Вогнесміх
Шрифт:
— Хе-хе! А все ж — світова знаменитість.
— Випадок, — зітхнув Гук.
— Дай бог всім такі випадки. От я й вирішив, що… при такому випадку… замнемо нашу бесіду… Вважайте, що її не було. Хе-хе! Працюйте спокійно. Навіть зарплатню можна збільшити. Є така можливість!
— Дурниці все це! — закипів Гук. — Все вирішено. Я буду отримувати тільки пенсію, мені досить. А працюватиму так, безплатно, добровільно, доки сил вистачить. Старий уже, ослаб, молодих треба. Тільки не думай, Явтуховичу, що можна буде дозвіл давати всяким там… Горло перегризу, трупом ляжу. Затямив?
— Хе-хе! Навіщо ж хвилюватися? Хіба ми не спільну справу робимо? Все буде добренько. Хай буде по-вашому! Та ось, до речі, прислали нам нового єгеря. Молодого. Я до вас його привів. Навчайте, введіть у курс діла.
Сава, котрий тримався оддалік, почувши, що йдеться про нього, підійшов до старого єгеря, подав руку.
— Сава… Прізвище — Корінь.
Гук привітався з ним, гостро глянув у очі.
— Прізвище гарне, надійне. А сюди як? Сам чи направили?
— Сам. Охотою.
— Це — гарно.
— Ну ви бесідуйте, а я піду до себе, — озвався директор. — Ще раз вітаю. Ну діла!
Жваво рушив до хвіртки, з подивом похитуючи головою і щось бурмочучи. Гук задумливо глянув йому вслід, потім жестом запросив хлопця до хати. Поряд з Савою дріботів спанієль.
— Твій пес? — поцікавився єгер.
— Мій. Мудра істота.
Гук сів за столик під тінню плакучої верби, запросив хлопця. Ярина зупинилася поряд.
— Може, молочка? Борщику?
— Дякую, — ніяково сказав Сава. — Я ситий. У районі обідав.
— Ти не соромся. У нас просто…
Ярина пішла до хати. Єгер уважно глянув на хлопця.
— То, кажеш, сам?
— Сам.
— Чому так вирішив? Що потягло тебе?
— Полював я тут недавно, приїхали ми з групою мисливців. На болотах, за Каранню, я настріляв купу качок. Відчуваю, що гидку справу роблю, а якась шаленість, азарт, древня засліпленість заглушили сумління. Мабуть, у багатьох воно так, бо всяка культурна людина має розуміти: відсутня жодна економічна потреба вбивати качок, гусей, всіх диких птахів і тварин. А бачте — кривавий інстинкт, жадоба здобичі все ще прихована десь в глибині. Так от… Провалився я там у трясовину. Був би мені каюк, та Вірний… це пес мій, ось цей спанієль, привів до мене дівчину із заповідника. Чорнява така, тоненька. Врятувала вона мене. Прощався вже я з життям, у небо дивився, на білі хмарини, на блакитну далину… а поряд — мертві птахи, в багнюці. І став я гидкий сам собі. Адже вони тільки що літали у вільному просторі, раділи, були щасливі, а я їх… Для спорту… Мерзота все це! Ну, врятувала вона мене, привела до ставочка, дала переодягнутися, вивела до асфальту. І зникла, як у казці… Вірите чи ні — в той день я народився наново. І глибоко збагнув, що вбивати тварин, віднімати у них радість — підло, мерзотно, огидно. Треба їх полюбити… і тоді вони, як у казці, прийдуть до нас друзями, допоможуть і нам стати кращими. Та дівчина — вона вже вміє так…
У старого єгеря біля очей запромінилися ласкаві морщинки.
— Говори, говори, синку…
— А що говорити? Треба діяти. Віддавати, а не брати, захищати, а не гвалтувати, тоді весь світ стане заповідним.
Вузлувата рука Гука лягла на лікоть хлопця.
— Дякуй долі за той день, Саво, — глухо мовив єгер. — Той день вартий всього життя. Житимеш у нас, кімната є. Все покажу, розповім…
— Зустріти б ту дівчину, — задумливо мовив Сава. — По-моєму, вона вам доводиться…
— І по-моєму, доводиться, — засміявшись, перебив його Гук. — Христиною звуть її. Хочеш — можеш прогулятися до неї. Вона в сторожці, біля пожежної вишки. Там наш опорний пункт, невеличка лабораторія. Вона полюбляє самотину, отож і стала відлюдником. Відвідай її, скажи про Юрася, бо вона не дуже полюбляє радіо та телевізор. Заодно пройдеш з нею по наших угіддях, познайомишся — що й як…
— А я знайду?
— Простіше простого. Стежка виведе, я тобі покажу. Гей, Ярино, тобі не треба йти до сторожки, корзину віднесе Сава.
Христина сиділа в своїй кімнатці біля невеликого столика, переглядала гербарії, складала. На конвертах надписувала каліграфічним почерком: КИІВ, ІНСТИТУТ БОТАНІКИ. Завершивши роботу, задивилася у вікно.
Біля ставочка поважно ходив лелека з перев’язаною ногою. Підстрибував, вимахував крилами.
У воді віддзеркалювалася стіна лісових велетів — сосон, дубів.
Горлички на вітах під вікном бурмотіли щось своє, заповітне. В небі купчилися хмари, відчувалося передгроззя.
Христина встала з-за столу, підійшла до дзеркала, що висіло на стіні. Розплела чорну косу, розчесала буйне волосся, неуважно дивлячись десь вбік, знову заплелася. Рушила до дверей.
Вийшовши на ганочок, глибоко вдихнула повітря, насичене озоном. Потішилася, дивлячись на кумедні стрибки лелеки.
— Готуйся, готуйся, Ахмеде! Незабаром і ти полетиш!
Розтирала в долонях хліб, розкидала крихти. Налетіли голуби, горобці, почали клювати. З десяток птахів сіло їй на голову, на плечі. Вона рушила в лісову хащу, птахи відстали. Скісні промені сонця пробивалися крізь гущавину, мерехтіли, грали на обличчі. Вона заглибилася в себе, відсторонена, задумана. Поволі вийшла до колишнього порубу, де дівчата-піонерки прополювали молоді посадки сосни. Вони побачили Христину, радісно щебечучи, підбігли до неї.
— Тьотю Христино, а ми скоро закінчимо прополку. Сосонки зітхнуть привільніше. Правда?
— Правда, дівчаточка, — усміхнулася Христина, пестячи їх. — Допомогти деревцю вирости — як це гарно! А потім прийти до нього в гості…
— Тут буде густий ліс, — мрійливо сказала одна дівчинка. — Ми проведемо в ньому випускний вечір.
Христина зітхнула, ще раз поцілувала всіх дівчаток.
— Ну — біжіть, кінчайте справу.
Рушила далі лісовою дорогою, заглибилася в хащу. Гірко всміхаючись, прошепотіла:
— Випускний вечір… У мене теж був випускний вечір.
Мерехтливі сонячні плями закружляли перед її очима. Чи то сонце відбивається в сльозах? Чом вона плаче, за чим? Хіба не досить мук і терзань позаду?
А спогади вперто рвуться у незагоєну душу, і не зупиниш їх, не закриєш для них двері. Кружляють, радіють танцюючі пари у вихорі вальсу.
Вечір. Святкова зала в школі. Веселий урочистий гомін. Музика.
І вона в білому платті захоплено танцює з молодим білявим льотчиком. Він зачаровано прикипів поглядом до обличчя дівчини, зазирає в її сині-пресині очі.
— Як звати вас?
— Христина я…
— А я — Олег.
— Віщий Олег, — засміялася Христина, танцюючи. — «Князь тихо на череп коня наступил…».
— «Так вот где таилась погибель моя», — серйозно підхопив льотчик, і його повні вуста здригнулися.
— Про що ви? — нахмурилася дівчина, і в її очах поселилася тривога.
— Про це не скажеш, — у самозабутті шепотів Олег. — Це сильніше, ніж політ в небі. Як тільки я побачив вас, мені здалося, що я падаю в палаючому літаку і ніщо не зупинить падіння… Страшно й солодко!..