Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Гірше всіх - хистка людина, зло в людині є хисткій!
Мужа, зляканого смертю, що боїться навіть згадки,
Що в бою трясеться й блідне,- зневажатимуть нащадки,-
Боягуз нічим не ліпший від прядільниць коло прядки.
Краще славу здобувати, ніж багатства і достатки.
Не зупинять смерті й скелі, і гірське вузьке пуття!
Рівні в смерті й муж хоробрий, і знедолене дитя.
Чи старі, чи юні - врешті всім в землі є сповиття.
Ліпше смерть,
Я насмілюся, о царю, пригадать тобі ще раз:
Це не вірно - жити, смерті не ждучи собі всякчас,-
Той вночі і вдень приходить, хто усіх з'єднає нас!
Якщо я не повернуся,- значить, в муках десь загас.
Як мене нищівна доля знищить присудом своїм,-
Мандрівник, загину в мандрах, не оплаканий ніким,
Не вгорне мене у саван вірний учень-побратим.
Вість про смерть мою ти стрінеш з серцем і лицем смутним.
Маю ще неоціненні, незліченні я скарби:
Бідакам їх дай, і вільні хай стають усі раби,
А сиріт щонайбідніших ти багатими зроби,
Щоб мене благословляли у молитвах щодоби.
Забери собі найкраще, як мій каже заповіт,
А на решту хай будують люди протягом цих літ
Чи мости довготривалі, чи притулки для сиріт.
Мій вогонь згасити можеш ти єдиний на весь світ.
Відтепер тобі від мене не прибудуть вже листи,-
Це останній лист, і з нього правду всю прознаєш ти.
Я диявола здолаю і доб'юся до мети. Хто мерцеві дорікає?
Тож мене тепер прости!
Хай в царя зазнає ласки мій прислужник Шермадін,-
Час несе йому багато злих, нерадісних годин;
Будь до нього милостивий - милість мав од мене він;
Не дозволь йому точити сльози й кров навперемін.
Заповіт мій власноручний вже кінчати на порі,
Мій учителю! Від тебе йду, шалений, я в журі,-
Не сумуйте через мене, не печальтеся, царі,
Ворогів гнобіть і сяйте, наче сонце угорі!»
Заповіт свій закінчивши,- Шермадіну передав
І сказав: «Вручи цареві це здання печальних справ
Ти, що радником найближчим в мене завше пробував».
І, ридаючи криваво, служника він обійняв.
АВТАНДІЛОВА МОЛИТВА ТА ЙОГО ТАЄМНИЙ ВІД'ЇЗД
Він казав: «Створив ти, боже, шир землі й небес висоти,-
Ти нам гнів свій виявляєш, шлеш і ласку, і добро ти,
Невимовний, незбагненний царю, втілення чесноти!
Пане прагнень, подаруй же силу пристрасть побороти!
Боже, боже! Я благаю і землі, й небес владику,-
Дав любов ти і любовні дав закони чоловіку.
Доля хоче, щоб покинув я красуню сонцелику,
Але хай любов до неї житиме в душі довіку!
Боже, боже! Окрім тебе, я не маю більш нікого!
Поможи мені у мандрах, щоб не згинути убого,
Порятуй од хвилі в морі, від диявола нічного.
Послужу тобі я ревно, як вернеш мене живого».
Помолившись, сів він верхи, тайно виїхав до брами,
Відіслав там Шермадіна, що стерявся від нестями.
Раб ридав і бив у груди, скелі продовбав сльозами;
Жаль рабу, коли господар розлучається з рабами!
ЦАР РОСТЕВАН ДОВІДУЄТЬСЯ ПРО ТАЄМНИЙ ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА
Того дня Ростан був лютий - не було в царя прийому,
Встав він хмурий, наче пломінь клекотів таємно в ньому.
Наказав прийти до нього він вазірові старому,-
Той прийшов, блідий від жаху, душу ввергнувши в судому.
Увійшов вазір сумирно до вітального покою.
«Не згадаю, що казав ти,- річчю цар озвавсь такою,-
Ти мене злютив, розгнівав і позбавив супокою,
А тому тебе, вазіра, серце серця, вкрив ганьбою.
Нащо гнів?
– скажи розважно, в чім прохання
Автанділа. Мудреці казали вірно:
«Гнівність горе породила».
Тож не слід чинить нічого, не обміркувавши діла!
Повтори, що вже казав ти,- річ твоя хай буде сміла».
Знов почав вазір казати, що вогонь палає в леві,
Та на відповідь почув він від царя слова миттєві:
«Якщо ти не збожеволів - стану я євреєм Леві
І тебе цілком зречуся,- не кажи таке цареві».
Кинувся вазір до левня,- скрізь шукав, та не знайшов.
Раб сказав, що витязь тайно вимчав з дому стрімголов.
Рік вазір: «Зазнавши кривди, не піду на кривду знов,-
Хай би пану хтось сміліший докладать про це пішов».
Не з'являвсь вазір, і знову цар людину шле з палати,
Але зник і той. Про втечу хто б царю посмів сказати?
Почала тоді підозра у душі царя зростати. Каже він:
«Напевне, втік той, що міг сотню подолати!»
Цар схилив чоло і думав - не уникнути біди,
Та й зітхнув, чоло піднісши, і сказав рабу:
«Іди! Хай безстидний все розкаже, тільки з'явиться сюди».
Увійшов вазір, хоч зблідлий, та поважний, як завжди.
Він ввійшов, смутний, і в нього запитав владар притьма:
«Чи не місяцем мінливим стало сонце?
– Дня нема!»
Тут вазір царю повідав, як утік той крадькома:
«Сонце більше нам не сяє, навкруги лягає тьма».