Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Пожалів його, і серце стало люте, й думи хворі;
Я схотів знайти для нього лік на землях чи на морі.
Я вернувсь - мене зустріли владарі сумні й суворі.
Я царя просив пустити, він лютився: «Баламут!»,
Я війська свої покинув, їм завдав багато смут,
Тайно втік од них, звільнившись од кривавих сліз і пут.
Лік шукаючи для друга, я блукаю там і тут.
Він казав мені про тебе, як братався ти із ним.
Стрівся я з тобою, з левнем, незрівнянним,
Де знайти його світило? Ти порадь, як побратим,-
Де знайти оту, що радість шле видющим, жаль - сліпим?»
Відповів Фрідон тужливим словом спогадів і мрій,-
Плачуть голосом співучим. Як вславлять їх плач тремкий?
Плачуть вдвох вони, терплячість втративши в душі своїй,
На троянди ринуть сльози, що бринять на вітах вій.
Дужий плач в рядах вояцьких залунав з усіх сторін,-
Не один роздер одежу, тіло дряпав не один.
Семирічну зніс розлуку сам Фрідон, і плакав він:
«Віроламний, змінний світе!
– люта лжа твоїх годин!»
Простогнав Фрідон: «Немає слів сказати, як ти сяєш,
Ти, земне світило, з шляху сонце в небі завертаєш,
Ти життя і світлу радість в людські груди надихаєш,
Хи - планет небесних сяйво, всіх згубляєш і зжираєш.
Я без тебе зневажаю животіння кожну мить,
Прагну бачити тебе я, ти ж схотів без мене жить,-
Мій відхід тебе потішив, твій відхід мене гнітить,
І життя порожнє стало, і цей світ - огидна бридь».
Так Фрідон казав, і сльози падали, мов сніг в хурделі,-
Він затих, і всі затихли, все ущухло в цій оселі;
Зори людські чарували левні тужні, невеселі,
На очей озера чорні впали вій агатні стелі.
Увійшли вони до міста, до хоромин осяйних,
До палати справ державних, рад великих і значних.
Служники, чудово вбрані, стали вряд обабіч них,
Милувались Автанділом, шепіт захвату не втих.
Увійшли. Тлумився почет коло трону, на підножжі,
Сто людей сиділо рядом, всі державці та вельможі.
Левні сіли поруч - годі змалювать їх риси гожі!
Грали перли та кристали, на рубіни стали схожі.
Почалася учта. Ліпші трунки винесли для свята,
Частували Автанділа, наче сват частує свата:
Гнув столи чудовий посуд, страв оздоба пребагата.
Душе! Ти, узрівши левня, сяєш, полум'ям пойнята!
На світанку вщухла учта. Розійшлася челядь ласа.
До купелі Автанділа завели. В убір з атласа Одягли -
сто тисяч драхмів коштувала та прикраса,
Стан вгорнули у завої ще коштовнішого паса.
Кілька день пробув тут витязь, хоч не зносив супокою,-
Він з господарем на лови їздив, тішився стрільбою;
Віддаля і зблизька в звіра улучаючи стрілою,
Між Фрідонових мисливців рівні не було герою.
Витязь рік Фрідону: «Слухай! Длятись я не маю права,-
Хоч розлука із тобою - смерть мені, журба кривава,
Та вогонь ще інший мучить, що забуть його - неслава…
Поспішаю,- жде на мене дальня путь, важлива справа.
Хто з тобою розстається, плаче гірко від біди.
Та куди шляхи лягають,- мушу їхати туди;
Подорожній поспішає, не забарює ходи.
Десь край моря стрів ти сонце,- в ту місцину поведи!»
Відказав Фрідон: «Перечить щось тобі - мені не слід:
Інший спис у тебе влучив, з інших болів ти поблід.
Йди, хай бог тебе боронить, хай зазнає ворог бід!
Та скажи мені - чи зможу пережити твій відхід?
Ще промовлю: не подоба, щоб ішов ти сам в походи;
Дам тобі бійців сміливих для помоги і догоди,
Дам тобі виборну зброю, скакуна, що повен вроди,-
А без них троянда зблідне, не здолавши перешкоди».
Чотирьох рабів він вибрав - не вжахнуть їх вороги.
Дав йому риштунок добрий, неприступний для клюги,
Кусень золота червоний, зливок повної ваги.
Дав ще й огиря прудкого, дивовижної снаги.
Міцноногий мул придався - постіль виклали на мула.
Сам Фрідон поїхав з ними, і душа вродливця чула
Від наближення розлуки лютий біль в собі відчула;
Він стогнав: «Будь з нами сонце - нас зима б не огорнула!»
Вість, що витязь виїжджає, пролунала в місті всім,
Продавці плодів і шовку і містяни двір та дім
Всі покинули - їх лемент гуркотів, неначе грім;
Голосили: «Сонце никне! Плачмо всі, до нього йдім!»
До морського узбережжя левні вийшли із узлісь,
Де Фрідон зустрівся з сонцем, що небес лишило вись;
Із озер, сльозами повних, пруди крові полились,-
Розповів Фрідон, як бачив світлу бранку тут колись:
«Два раби сюди на берег привезли її в човні,
Білозубу, світлочолу - слуги чорні та страшні;
Я хотів її звільнити і погнався на коні,
Та втекли - замрів їх човен, наче птах, удалині».
Обійнялися обидва, заридали з тяготи;
Цілувались, їхні душі знов почав огонь пекти.
Розлучились побратими, друзі вірні, мов брати,-
Залишивсь Фрідон, поїхав витязь, прагнучи мети.
ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА З ФРІДОНОВОГО ЦАРСТВА НА РОЗШУКИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Місяць вповні - витязь їде. Де блукань його межа?