Вогнесміх
Шрифт:
Прийшла Радянська влада. Почали ділити землю. Василя взяли до комісії по розподілу землі, як представника незаможних селян. Ділив поле, ліс, луки. Ділив справедливо, враховуючи все — скільки дітей, робочих рук, яка заможність.
Люди перемовлялися, ждали: що ж вділить Василь Гук собі? А він забув про себе в екстазі того небувалого відчуття щедрості, яке, напевне, буває лише у сонця, грозової хмари, вітру, криниці: віддавати все, що маєш, до останку, до самозабуття! Що йому до себе, коли люди радіють, коли на їхніх лицях спалахує заграва щастя? Дісталися Василеві та його сім’ї солонці на полі та піщуга на луках. Батько промовчав, дивно поглянув на сина, а люди в селі
Саме в ті часи й стрів знову Василь Яринку… Тут же таки, над кручею. Було вже їй тоді десять рочків, мала вона пшеничні коси, довгасте личко. Стояла над прірвою, тримаючи в руках лозину, а біля неї метушилося з десяток гусей: вона їх пасла. На ній було синє благеньке платтячко з білим горошком по полю, вітер облягав худеньку височеньку постать, і здавалася Яринка Василеві нетутешнім, неземним створінням. Ах, що йому було до неї, йому — двадцятитрьохлітньому чоловікові? Що спільного? Але чому так приємно було Василеві дивитися на неї, зазирнути в сині-пресині очі, почути її приглушений голосок: «Добридень, дядьку!». — «Добридень, Яринко!». — «А ви пам’ятаєте, як я була маленька, а ви йшли?». — «Пам’ятаю, — спантеличено сказав Василь. — А ти хіба не забула?». — «Не забула, — просто й серйозно мовила Яринка, — я все пам’ятаю».
І він пішов далі, на поле, а вона лишилася під кручею і дивилася йому вслід, забувши про гусей, що залізли в чужу пашню.
Втретє… де вони стрілися втретє? В лісі… на порубі… ні, тоді порубу не було. Ярочок в гущавині, довкола столітні дуби та сосни, галявини вкриті суничними килимами. Саме там, поміж заростями папороті, вони побачили одне одного. О, яка то була зустріч! Та, єдина, що запам’ятовується на все життя.
То був двадцять п’ятий рік. Ще чулися постріли ночами, ще інколи палахкотіли заграви, горіли комуни, артілі, скирти на полях. Василь став бригадиром у новоствореній комуні «Червоний світанок». Залишив батьківський дім, поселився в гуртожитку. Мав чепурну кімнатку, ліжко, столик. Їсти ходив, як і всі комунари, до їдальні тричі на день. Працювати доводилося багато, від зорі до зорі, та ще вчитися на курсах спеціалістів сільського господарства. Прийшов якось батько, скептично оглядав кімнату, обережно сів на ліжко, мацаючи біле простирадло, баєву ковдру.
— То що, синку? Як воно живеться комуні?
— Добре, тату.
— Не хочеться накивати п’ятами звідси, щоб тебе й хортами не догнали?
— Чого б то? — сміявся Василь. — Еж все наше, спільне!
— То кажеш — добре живеться?
— Щонайкраще!
— Ой, брешеш, сучий сину! — сердито гримнув батько. — Яке ж воно добро, коли я прийшов до тебе, а ти мені й чарочки не поставив, та не те що чарочки, а й борщику понюхати не дав. А якби ти до мене завітав, до рідної хати, то я б же одразу пригостив тебе. А ти мене, як кота об лаву. Ось воно як!
— Та чого там! — чухав голову Василь. — Можна піти до їдальні, я напишу заяву голові комуни, а він черкне резолюцію завідуючому їдальнею, то вони нагодують тебе як мого гостя.
— До чортового батька такі порядки, — буркнув батько. — Доки ті бумаженції ходитимуть по твоїх начальниках, мені й жаба цицьки дасть. Краще я піду додому та наїмся. А ти, синку, бувай здоров та набирайся розуму.
Батькове око, справді, добре підмітило ті недолади з першими комунами, їхню неприродність, передчасність, протиріччя з віковим, традиційним, усталеним життям хліборобів. Незабаром «Червоний світанок» розпався, натомість виник колгосп «Перебудова». Комунари знову розійшлися по хатах, отримали присадибні ділянки. Життя пішло веселіше.
А батько все гриз та гриз Василя — женися, женися! Вже молодші сини — Онопрій, Грицько, Гарасим оженилися, позаводили сім’ї, а він все ходив самотній сільськими вулицями, слухав пісні на вигоні і не міг вибрати собі пари до серця. Десь блукала його наречена небувалими краями, забравши навіки його душу, і не хотіла з’являтися в цім світі.
Одного разу на село напала банда. Голову колгоспу вбили, поранили комірника, одного з бригадирів. Василя Гука застукали на краю села, у дідовій хаті. У нього був браунінг, він пальнув кілька разів у вікно. Бандити побоялися лізти до світлиці, але знадвору випустили у вікна сотні дві набоїв. Василь сховався за стіною, мовчав. Бандити підступили до розбитих вікон, прислухалися. На печі харчав дід, який звечора випив кварту самогонки і не прокинувся навіть від пальби. Бандити реготали, один сказав:
— Конає, стерво! Харчить! Оце йому комунія, оце йому вся власть совєтам! Оце йому бригадирство! Собаці собача смерть!
Минали тривожні роки. Життя входило в нові береги. І ось там, під крислатими дубами… він її побачив…
Вона збирала суниці до кошика, зазираючи під густе, різьблене листя ягідника. Призахідне сонце пронизувало верхів’я дерев, багрянило її постать, біляву косу, стрункі ноги, що виднілися з-під простої квітчастої спідниці. Вона розігнулася, глянула на Василя. Він остовпів — Яринка!
— Це ти?
— Я, — прошепотіла вона, опускаючи погляд долу, а по щоці ніби прокотилася хвиля полум’я.
— Добридень, Яринко.
— Добридень…
— Чому ж не додаєш — «дядьку»? — засміявся Василь, не зводячи очей з ніжного худорлявого личка, темно-русих брів, пишних трояндових вуст.
— Не знаю, — мовила вона і підняла тривожні вії, глипнувши на нього глибоким сумовитим зором.
— А я все думаю-гадаю, — поволі озвався Василь, наближаючись до неї, — хто забрав мою долю… чому щастя мені не всміхається?
Вона одступила до сосни, притулилася спиною, важко дихала. Кошик впав на землю, ягоди розсипалися по глиці.
— А то ти… ти, русалко, вкрала мою душу…
— Ой ні, ні! — прошепотіла дівчина. — Я не крала! Я не винна!
— Винна, — палко сказав Василь, — давно винна! Ще як була ти дитиною, мені щось марилося, але я не смів і думати, а тепер… коли побачив тебе…
— Що?
— Одразу наче блискавка в серці майнула!
— Як ви говорите…
— Як? — Гарно, щиро… Не кажи мені ви… кажи — ти.
— Не смію. Хто я… для вас?
— Життя… Доля… Світ… Якщо захочеш! Якщо полюбиш!
— Давно люблю, — раптом сміливо сказала вона, глянувши в обличчя Василеві ніжно й щиро. — Ще як була дитиною. Ти мені здавався не таким, як всі. Твої очі замислені, твої руки сильні, висока постать і ще… багато такого, про що й не скажеш, що тільки серце відчуває.
— Яринко! — болісно й щасливо скрикнув Василь, торкаючись пальцями її щоки. — Ти воскресила мене. Ти даєш мені нове життя.
Він обняв її, підняв на руки, притулив до грудей. Яринка сиділа, ніби в колисці, сміялася солодко й знеможено. Він поніс її поміж кущами, несамовито толочачи бадилля папороті, продираючись крізь чортополох і зарості калини. Так вони ходили довго, довго, доки ніч не впала на землю, щось шептали одне одному, співали, гралися, наче маленькі. А потім вляглися на теплу, вгріту за літній день землю і дивилися в таємничу книгу зоряного дивокола.