Вогнем і мечем

Сенкевич Генрик

Козацько-селянська маса окраїнних земель Речі Посполитої зображена в романі як темне і кровожерливе збіговисько, а от для представників тієї станової спільноти, якою була шляхта, українність чи русинськість не є однозначно пейоративною рисою (напр., для Адама Киселя, Хмельницького чи того ж Яреми Вишневецького). І саме в такому ключі потрібно розуміти трактування козацької війни як громадянської (bellum civili), де один проти одного виступили діти однієї матері (eiusdem matris), тобто Речі Посполитої. І саме із сарматської точки зору Хмельницький виглядає зрадником – цього шляхетського «народу» та держави, яка забезпечувала йому «золоту вольність» та певний внутрішньостановий демократизм.

До сасської епохи чудово пасує Заглоба, який може слугувати ілюстрацією двозначності типових рис культури і ментальності шляхетського суспільства епохи сарматського бароко. Пияк

і баламут, обдарований, незважаючи на немолоді вже роки, значною фізичною силою, але разом з тим боягуз, шляхетський ерудит (найбільше від усіх героїв цитує античних авторів) і неперевершений жартівник та оповідач, а іноді просто брехун і хвалько, який, до того ж, не може похвалитися привабливою зовнішністю, – Заглоба легко завоював симпатії читачів. В історико-літературній площині Заглоба є продовженням таких «неспокійних» класичних персонажів, як Одіссей Гомера, Санчо Панса Сервантеса, Фальстаф – найславетніший комічний герой Шекспіра, Совізджал – мандрівний народний блазень, відомий у європейській літературі від ХVІ століття. Але серед рис, притаманних цим персонажам і Заглобі – а всі вони хитруни й трюкачі, кмітливці й брехуни, пияки й боягузи, відважні й бездумні шукачі пригод, – найбільше характеризує Заглобу гумор, який серйозно відрізняється від комізму Підбийп’ятки, Володийовського, Жендзяна та інших персонажів «Вогнем і мечем», які також намагаються смішити й забавляти.

Інших своїх героїв, як вигаданих, так і історичних, письменник також формує за традиційними зразками: видатний достойник, захисник батьківщини (Вишневецький), король, який уособлює велич держави (ідеалізований Ян Казимир), та лицарі «на варті Речі Посполитої»: Скшетуський, Володийовський, Підбийп’ятка тощо. Ці герої були змодельовані згідно з епічними стереотипами, та водночас настільки наочно й зорово, що читач з легкістю ідентифікує себе з цими носіями універсальної ідеї роману – «польськості» та польської ідентичності. Національну свідомість тогочасних поляків, розділених кордонами різних держав, об’єднували чинники, запозичені із лицарсько-шляхетської етики: обов’язок боротьби за волю та цілісність батьківщини, захист прав шляхетського стану, вірність чинному володареві та релігійність.

Ян Скшетуський у «Вогнем і мечем» є носієм усіх цих чеснот – при цьому, на відміну від Вишневецького, не відчуває протиріччя між особистою користю та загальним благом. Скшетуський наділений рисами ідеального лицаря – сильний, сміливий, енергійний, рішучий, релігійний, безмежно відданий батьківщині й обов’язку, він стоїть на сторожі честі й гідності Речі Посполитої. Єдиний у морі жорстокості не став жорстоким: помилував полонених, звільнив Богуна. Саме в ньому шляхетськість нерозривно поєднувалася зі шляхетністю. Чи не на такого героя очікували стомлені від невтішної тогочасної ситуації серця та помисли співвітчизників Сенкевича?

Князь Ярема Вишневецький у «Вогнем і мечем» виростає в найбільш епічну й монументальну, навіть дещо абстрактно-тенденційну й майже символічну постать. Він уособлює ідею польської державності і непорушності влади, вірності батьківщині та її політиці ХVІІ сторіття на «кресах» – тобто колонізаторській діяльності, – і є просто честю і гонором Речі Посполитої. Створюючи постать князя Яреми, письменник дуже добре відчув очікування читача, яскравої, легендарної історичної особи, сильного, грізного, але водночас справедливого вождя. Постать Вишневецького в романі оточує атмосфера міфу, який, народившись у переломні воєнні часи, поєднував античні традиції із сарматськими ідеалами. Історичному Вишневецькому були притаманні типові риси й вади «кресової» магнатерії: владність, егоїзм, амбітність, запальність, зухвалість і непомірна гордість, яка межує з пихою. Його твердий характер виявлявся не тільки в жорстокому придушенні бунтівних козаків, «залізний князь» міг збройно нав’язати свою волю сейму (у справі про Гадяч), змушував рахуватися з собою гетьманів і короля. Але Сенкевич намагався показати, як задля блага батьківщини, перед лицем загрози від «внутрішнього» ворога Ярема стримує свій егоїзм і амбіції, так що навіть жорстокість «виправдовується» вищою метою. Письменник не шкодує для нього епітетів на зразок: «вірлиний розум», «пан надзвичайно чутливого серця», «справжній батько для лицарства», «найвидатніший воїн у Речі Посполитій». Його поважають і хвалять навіть вороги. Тугай-бей говорить Хмельницькому: «Лев ховається в серці цього гяура… Краще б я з ним стояв, ніж з тобою».

Роман «Вогнем і мечем» становить значний інтерес для українського читача – перш за все тому, що «історичним тлом» для розвитку любовної інтриги

слугують події в Україні ХVІІ століття – визвольна війна Богдана Хмельницького, яку в польській історіографії звикли називати «козацькими війнами». Навіть Антонович визнавав, що «автор доволі ретельно вивчив зображувану епоху; великих фактичних помилок та неточностей він уникнув», і з українським істориком у цьому плані досить солідарними є історики польські. Однак у художньому світі роману до історичного часопростору вписаний часопростір міфічний. На міфічному рівні роману об’єктивний історичний час перетворюється на апокаліптичні вияви. У просторі географічному події відбуваються на порубіжжі Речі Посполитої, а у просторі міфічному – на краю землі, точніше, світу людей. Бастіоном цивілізації на помежів’ї з пеклом дикості є «лубенська держава», у якій «справжнє життя розквітло тільки під залізною рукою князя Яреми».

По інший бік від цієї уявної межі світів стоїть військо Хмельницького з його ірраціонально-жорстокою поведінкою, яку оповідач пояснює «спрагою крові та вбивств», «звірячою природою» народу. На сторінках роману козаки, йдучи за стихією терору, винищують невинних і беззбройних усіма видами смертей, «допускаються найдикішої жорстокості», упиваються кров’ю та вбивствами. І якщо на історичному рівні їхні ватажки (Хмельницький, Богун, Кричевський) належать до того ж світу людей, що й Вишневецький, міфологізація опускає їх у царство дикості.

Ще менше людських рис притаманно черні, яка характеризується виключно збірними поняттями: натовп, гультяйство, розбійники, дикуни, а то й природними термінами: стихія, повінь, потік, лавина; вона не має жодного іменного представника. Чим далі від цивілізації, тим менше людських рис притаманно населенню: «напівлюдські, напівзвірячі створіння», «зовсім дикі і дурні чабани», «волоцюги-сіромахи», «захожі-приблуди». Ці створіння є абсолютно безрелігійними, там само як і козаки, а ще нічого не відомо про їхню осілість чи родинну структуру. Ніхто тут прямо не звинувачується у кровозмішуванні, проте загальноприйнятність моногамної сім’ї піддається сумнівові; так само не подаються факти канібалізму, однак чернь любить свіжу людську кров та паруючі ще нутрощі. У «дикунів» людське тіло не освячене жодними табу, тому з ним можна робити все, що завгодно: кидати, топтати, роздирати, гратися відсіченими головами. Таким чином, чернь антропологічно перебуває вже на межі канібалізму, адже не знати або не поважати табу людського тіла – це те ж саме, що й не бути людиною. Жорстокість «дикунів» є інстинктивною і стихійною, це просто їхній природний спосіб життя. І проти такої дикості навіть у мирний час необхідно застосовувати раціональну і методичну жорстокість. Польські жовніри діють за неписаними «правилами» насильства. Часом сама цивілізована жорстокість ставала «найдикішою», але навіть тоді вона приносила благодатний наслідок – мир, бо завдяки цьому бунт згасає.

Якщо історичний план роману був сформований працями істориків (Шайнохи, Кубалі, Дубецького), то міфічний – мемуарними та щоденниковими джерелами XVII століття. Саме з останніх до роману проникла складна, багатоелементна структура топосу «перевернутого світу» і виник той образ дійсності, який здатний образити почуття національної гідності українців. Адже козацький «національно-визвольний рух» представлено як бунт розгнузданої черні, безбожний, протиправний і антицивілізаційний, як масове пограбування, вбивства, ірраціональну, нелюдську жорстокість озвірілого збіговиська. У створеній автором художній системі домінує категоризація, запозичена зі світогляду шляхетської спільноти, як у його найшляхетніших, так і в найганебніших виявах.

Старопольські пам’ятки (щоденники, спогади, листи, документи, наукові тексти) сформували джерельний інтертекст роману. Про це свідчить постійне їх використання при творенні головних і другорядних сюжетних ліній. Записи із ХVІІ століття привнесли до роману риси шляхетської ментальності, архаїчні мовні та стилістичні особливості. Джерельні описи окремих подій дали змогу авторові за аналогією будувати власні сцени із надзвичайною правдоподібністю. Функції пам’яток багато в чому залежали від їх різновиду: щоденники забезпечили фабулу роману сукупністю основних реалій, схемами подій, елементами опису, а мемуари – рисами образу автора, ментальності людини ХVІІ століття. Серед джерел роману дослідники називають літературні твори періоду бароко – «Война домова» С. Твардовського, «Панування Яна Казимира» В. Коховського, збірник документів зображуваного періоду «Книга…» Т. Міхаловського, «Опис України» Г. Боплана, «Діаріуш» С. Маскевича, «Літописи» С. Величка і Й. Єрлича, «Хроніку» Рудавського, «Щоденник» Е. Лясоти тощо.