Вогнем і мечем
Шрифт:
Стара княгиня відкинулася на подушки карети.
– Що ви, добродію, говорите! Це ж Богун, підполковник козацький, уславлений завзятець, синам моїм друг, а мені все одно що прийомний, шостий син. Бути не може, щоб ви, добродію, імені його не чули. Про нього ж усі знають.
І справді, Скшетуському ім’я це було добре знайоме. Воно гриміло гучніше імен численних козацьких полковників і отаманів, і поголос славив його на обох берегах Дніпра. Сліпці співали своїх пісень про Богуна по ярмарках і корчмах, на вечорницях про молодого отамана розповідали легенди. Ким він був, звідки взявся, ніхто не знав. Та колискою йому, звичайно ж, були степи, Дніпро, пороги і Чортомлик із усім своїм лабіринтом тіснин, ковбань, заток, островів, круч, лощин і очеретів. Змалечку зжився він і злився з цим споконвічним світом.
Мирної пори частенько ходив він разом з іншими «за рибою і звіром», вештався дніпровськими заворотами, з натовпом напівголих друзяк блукав болотами й очеретами, а ні – так цілісінькі місяці пропадав у лісових хащах. Школою його були вилазки в Дике Поле за татарськими стадами і табунами, засідки, битви, набіги на берегові улуси, на Білгород, на Волощину, або – чайками – в Чорне море. Інших днів, окрім як у сідлі, він не знав, інших ночей, окрім як біля степового вогнища, не відав. Рано зробився він улюбленцем усього Низу, рано сам почав верховодити іншими, а невдовзі і всіх перевершив одвагою. Він був готовий із сотнею шабель іти на Бахчисарай і на очах у самого хана палити
Із усіх отаманів тільки він, може, й уособлював собою козака-лицаря, тому й пісня обрала його своїм улюбленцем, а ім’я прославлялося по всій Україні.
Останнім часом Богун зробився переяславським підполковником, але владу чинив полковницьку, бо старий Лобода вже нетвердо тримав пірнача закляклою рукою.
Отож Скшетуський чудово знав, хто такий Богун, а коли й запитав стару княгиню, чи козак той на службі в її синів, то зробив так заради навмисної зневаги, бо відчув у ньому ворога; і, хоч знаменитий був отаман, закипіла кров у наміснику, а все тому, що козак поводився з ним так нахабно.
Іще він зрозумів, що коли все так почалося, то й закінчиться непросто. Та гострим був на язик пан Скшетуський і впевненим у собі, й навіть занадто, й теж не відступав ні перед чим, а до небезпеки і зовсім був жадним. І хоча готовий він був негайно погнати коня вслід Богунові, та їхати поряд із князівною продовжував. До того ж вози минули яр і вдалині показалися вогні Розлогів.
Розділ IV
Курцевичі-Булиги були старовинним княжим родом, гербом якого був Кур, а родовід ішов од Коріата; насправді ж рід походив начебто від Рюрика. Із двох головних гілок одна сила на Литві, друга на Волині; на Задніпров’я ж перебрався свого часу князь Василь, один із численних нащадків волинської лінії. Як небагатий він не побажав нидіти серед могутніх родичів і вступив на службу до князя Михайла Вишневецького, батька славетного Яреми. Прославивши на цьому поприщі своє ім’я і зробивши князеві чималі лицарські послуги, він отримав за це у спадкове володіння Красні Розлоги, прозвані потім через величезну кількість вовків Вовчими Розлогами, і на постійне пробування там осів. Року 1629-го, перейшовши в латинство, він одружився з Рогозянкою, дівицею з поважного шляхетського роду, що походив із волоської землі. Через рік од шлюбу цього з’явилася на світ дочка Олена. Мати померла при пологах, князь Василь же, про другий шлюб не думаючи, присвятив себе цілком господарству та вихованню єдиної дочки. Був він людиною сильного характеру і незвичайних достойностей. Доволі швидко надбавши не великих, але й не малих статків, він зразу ж згадав про свого старшого брата Костянтина, котрий, залишаючись на Волині в бідності та відчуженні від можновладних родичів, змушений був ходити в орендарях. Його, з його дружиною та п’ятьма синами, перевіз Василь у Розлоги і почав ділитися з ними кожним шматком хліба. Так і жили у злагоді обидва Курцевичі аж до кінця 1634 року, коли Василь із королем Владиславом під Смоленськ пішов. Там-то і трапилася прикра історія, що стала причиною його погибелі. У королівському таборі було перехоплено листа, писаного до Шеїна, а підписаного іменем князя і запечатаного Куром. Таке незаперечне свідчення зради, вчиненої лицарем, ім’я котрого до тієї пори було бездоганним, усіх вразило і приголомшило. Марно Василь небеса у свідки закликав, що листа писано не його рукою і не ним підписано, – герб Кур на печаті виключав усілякі сумніви, а у втрату персня з печаткою, чим князь усю справу пояснював, ніхто не повірив. Зрештою князь, pro crimine perduelionis [31] засуджений до позбавлення честі та життя, змушений був утікати. З’явившися вночі в Розлоги, Василь почав заклинати всіма святими брата Костянтина, щоб той піклувався про його дочку, як рідний батько; сам же зник назавжди. Говорили, що він послав із Бара листа князеві Яремі, просячи не віднімати шматка хліба в Олени й дозволити їй спокійно жити в Розлогах під опікою Костянтина; потім усякі чутки про князя пропали. Були відомості, що він невдовзі помер; іще говорили, що він пристав до цісарських і загинув на німецькій війні. Але хто міг знати щось достеменно? Певно, він і насправді загинув, тому що більше долею дочки не цікавився. Скоро про нього й говорити перестали, а згадали тоді, коли з’ясувалося, що ніякої вини на ньому немає. Якийсь Купцевич, вітебчанин, помираючи, зізнався, що писав під Смоленськом Шеїну він, а запечатав листа знайденим у таборі перснем. З огляду на таке свідчення жаль і розгубленість оволоділи всіма серцями. Вирок було переглянуто, князеві Василю повернули добре ім’я, та для засудженого віддяка за пережите прийшла занадто пізно. Розлоги ж Ярема й не думав однімати, бо Вишневецькі, краще за інших знаючи Василя, ніколи на нього вини не покладали. Він би навіть міг удатися до їхнього могутнього заступництва і над вироком посміятися, а якщо втік, то тому лише, що не виніс безчестя.
31
за обвинуваченням у державній зраді (лат.).
Олена спокійно росла в Розлогах під дбайливим наглядом дядька, й лише після його смерті настали для неї тяжкі часи. Дружина Костянтина, походження сумнівного, за характером була жінкою суворою, крутою та енергійною: чоловік тільки й міг тримати її в послуху. Після його смерті вона залізною рукою почала правити в Розлогах. Служба тремтіла від неї; холопи боялися пані як вогню, сусідам вона теж невдовзі себе показала. На третьому році правління свого, вдягнена як чоловік, верхи на чолі челяді та найманих козаків, вона двічі вчиняла збройні напади на Сивинських у Броварках. Коли полки князя Яреми побили якусь татарську ватагу, що безчинствувала біля Семи Могил, княгиня, очоливши своїх людей, знищила рештки недобитих, які втекли від князя до Розлогів. У Розлогах вона ж улаштувалася міцно і почала вважати їх своєю і своїх синів власністю. Синів вона любила, як вовчиха вовченят, але, як простолюдинка, не подбала про пристойне для них виховання. Чернець грецького обряду, привезений із Києва, вивчив їх грамоті і цифірі, на чому наука й закінчилась. А тим часом поблизу були Лубни із княжим двором, при котрому молоді князі могли набути лоску, набити руку в канцелярській справі для мирської користі або, записавшись у корогви, в лицарській науці. У княгині, як видно, були свої причини до Лубен їх не посилати.
А раптом би князь Ярема пригадав, чиї вони, Розлоги, і поцікавився б долею Олени? Або сам, шануючи пам’ять Василя, вирішив би перебрати опіку на себе? Тоді, напевно, довелося б із маєтку забиратися, і тому княгиню влаштовувало, щоб у Лубнах узагалі забули про існування якихось там Курцевичів. Отож молоді князі й виховувалися невігласами, скоріше по-козацьки, ніж по-шляхетськи. Вже підлітками брали вони участь у чварах старої княгині, у набігах на Сивинських, у походах на татарські ватаги. Відчуваючи природжену огиду до грамоти і книг, княжичі цілісінькі дні стріляли з луків, навчалися володіти обушком і шаблею або накидати аркан. Навіть господарство не цікавило їх, бо княгиня не випускала його з рук. І сумно було бачити цих нащадків величного роду, в жилах яких текла благородна кров, але звички лишилися дикими і грубими, а розум і зачерствілі серця нагадували перелоги степові. Вимахали вони як дуби; однак, усвідомлюючи свою невихованість і неотесаність, соромилися знатись із шляхтою, більш зручним вважаючи товариство диких козацьких ватажків. Вони давно ввійшли у відносини з Низом, де до княжичів ставились як до своїх. По півроку, а то й більше пропадали вони на Січі, вирушаючи з козаками на «промисел», ходили походами на турків і татар; і такі походи стали зрештою головним і улюбленим їх проведенням часу. Мати цьому не перешкоджала, тому що, як правило, поверталися вони з багатою здобиччю. Та ба, в одному з походів старший, Василь, потрапив до рук поганців. Брати з допомогою Богуна та Богунових запоріжців хоч і відбили старшого, та осліпленим. Відтоді йому більше нічого не лишалось, як сидіти вдома; і, наскільки колись він був найлютішим, настільки тепер пом’якшав, цілковито поринув у роздуми та молитви. Молоді ж і далі продовжували займатися ратною справою, чим зрештою здобули собі прізвисько «князі-козаки». До всього – досить було поглянути на Розлоги-Сіромахи, щоб одразу зрозуміти, що за люди тут мешкають. Коли пан Скшетуський і посол із посольськими возами в’їхали у ворота, вони побачили не фільварок, а скоріше здоровенний сарай, із величезних дубових колод складений, з вузькими, схожими на бійниці вікнами. Приміщення для челяді й козаків, стайні, комори й хижки безпосередньо сусідили з житлом, утворюючи незграбну споруду, що з багатьох – то високих, то низьких – будівель складалася, на вигляд таку убогу і непоказну, що, якби не було світла у віконцях, вважити все це житлом людським було б важко. На майдані перед будинком стриміли два колодязні журавлі, ближче до воріт стояв стовпчик із покладеним на нього колесом для посадженого на ланцюг ведмедя. Могутні ворота – теж із дубових колод – слугували в’їздом на майдан, повністю оточений ровом і частоколом.
Усе вказувало, що це – оборонна споруда, укріплена проти набігів та нападів. Виглядом своїм вона нагадувала ще й козацьку «паланку»; і, хоча більшість порубіжних шляхетських фільварків такого, а не іншого були вигляду, цей куди більше за інші був схожим на гніздо хижаків. Челядь, яка вийшла зі смолоскипами зустрічати гостей, більше скидалася на розбійників, аніж на двірню. Величезні пси рвалися на майдані з ланцюгів, ніби намагаючись зірватися й кинутися на прибульців, із конюшень доносилося кінське іржання, а молоді Булиги разом із матір’ю заходилися гукати слуг, віддавати розпорядження та лаятися. Серед усього цього шарварку гості пройшли в дім, і тут пан Розван Урсу, що помічав поки що лише дикість і вбогість фільварку та жалкував, що прийняв запрошення ночувати, щиро був вражений тим, що відкрилося його очам.
Всередині житло зовсім не відповідало зубожілому зовнішньому вигляду. Спершу зайшли до просторих сіней, стіни котрих майже геть-чисто всі були завішані обладунками, зброєю та шкурами диких звірів. У двох величезних печах палали колоди, і в яскравому світлі полум’я видно було багаті збруї, сяючі лати, турецькі панцирі, що мерехтіли коштовним камінням; кольчуги з позолоченими пряжками, напівпанцирі, начеревники, ринграфи, броні великої ціни, шоломи польські й турецькі, а також мисюрські шапки з верхом із срібла. На протилежній стіні розвішано було щити, що на той час уже вийшли з ужитку, а рядом польські списи та східні джириди; ріжучої зброї теж було доволі – від шабель до кинджалів і ятаганів, руків’я котрих, ніби зірочки, мерехтіли, відбиваючи світло, багатьма барвами. По кутках висіли зв’язки шкур: лисячих, вовчих, ведмежих, куничих і горностаєвих – трофеї ловитв княжичів. Нижче, вздовж стін, дрімали на обручах яструби, соколи та великі беркути, привезені з далеких східних степів і незамінні в облавах на вовків.
Потім гості зайшли до просторої гостьової світлиці. Й тут у вогнищі під ковпаком гудів ярий вогонь, але тут було ще розкішніше, ніж у сінях. Голі колоди стін завішані були шитвом, на підлозі лежали дивовижні східні килими. Посередині стояв великий стіл на хрестовинах, збитий із простих дощок, увесь заставлений келихами венеційського скла, позолоченими або гравірованими. Попід стінами виднілися столи менші, комоди й мисники, а на них – обкуті бронзою скриньки, шкатули, мідні підсвічники й годинники – все свого часу награбоване турками у венеційців, а козаками у турків. Усю кімнату було завалено силою-силенною розкішних речей, як правило, невідомого господарям призначення. І всюди розкіш співіснувала з пересічною степовою невибагливістю. Коштовні турецькі комоди, інкрустовані бронзою, чорним деревом та перламутром, стояли поряд із неструганими полицями, прості дерев’яні стільці біля м’яких канап, укритих килимами. Подушки, що лежали за східним звичаєм на канапах, наволочки на собі мали з алтабасу або блакитної камки, але пухом було набито рідко яку, здебільшого ж сіном або гороховою соломою. Коштовні тканини і безцінні предмети – так зване «добро», турецьке чи татарське, – частково були куплені за гроші в козаків, частково захоплені в багатьох війнах іще старим князем Василем, частково – молодими Булигами в походах із низовими, бо княжичі воліли краще ходити на чайках у Чорне море, ніж одружуватися чи наглядати за господарством. Усе це не дивувало пана Скшетуського, що добре знав порубіжні фільварки, та волоський боярин диву давався, серед безмірної цієї пишноти бачачи Курцевичів, узутих у ялові чоботи й одягнених у кожухи, не набагато ліпші за ті, що носили слуги; здивований теж був і пан Лонгин Підбийп’ятка, що звик у себе на Литві до інших звичаїв.
Молоді князі тим часом приймали гостей привітно і якнайввічливіше, одначе – не звиклі до вищого товариства – виявляли манери такі незграбні, що намісник ледве стримував усмішку.
Старший, Симеон, говорив:
– Сердечно раді вашим милостям і дякуємо за милість вашу. Наш дім – ваш дім, отож улаштовуйтесь, як у себе. Кланяємося панам милостивцям під нашим дахом убогим.
І хоча не відчувалося в тоні його ані найменшого самоприниження, хоча не відчувалося, що приймає він людей більш значних, ніж сам, все ж таки кланявся він за козацьким звичаєм у пояс, а за ним кланялися й молодші брати, вважаючи, що того вимагає гостинність і повторюючи: