Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Тратить всю красу троянда, цвітом в'янучи недужим!
Брат нехай по-братськи діє,- сили спільні ми напружим.
Так живи, як ти волієш, як підкаже норов твій:
Схочеш - станеш знову мудрим, схочеш - в безумі шалій,
Та будь гарний, величавий в поведінці життьовій!
Тільки сам себе не страчуй і вогонь в душі розвій!
Про одне тебе я прошу: в цій печері через рік
Стрінь мене - зі всього світу я зберу новин потік.
В час, коли
Будь, цей цвіт узрівши, пильний, мов зачувши песій клик.
Як за час такий не зможу я прийти до цього краю,
Знай напевне: я вже мертвий і по світу не блукаю.
Буде це достатнім знаком, щоб ридати від одчаю;
Чи радій тоді, чи, може, сповнись тугою до краю.
О, невже з вини моєї ще потяжчає твій гніт?
На коні або на морі,- хто зна, де покину світ?
Я - не звір безмовний, отже, це прощальний мій привіт.
Що мені дасть божа воля і небес коловоріт?!»
Таріел сказав: «Не буду турбувать тебе словами,-
Ти мене, що б не казав я, не послухаєш з нестями.
Як твій друг не йде з тобою, ти іди його шляхами.
Всі діла таємні врешті стануть явними ділами.
Ти колись і сам повіриш у діла мої смутні.
Вдома бути чи блукати - це однаково мені!
Все звершу я, що ти скажеш, хоч би був у маячні,
Тільки знай, що я загину, як ти вмреш на чужині!»
Поклялись вони не знати ані зради, ні сваволі:
Сіли верхи, і помчали, й дичину забили в полі,-
Повернувшись, знов серця їх заридали від недолі.
Мисль про завтрашню розлуку додала до болів болі.
0 читальнику цих віршів, плач, схили чоло на руки!
Серце, з серцем розлучившись, що робитиме від муки?
Завдає розстання з другом смертовбивчої розпуки,-
Хто не знав, хай той відчує гніт і гіркість дня розлуки!
Вранці з дівою розставшись, кіньми рушили з гори,-
Із очей у трьох лилися сльози чорної жури,
1 пашіли їхні щоки, мов пурпурні прапори.
Озвіріли зовсім леви з тої тужної пори.
Віддаляючись, ридають. Діва плаче ошаліло:
«Повертайтесь, леви, ціло! Хто прославить ваше діло?
Небо, вогняне світило, зорі райські, вас убило!
О, життя страшне горнило, де моє палає тіло!»
День ішли вони, минувши гірні схили, перевали;
Як на берег моря вийшли, на ночівлю там пристали,
Про вогонь душі своєї тої ночі розмовляли,
Пригадавши про розлуку, що чекала їх, ридали.
Автанділ промовив другу: «Висох сліз бурхливий став!
Чом розстався ти з Фрідоном, що коня подарував?
Про своє пригасле сонце там що-небудь би познав.
Я помчусь туди: до нього ти на шлях мене направ!»
Витязь описав словами до Фрідона ліпший хід,
Змалював, як міг, до нього дальню путь за круговид:
«Ти по березі морському йди, прямуючи на схід;
З ним побачившись, про мене розкажи йому як слід».
Ось, козу забивши, ватру розвели, аж блиск на морі;
Пили трохи, їли трохи, як належить всім у горі.
Ніч проспали вкупі; сховом їм були кущі та зорі.
Проклинаю примхи долі, то прещедрі, то суворі!
Вдвох прокинулись, як вранці розлилося світло всюди,
їх слова прощальні чувши, розтопили б серце люди!
Потекли з очей їх сльози, мов потоків дужі пруди;
Зупинились, обійнявшись, до грудей притисши груди.
Плачучи, розстались, дерли квітку щік своїх прозору.
Чагарем густим поїхав той - униз, а той - угору.
Один одному гукали, доки не сховались з зору;
Витязь бачив друга хмурим - спохмурнів і сам суворо.
ЯК ПІШОВ АВТАНДІЛ ДО ФРІДОНА, ЩО З НИМ ВІН БУВ ЗУСТРІВСЯ В МУЛГАЗАНЗАРІ
«В чому суть твоя, о світе? Чом ти крутиш нас юрбою?
Хто тобі довіривсь,- плаче, як це сталося зі мною!
Ти людей ведеш і губиш їх мінливістю лихою,
Та не кида бог людини, що покинута тобою».
Автанділ без Таріела плаче,- зойк до неба лине;
Каже він: «Потік кривавий, що був ринув, знову рине.
Тяжко тут розстатись, тяжко й в небі злитися в єдине.
Люд - не рівний, бо різниться і людина від людини».
Сльози лив,- п'ючи ті сльози, звірина за ним ходила;
Дужим полум'ям пойнявшись, він не міг згасить горнила,
Тінатін згадав, і знову згадка горе поновила,-
Блесть зубів його кристальних щік троянду освітила.
В'яли квіти, і алое захиталось пишноцвітне.
Обернувсь рубін гранчастий на каміннячко блакитне.
Він кріпив себе, щоб серце стало й в смерті непохитне:
«Ти пішло від мене, сонце,- квітка ж в темряві не квітне!»
Мовив сонцю він: «Ти, сонце,- Тінатін ясні ланити,-
Як вона, вкриваєш сяйвом гори, доли і лани ти! Радість - ти!
Очей не можу я від тебе заслонити!
Чом ви вдвох лишили серце незогрітим студеніти?
Сонце зникне хоч на місяць,- нас уже мороз поборе.
Як не мучитись? Два сонця я покинув десь на горе.
Лиш каміння мук не знає, нечутливе та суворе.
Ніж не вилікує рани - він проріже місце хворе».