Вогнем і мечем
Шрифт:
– От і нерозумно, добродію! – вигукнула Ануся і миттю випурхнула, наче наполохана пташка.
Однак уже ввечері вона вперше уважно придивилася до пана Лонгина. Гостей того дня зібралося чимало, позаяк князь улаштовував прощальний прийом панові Бодзінському. Наш литвин, ретельно одягнений у білий атласний жупан і темно-блакитний оксамитовий кунтуш, мав дуже показний вигляд, тим паче що біля кульші його замість катівського Зірвиглавця висіла легка крива шабля в позолочених піхвах.
Оченята Анусі на зло Скшетуському зумисне поглядали на пана Лонгина. Намісник би й не помітив цього, коли б Володийовський не штовхнув його ліктем і не сказав:
– Хай я попадуся татарам, якщо Ануся не заграє до хмелевої литовської підпірки.
– А ти йому скажи про це.
– І скажу. Підходяща з них пара.
– Він її замість шпильки на
– Або замість китиці на шапці.
Володийовський підійшов до литвина.
– Добродію! – сказав він. – Ви, ваша милість, до нас недавно, а зальотник яких пошукати.
– Як це, благодійнику братику? Чому ж?
– Тому, що кращій дівці з фрауціммера голову запаморочив!
– Паночку мій! – сказав Підбийп’ятка, склавши руки. – Що ви таке говорите?
– А ви подивіться, як панна Анна Борзобагата, в котру ми тут усі закохані, за вашою милістю оченятами стріляє. Ой, бережіться, щоби вона вас у дурні, як усіх нас, не пошила.
Сказавши це, Володийовський повернувся на каблуках і пішов, спантеличивши пана Лонгина. Той спершу не відважувався й поглянути в бік Анусі, та через деякий час, ніби ненароком глянувши, прямо-таки оторопів. І справді – з-за плеча княгині Гризельди пара палаючих оченят дивилася на нього з цікавістю і наполегливістю. «Apage, satanas!» [48] – подумав литвин і, залившись, як школяр, рум’янцем, ретирувався в інший кінець зали.
48
«Одступись, сатано!» (грецьк.)
Спокуса, одначе, була великою. Бісеня, що виглядало з-за княгининої спини, являло собою таку звабу, оченята так ясно сяяли, що пана Лонгина ніби щось штовхало ще разочок заглянути в них. Але тут він згадав свою обітницю, перед очима постав Зірвиглавець, пращур Стовійко Підбийп’ятка, три зітнуті голови, і жах охопив його. Він перехрестився й того вечора жодного разу більше не глянув.
Зате вранці наступного дня він прийшов на квартиру до Скшетуського.
– Пане намісник, а чи скоро ми виступаємо? Чи не чути, ваша милість, чого про баталії?
– Що за поспіх такий? Потерпіть, добродію, адже ще і до частини не записалися.
І справді, пана Підбийп’ятку не було поки що зараховано на місце покійного Закревського. Треба чекати було, поки закінчиться квартал, що мало настати лише до першого квітня.
Все ж таки поспіх у нього якийсь був, тому він і розпитувати продовжував:
– І ніяк ясновельможний князь на цей рахунок не висловлювався?
– Ніяк. Король начебто до кінця днів своїх не перестане про війну думати, та Річ Посполита її не хоче.
– А в Чигирині подейкували, що смута козацька нам загрожує.
– Бачу я, зарок твій жити тобі не дає. Що ж стосовно смути, то її до весни не буде, бо хоч зима й тепла, та зима є зима. Зараз тільки п’ятнадцяте februari, [49] в будь-який день морози можуть ударити, а козак у поле не піде, якщо окопатися не зможе, бо за валом воюють вони чудово, а в полі в них трохи гірше виходить.
– Значить, і козаків ждати доведеться?
– Одначе візьміть до уваги ще й те, що навіть якщо і знайдете ви під час бунту три підходящі голови, невідомо, чи звільнитеся від зароку, адже одна справа крижак або турок, а інша справа свої, можна сказати діти eiusdem matris. [50]
49
лютого (лат.).
50
тієї ж самої матері (лат.).
– О Боже праведний! Ой, ви ж мені, ваша милість, задачу задали! От лишенько! Так нехай же мені ксьондз Муховецький нудьгу цю розвіє, а то не буде мені інакше ні хвилини спокою.
– Розвіяти-то він розвіє, бо чоловік учений і вірою міцний, та тільки напевне нічого нового не скаже. Bellum civile [51] є війна братів.
– А якщо бунтівникам чужинське військо на підмогу прийде?
– Тоді вже дійте. А зараз я можу порадити тільки одне: чекайте і
51
Громадянська війна (лат.).
Та ба, навряд чи й сам пан Скшетуський міг послухатися власної поради. Його охоплювала все більша нудьга, йому набридли і придворні святкування, і навіть обличчя, раніше такі милі його душі. Панове Бодзінський, Ляссота і пан Розван Урсу нарешті відбули, і після їхнього від’їзду настало цілковите затишшя. Життя потекло одноманітно. Князь був зайнятий ревізією незліченного свого майна і щоранку зачинявся з комісарами, що приїздили з усієї Русі та Сандомирського воєводства. Отож і навчання відбувалися рідко коли. Галасливі офіцерські бенкети, на котрих тільки й розмов що про майбутні походи, невимовно надокучили Скшетуському, тому з нарізною рушничкою на плечі ішов він на берег Солониці, де колись Жолкєвський так нещадно Наливайка, Лободу і Кремпського розгромив. Сліди давньої битви стерлися вже і в пам’яті людській, і на місці самої битви. Хіба що іноді земля вивергала із надр своїх побілілі кості та за рікою виднівся вал, насипаний козаками, за котрим так відчайдушно оборонялися запоріжці Лободи та Наливайкова вольниця. Але й на валу вже густо піднялися зарості. Тут ховався Скшетуський од придворної метушні і, замість того щоб стріляти дичину, поринав у спогади; тут внутрішньому погляду його душі являвся викликуваний пам’яттю образ коханої; тут у туманах, у шумі очеретів і в журній задумливості округи розвіював він тугу свою.
Але потім пішли рясні передвесняні дощі. Солониця зробилася болотом, із дому не можна було й носа вистромити, тож намісник і тої втіхи, що знаходив у самотніх прогулянках, був позбавлений. Тим часом тривога його зростала, і не без підстав. Спершу він вважав, що Курцевичиха з Оленою, якщо княгині вдасться відіслати Богуна, зразу ж приїдуть до Лубен, але тепер і ця надія згасла. Від дощів зіпсувалися шляхи, степ на декілька верст обабіч Сули стояв величезною нездоланною трясовиною, й залишалося ждати, коли весняне жарке сонце випарує вологу і сирість. Увесь цей час Олена змушена була перебувати під наглядом, котрому Скшетуський не довіряв, серед людей неотесаних, диких норовом і неприязно налаштованих до Скшетуського. Щоправда, заради власного блага не будуть вони порушувати слова, бо виходу в них немає; та хто може знати, що їм спаде на думку, на що вони відважаться, а тим паче під тиском грізного отамана, котрого, як видно, вони й любили, й напевне боялися. Він легко міг примусити їх віддати дівчину; такі випадки були нерідко. Саме так побратим нещасного Наливайка Лобода свого часу примусив пані Поплинську віддати йому за дружину вихованку, хоча дівчина була родовитою шляхтянкою і всією душею отамана ненавиділа. А якщо те, що розповідали про незліченні багатства Богуна, було правдою, міг він їм і за дівчину, і за втрату Розлогів заплатити. А потім що? «Потім, – думав пан Скшетуський, – мені глумливо повідомлять, що «справу зроблено», а самі втечуть куди-небудь у литовські чи мазовецькі пущі, де до них навіть могутня княжа рука не досягне». Від таких думок Скшетуського тіпало, мов у лихоманці, він рвався, ніби вовк на ланцюгу, жалкував, що зв’язав себе лицарським словом, і не знав, як учинити. А був він людиною, що неохоче дозволяла випадкові владарювати над собою. Натурі його властиві були підприємливість і енергійність. Він не ждав подарунків від долі, але волів брати долю за комір, змушуючи її складатися щасливо, – так що було йому важче, ніж будь-кому іншому, сидіти в Лубнах склавши руки.
І він вирішив діяти. Був у нього в слугуванні Редзян, дрібномаєтний шляхтич із Підляшшя, шістнадцяти літ, хитрун яких пошукати, з котрим ніхто з людей бувалих у порівняння йти не міг; його ото Скшетуський і вирішив послати до Олени, аби рознюхав що і як. Уже закінчився лютий, дощі припинилися, березень обіцяв бути погожим, і дороги мали б трохи підсохнути. Отож Редзян готувався в дорогу. Скшетуський забезпечив його листом, папером, перами і склянкою чорнила, яке звелів берегти як зіницю ока, бо пам’ятав, що цього товару в Розлогах не знайти. Хлопчині було звелено, щоб не відкривався, від кого приїхав, щоб говорив, що в Чигирин прямує, а сам уважно б до всього придивлявся і, головне, як слід вивідав би все про Богуна – де, мовляв, той перебуває та що поробляє. Редзянові двічі повторювати було не треба, він збив шапку набакир, свиснув нагайкою і поїхав.