Вогнем і мечем
Шрифт:
Годину по тому ескорт посла і загін намісника непоспіхом ішли лісовою дорогою в напрямі до Лубен. Скшетуський із паном Лонгином Підбийп’яткою їхали на чолі, за ними довгою вервечкою тяглися посольські повози. Намісник цілком був заглиблений у печаль та роздуми, коли вирвали його раптом із них обірвані слова пісні:
Тужу, тужу, серце болить…У глибині лісу на вузькій наїждженій селянами стежці показався Богун. Кінь його був у милі та грязюці.
Видно, козак за звичкою своєю кинувся в степи та хащі, захмеліти від вітру, загубитися та забутися в просторах і те, від чого душа боліла, перебути.
Тепер він повертався в Розлоги.
Дивлячись на чудову цю, воістину лицарську постать, що майнула вдалині й одразу ж пропала, пан Скшетуський на мить замислився й пробурмотів:
– Та вже ж… щастя, що він когось на її очах розполовинив…
Але тут ніби співчуття стиснуло серце, ніби стало йому Богуна жаль, але ще більше пожалкував він, що, пов’язаний даним княгині словом, не міг зразу ж, не гаючись погнати коня вслід козакові й сказати: «Ми кохаємо одну, а значить, один із нас на світі зайвий! Діставай,
Розділ V
Прибувши до Лубен, пан Скшетуський князя не застав, через те що той до пана Суфчинського, старого свого дворянина, в Сенчу поїхав. Із князем відбули княгиня, обидві панни Збаразькі та багато осіб, які перебували при дворі. В Сенчу негайно дано було знати про повернення намісника з Криму і прибуття посла. Тим часом знайомі та побратими радісно вітали Скшетуського після тривалої розлуки, а більше інших пан Володийовський, котрий після їхнього чергового поєдинку зробився найближчим другом намісника. Кавалер цей відзначався тим, що постійно бував закоханим. Переконавшись у підступності Анусі Борзобагатої, він звернув своє серце до Анелі Ленської, теж панни із фрауціммера, але, коли й вона буквально місяць тому обвінчалася з паном Станішевським, Володийовський, аби втішитися, заходився зітхати по старшій князівні Збаразькій – Анні, племінниці князя Вишневецького.
Та ба, він і сам розумів, що, так високо замахнувшись, не міг і найменшої мати надії, тим паче що від імені пана Пшиємського, сина ленчицького воєводи, вже заявилися сватати князівну пан Бодзінський і пан Ляссота. Тому злощасний Володийовський повідомив нашому намісникові нові свої прикрощі, відкриваючи йому придворні справи і таємниці, що останній вислуховував краєм вуха, маючи думки і серце зайняті іншим. Якби не душевне збентеження це, любові, хоч і взаємній, завжди супутне, Скшетуський був би цілком щасливий, після тривалої відсутності повернувшись до Лубен, де його оточили друзі й веремія звичного з давніх літ жовнірського життя. Лубни, як княжий замок-резиденція і пишнотою своєю не поступаючись будь-яким резиденціям «королят», вирізнялися все ж тим, що життя тут було суворим, майже похідним. Хто не знав тутешніх порядків і звичаїв, той, приїхавши навіть найспокійнішої пори, міг подумати, що тут до якоїсь воєнної кампанії готуються. Жовнір переважав тут числом над дворянином, залізу віддавалась перевага перед золотом, голос бівуачних сурем визнавався важливішим за галас бенкетів і розваг. Всюди панував зразковий порядок і не відома ніде більш дисципліна; всюди без ліку було лицарства, приписаного до різних корогов: панцирних, драгунських, козацьких, татарських і волоських, у котрих служило не тільки Задніпров’я, але й охочекомонна шляхта зі всіх кінців Речі Посполитої. Усяк, хто прагнув пройти істинно лицарський вишкіл, поривався в Лубни; отож поряд із русинами були тут і мазури, і литва, і малополяни, і навіть – що зовсім уже дивно – пруссаки. Піхотні регіменти й артилерія, що інакше називалася «вогневий люд», сформовані були здебільшого з найдосвідченіших німців, найнятих за високу платню; у драгунах служили, як правило, місцеві. Литва – в татарських корогвах. Малополяни записувалися найохочіше під панцирні знамена. Князь не дозволяв лицарству байдикувати; у таборі не припинявся постійний рух. Одні полки вирушали змінити гарнізони в фортецях і на заставах, інші поверталися до Лубен; цілісінькі дні тривали навчання та муштра. Час від часу, хоча від татар невпокою не очікувалося, князь здійснював далекі вилазки в глухі степи й пустелі, щоби привчити жовнірів до походів і, діставшись туди, де ще досі ніхто не бував, рознести славу імені свого. Минулої осені, приміром, рухаючись по лівому березі Дніпра, пройшов він аж до Кодака, де пан Гродзіцький, начальник тамтешнього гарнізону, приймав його, як удільного монарха; потім пішов уздовж порогів до самої Хортиці, а на Кичкасовому урочищі звелів купу величезну каміння насипати на пам’ять і на знак того, що цією дорогою жоден іще володар не забивався так далеко. [38]
38
Це слова Маскевича, котрий міг не знати про перебування на Січі Самуеля Зборовського. (Прим. авт.)
Пан Богуслав Маскевич, жовнір добрий, хоча в молодих літах, до того ж і чоловік учений, котрий описав, як і інші княжі походи, й цей, розповідав про нього дива дивні, а пан Володийовський негайно все підтверджував, бо теж ходив із ними. Побачили вони пороги й були вражені ними, особливо ж страшним Ненаситцем, який щороку, як колись Сцілла і Харибда, по декілька десятків людей пожирав. Потім повернули на схід, у степові згарища, де через недогарки кіннота ступити навіть не могла, тож доводилося коням ноги шкурами обмотувати. Бачили вони там силу-силенну гадів-жовтобрюхів і величезних зміїв-полозів завдовжки десять ліктів і завтовшки з чоловічу руку. По дорозі вирізали вони на поодиноких дубах pro aeterna rei memoria [39] княжі герби і зрештою досягли такої глушини, де годі було примітити сліди людські.
39
заради вічної пам’яті (лат.).
– Я навіть подумував, – розповідав учений пан Маскевич, – що нам врешті-решт, як Уліссу, і в Гадес зійти доведеться.
На що пан Володийовський:
– Уже й люди з корогви пана стражника Замойського, котра йшла в авангарді, клялися, що бачили ті самі fines, [40] на котрих orbis terrarum [41] закінчується.
Намісник, у свою чергу, розповідав товаришам про Крим, де пробув майже півроку в очікуванні відповіді його милості хана, про тамтешні міста, з давніх часів існуючі, про татар, про їхню військову силу і, зрештою, про страх, у який вони впали, довідавшись про вирішальний похід на Крим, у котрому всі сили Речі Посполитої мають брати участь.
40
рубежі (лат.).
41
коло земель (лат.).
Так перебували вони в розмовах вечори, дожидаючи князя; іще намісник одрекомендував близьким друзям пана Лонгина Підбийп’ятку, котрий, як людина приємна, відразу припав усім до душі, а показавши у володінні мечем надлюдську силу свою, здобув загальну повагу. Декому розповів уже литвин і про пращура Стовійка, і про три зітнуті голови, тільки стосовно своєї обітниці промовчавши, бо не хотів зробитися об’єктом жартів. Особливо заприязнилися вони з Володийовським із причини, як видно, схожої сердечної чутливості; вже через кілька днів ходили вони разом зітхати на вал – один із приводу зірочки, що мерехтіла занадто високо, і тому була недосяжною, alias [42] по князівні Анні, другий – по незнайомці, від котрої відділяли його три обітовані голови.
42
себто (лат.).
Кликав навіть Володийовський пана Лонгина у драгуни, та литвин безповоротно вирішив записатися в панцирні, щоби служити під Скшетуським, не без задоволення дізнавшись у Лубнах, що той вважається лицарем без страху та догани й одним із кращих княжих офіцерів. До того ж у корогві, де пан Скшетуський був поручиком, відкривалася вакансія після пана Закревського, прозваного «Miserere mei», [43] котрий ось уже два тижні хворів і був безнадійним, бо від вогкості всі рани його повідкривалися. Отож до сердечної туги намісника додався ще смуток із приводу майбутньої втрати старого товариша і досвідченого друга, й по декілька годин на день Скшетуський ні на крок не відходив од хворого, втішаючи бідолаху та вселяючи в нього надію, що не в одному ще поході повоюють вони.
43
«Помилуй мя» (лат.).
Але старий не потребував, аби його втішали. Він весело помирав на твердому лицарському ложі, обтягнутому кінською шкурою, і з майже дитячою усмішкою дивився на розп’яття, що висіло на стіні. Скшетуському ж відповідав:
– Miserere mei, ваша милість поручику, а я піду собі по свій небесний кошт. Тіло моє дуже вже від ран діряве, й побоююсь я, що святий Петро, котрий є маршалом Божим і за благоліпством у небесах наглядати зобов’язаний, не пустить мене в такій дірявій оболонці до раю. Та я скажу: «Святий Петруню! Заклинаю тебе вухом Малховим не відвертатись, адже це погані попсували мені одежину тілесну… Miserere mei! А якщо буде який похід святого Михайла на гаспидське воїнство, так старий Закревський іще знадобиться!»
Ось чому поручик, хоча, будучи жовніром, багато разів і сам смерть бачив, і бував причиною чужої смерті, не міг стримати сліз, слухаючи старого, кончина котрого була подібною до тихого заходу сонця.
І от якось уранці дзвони всіх лубенських костьолів і церков сповістили про смерть Закревського. Саме цього дня приїхав із Сенчі князь, а з ним панове Бодзінський, Ляссота, весь двір і багато шляхти в декількох десятках карет, оскільки з’їзд у пана Суфчинського був чималий. Князь, бажаючи відзначити заслуги покійного й показати, як поціновує він людей лицарського чину, влаштував пишний похорон. У жалобній ході брали участь усі полки, що стояли в Лубнах, на валу стріляли з ручних пищалей і мушкетів. Кавалерія йшла по місту від замку до парафіяльного костьолу в бойовому строю, але із зачохленими знаменами; за нею, тримаючи рушниці дулами вниз, рухалися піхотні полки. Князь у жалобі їхав за труною в позолоченій кареті, запряженій восьмериком білих як сніг коней із пофарбованими в червоногарячий колір гривами та хвостами і з пучками страусового пір’я на маківках. Попереду карети рухався загін яничарів – особиста охорона князя, а позаду на чудових конях – пажі, одягнені на іспанський манер; за ними високі придворні сановники, стременні дворяни, камердинери, врешті, гайдуки та виїзні лакеї. Процесія зупинилася спершу біля дверей парафіяльного костьолу, де ксьондз Яскульський зустрів труну промовою, що починалася: «Куди ти йдеш од нас, високошановний Закревський?» Потім сказали прощальні слова деякі з присутніх, а серед них і Скшетуський, як начальник і друг покійного. Затим труну внесли до костьолу, й тут нарешті виголосив промову златоуст із златоустів, ксьондз-єзуїт Муховецький, який говорив так піднесено і красиво, що сам князь просльозився, тому що був повелитель із вельми чуйним серцем і батько жовнірам. Дисципліни він вимагав залізної, та в щедрості, лагідному ставленні до людей і доброзичливості, котрими обдаровував не лише жовнірів своїх, але й дружин їхніх із дітьми, з ним ніхто не міг рівнятися. До бунтарів грізний і безжальний, був він істинним благодійником не тільки шляхті, але й усім своїм підданим. Коли об сорок шостім році сарана пожерла врожай, він за цілий рік спустив виплату чиншу, народові ж розпорядився видавати зерно із засіків, а після хорольської пожежі всіх міщан два місяці утримував на свій кошт. Орендарі й підстарости в економіях тремтіли, як би до княжих вух не дійшли скарги про якісь зловживання чи кривди, народові вчинені. Сиротам забезпечувалася така опіка, що на Задніпров’ї називали їх «княжими дітьми». За цим догляд здійснювала сама княгиня Гризельда, маючи в помічниках отця Муховецького. І панували по всіх княжих уділах достаток, лад, справедливість, спокій, але й страх теж, бо досить було найменшого непослуху, і князь не знав упину в гніві та покараннях; так у натурі його поєднувалися великодушність із суворістю. А в ті часи і в тих краях така суворість лише й давала можливість буттю та ретельності людській вкорінятися й пускати пагони, тільки завдяки їй виникали міста і села, хлібороб брав гору над грабіжником, купець спокійно провадив свою торгівлю, дзвони мирно скликали віруючих на молитву, ворог не смів порушити кордону, розбійні зграї або гинули на палях, або перетворювалися на регулярних жовнірів, а пустельний край процвітав.