Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
О, зречись мене!
– хай серце на каміння стане схоже.
Не сумуй ти, мій коханий, побиватись перестань,
Що якийсь інакший ловчий заполює бідну лань.
Я не житиму без тебе, не знесу тяжких страждань:
Чи встромлю кинджала в груди, чи зі скелі кинусь в хлань.
Присягаюсь я, що зірка є тобі навіки вірна,
Хоч би від трьох сонць укупі їй стелилась блесть незмірна!
Кинусь вниз - стоїть над хланню ця моя тюрма нагірна.
Помолись:
Помолись за мене богу, щоб звільнив мене з плачу,
Щоб послав мені він крила,- в ясний світ я полечу,
Від страждань в землі, в повітрі, у воді, в огні втечу,
Блиском сонячного сяйва там свій зір озолочу!
Чи без тебе, частко сонця, світить сонце милозоре?
Ні, бо ти з ним злитий, Леве, Зодіаку світла зоре!
Там, на сонці,- наша зустріч, там осяєш серце хворе.
Буде смерть мені солодка, бо життя гірке й суворе.
Я, тобі віддавши душу, розіб'ю життя кайдани,-
Лиш любов в серцях сховаєм ми, навічні милодани.
Горе! Спогади про тебе рани змножують на рани,-
Ради нашої любові, не вбивайся, мій коханий!
Йди до Індії, до батька,- потребує втіхи він,
Сам безсилий, ворогами замкнутий зі всіх сторін.
Звесели його,- він гине від недолі перемін,
І про мене, бідну, згадуй, що за тебе йде на скін.
Годі долі дорікати, годі скаржитись на муки!
Знай,- від серця йде до серця щира правда, без ошуки.
Прагну вмерти через тебе,- хай закрячуть хижі круки!
Доки житиму, невпинно я ридатиму з розпуки.
Глянь, пізнай,- це край вуалі, що мені дарунком дав,-
Хай би він тобі за згадку про кохання наше став.
Світ лиш це мені зоставив, хоч багато обіцяв,-
Круг звернув семинебесний, нам безжальний вирок склав».
Лист до любого кінчивши й застогнавши, діва мила
Відірвала шмат вуалі; їй коса чоло укрила,-
Гарні пахощі алое злива кучерів точила,
Пах духмяний проливали чорні воронові крила.
Рушив раб у Гуланшаро, зник у сяєві простору
І прибув тієї ж миті він до Фатьминого двору.
Автанділ узрів, що доля довершила справу скору,
І прославив щиро бога, розпростерши руки вгору.
Він сказав Фатьмі: «Наш задум вчасно вивершили чари.
Чи складу я на подяку гідні діл твоїх віддари? Я іду.
Часу немає для дозвілля та забари,- Приведу сюди в
Каджеті мужа - вісника покари».
Пані мовила: «О леве! Знов страждання полум'яне,-
Серце з світлом розстається, тож темнішає і в'яне:
Я шалію через тебе, та мене не жалуй, пане,
Поспішай,- прибудуть каджі, тяжче битися вам стане».
Скликав він рабів Фрідона, що жили отут із ним,
Мовив: «Ми були мерцями, зараз дух наш став живим,-
Ми почули те, що чути серцем прагнули своїм;
Ворогів нещасних наших втопчем в прах, розвієм в дим!
До Фрідона йдіть, цю повість в докладну вкладіте річ;
Я його не можу бачить,- кваплюсь я до інших стріч.
Хай напружить він свій голос, переможний кликне клич!
Обіцяю вам віддати здобич всю з майбутніх січ.
Борг великий перед вами маю я,- це знаю й бачу;
Як зустрінуся з Фрідоном, іншим чином вам оддячу,
А тепер лиш скарб піратський, що забрав я, на роздачу
Вам призначив - окрім цього, зараз більше не настачу.
Чим іще я обдарую самовідданих людей?
Корабель віддам їм, повний найкоштовніших речей».
Мовив: «Взявши це, рушайте в світлі днів, у тьмі ночей,-
Побратимові Фрідону передайте лист оцей».
ЛИСТ АВТАНДІЛА, ПИСАНИЙ ДО ФРІДОНА
Написав: «Фрідоне славний! Владарів владар незмірний!
Міццю й серцем леворівний! Виблиск сонця неозірний!
Цар могутній, що плюндрує супротивців стан невірний!
Цей привіт тобі гавкоче побратим твій, брат покірний.
За всі злидні пережиті я одержав нагороду:
Все задумане кінчилось на добро мені й догоду,-
Я прознав про сонцерівну; розповівши цю пригоду,
Втішу лева, що у пеклі палить власну душу й вроду.
Сонце трапило до каджів, до каджетського полону,-
Дощ кристальний ллють нарциси по трояндовому лону.
Йти туди - це гра, хоч треба подолати перепону:
Каджі десь пішли, та військо стане там на оборону.
Серцем радим я втішаюсь, сльози висохли поволі:
Там, де ти і брат твій вкупі,- всі завади марні й кволі,
Бо, аби ви захотіли, все піддасться вашій волі;
Проти вас не те що люди, навіть скелі никнуть долі.
Ну, пробач,- тебе не можу бачить я, бо йду в дорогу,
Щоб, не гаючись, звільнити зірку, бранку ту небогу.
Вдвох повернемось ми хутко, тож радій, облиш тривогу!
Що іще додати? Брату братню ти подав помогу.
Тут рабів твоїх не зміг я вшанувать за їх діла,-
Потішайся ти, бо служба добра нам од них була.
Тим, хто довго жив з тобою, всяка слава замала:
«Образ зроджує свій образ» - давня мудрість так рекла».
Він, фіалкововолосий, лист згорнувши у сувій,
Передав рабам Фрідона цей привіт і заклик свій,
Наказав їм розказати, ще яких зазнав подій;