Вогнесміх
Шрифт:
— Пусте заняття! — махнув той рукою. — Періодично цю процедуру треба повторювати знову й знову. Набридне! Життя не такий вже розкішний подарунок, щоб його оновлювати безкінечно. Мене страхає казка про Агасфера.
Жінка слухала теревені сусідів напівіронічно, кидаючи їм звабні погляди, не заперечувала. Переслухавши, зауважила:
— Справа не лише в омолодженні. Генургія дає змогу експериментувати з вирішальним метаморфозом людини.
— Що це означає? — не зрозумів сивий джентльмен.
— Формування нового тіла або небувалих органів.
— Гм… Це щось фантастичне.
— Але цілком реальне. Ми отримали, направду, божественні важелі деміурга. Можливості космічної біології неймовірні.
— Важелі, — похитав головою математик. — Боюся я тих важелів, як чорт ладану. Ми, вчені, дали до рук політиків такі страшні інструменти, що заслуговуємо на аутодафе.
— Якраз генургія допоможе приборкати звіра в людині, — заперечила жінка. — Трансформувати його. Проте, джентльмени, чому це ми все про мене? Тут же не науковий симпозіум. Як вам подобається наш круїз?
— Розкішний лайнер, — заявив Вільям Коун. — По-моєму, наша «Клеопатра» грандіозніша від знаменитого «Титаніка».
— Приємна згадка, — докірливо похитала головою жінка.
— Пробачте, я не хотів вселяти тривогу в ваше серце.
— Дурниці, — самовпевнено озвався математик, добуваючи сигарету. — Ви дозволите? Дякую. Дурниці, кажу я. Тепер таке неможливе. «Клеопатра» обладнана так, що…
— Яке там обладнання! — засміявся сивий джентльмен. — Коли вдарить гонг долі, тоді всі ваші обладнання, навіть наймодерніші, не матимуть жодного значення.
— Теорія ймовірності…
— Теж не коштуватиме виїденого яйця перед велінням нежданого.
— Гм. Гонг долі, веління нежданого, — демонстрував у іронічній посмішці штучні порцелянові зуби Річард Грум. — Що це вас, Вільяме, потягло на такі забобонні проблеми? Чи археологічні костомахи, що їх ви розкопуєте, мають ось таку містичну еманацію? Світ раціональний до йоти, і в ньому не може бути нічого ірраціонального, несподіваного.
— Як сказати, — задумливо заперечив сивий джентльмен. — Є події, що виходять за межі раціо.
— Просто ми не збагнули закону, за яким вони діють.
— Досить і цього, — кивнув Коун. — Отже, гонг долі, це, поза всякою ірраціональністю, закономірність такого рівня, яка перевершує ваше теперішнє знання. І вона може проявитися щохвилини.
— Виключаю, — твердо сказав математик, поблискуючи окулярами. — Можу вам ось зараз… де мій кишеньковий комп’ютер? Ага, є. Ось я виведу вам формулу вірогідності. Наш суперлайнер неможливо потопити.
— Джентльмени, — докірливо озвалася Жанна, — ви забули про даму. Навіщо вам ця апокаліптична тема? Це тривожить. Ми тут для того, щоб відпочивати. Може, потанцюємо?
— Пробачте, — похопився сивий джентльмен. — З радістю.
Він обійшов стіл, запропонувавши їй руку. Жанна поклала долоню на його плече, ласкаво усміхнулася. Вільям Коун відчув якийсь щем у серці, тугу. Зазвучала нова мелодія танго. Вони попливли поміж столиками та пальмами у плавному ритмі. Співець щирим грудним голосом промовляв тривожні слова:
Назва точна відліку — хвилини.
Ніби хвиля, хлюпають вони
В душу й серце сплячої людини
Із якоїсь диво-таїни.
Піниться життєве узбережжя,
Викидає щохвилини плин
Душі-риби у людські мережі
Із тривожних надрів і глибин.
А звільнившись від своєї ноші,
Хвиля десь у безвість забира
Всіх безжально, — і людей хороших,
Й лютих ненависників добра.
Дивний обмін — безконечне мливо,
Де вітряк, що рухає жорно?
Чи з муки отої буде диво,
Чи даремно мріється воно?
Все найкраще всотують хвилини,
Мати-ткаля, човник — вічний син,
І верстат прасонячної днини
Золотиться нитями хвилин.
І яка тобі підкаже сила,
Де пірне наш човник в глибину?
Всюди хвилі, непостійні хвилі…
Всюди вічна таємниця сну…
— Дивно, — шепнула Жанна, — і пісня мовить про те саме. Про несподіванку, про неждане. Тут якась закономірність.
— Не знаю, не знаю, — вдячно усміхався їй сивий джентльмен, пливучи в хвилях пісні. — Вірю лише в одне. Це моя найщасливіша мить. Ніби кульмінація. Такого вже не буде… І не було. Може, все наше довге, марудне життя потрібне саме для такої миті?
Жанна не встигла відповісти. Небо за вікнами спалахнуло фейєрверком примарних вогнів, якось дивно загурчало повітря над океаном. І пролунав страшний удар, що потряс суперлайнер до самих основ. Почувся відчайдушний лемент, музика захлинулася. Сивий джентльмен інстинктивно схопив жінку в обійми, під ними розчахнулася безодня, потужна гаряча хвиля підняла їх і кинула у простір. Останнє, що відзначила Жанна на фотоплівці свідомості, — розширені жахом очі Річарда Грума і комп’ютер в його жовтих руках. Потім — затьмарення.
Отямилася жінка від того, що солона вода рвала її легені. Вона судорожно засміялася. Відчула, що її хтось підтримує, впізнала сивого джентльмена, який однією рукою охоплював якийсь дерев’яний уламок, другою — її талію. Громаддя лайнера віддалялося, огорнуте вогнем і димом.
Високі хвилі.
Зорі в небі.
Жанна істерично засміялася. Їй привиділося, що вона спить. Це сон, сон! «Всюди хвилі, непостійні хвилі…». Це пісня начаклувала страшне марення. Цього не може бути! Не може бути…