Вогнесміх
Шрифт:
— Це ти гарно сказав, — згодилася Христина. — Дух захоплює. Серце завмирає. Але інколи мені страшно дивитися в небо.
— Чому?
— Не знаю. А втім, спробую пояснити. Ми виростаємо в затишних будиночках, оточені морем простих, звичайних предметів. Такі ж і наші слова, поняття, традиції. Послухай розмови людей у автобусі, трамваї, в метро, на вулиці, вдома: все це дрібно, нецікаво, суєтно. Про їжу, вбрання, футбол. Є, безумовно, винятки, але в основі — рутина, мізерність. Але інколи ми виходимо під зоряне склепіння, бачимо оці полум’яні світи. І тоді задумуємось. Прагнемо розумом обійняти цю безмірність, узгоджуємо із своєю буденністю, замість того, щоб самим піднятися до
— Але ж… це лише перші кроки, а вже які досягнення! Ось брат твій і його друзі обживають космос, а за ними полетять сотні, тисячі…
— І повернуться назад, — печально підхопила Христина. — Це не те. Мабуть, ти не зовсім збагнув, що я хотіла сказати. Космічні польоти, технологія — все це здорово, цікаво, але не по суті. Як би тобі пояснити? Ми у ракетах-човниках, у скафандрах, ніби слимаки, що не можуть одірватися від своїх равликів-будиночків. Тягнучи з собою зовнішню хатку, як ти збагнеш бездонність всесвіту? Треба обняти зоряну глибінь, ввійти в неї, як птах у повітряну течію. Розумієш? Польоти в ракетах — ніби уколи голкою у воду. Все залишається, як і раніше. Тілесно ми не міняємося, а, отже, суттєво теж. Навіть у найдивовижніших світах ми залишимося вульгарними землянами, як не можуть одірватися від своїх улюблених забобонів і звичок. Я певна, що навіть дехто з космонавтів відчуває острах, якщо дорогу йому перебіжить чорна кішка. Про що ж такому говорити з далеким братом по розуму? Ти розумієш?..
— Начебто розумію… але ж ніщо не стоїть на місці, ми передаємо, як то кажуть, естафету пізнання приладам, он уже які мудрі комп’ютери є, роботи, котрі зможуть вільно проникати в будь-яке середовище, куди нам вхід заказано. Про це пишуть учені, фантасти.
— Які дурниці! Передати своє завдання приладам, навіть найказковішим, — це ж самоусунутись від розвитку. Ми, станемо лише слугами машин. Гарно писав про це Максиміліан Волошин. Ти читав такого поета? Ні? Жаль. Прекрасний поет. В поемі «Путями Каина» є страшні рядки: «Был нужен раб, чтоб умащать елеем промежности машин…». Ти розумієш, яка перспектива чигає на людину, якщо вона перестане мінятися, рости? Не ми будемо планувати своє прийдешнє, а комп’ютери диктуватимуть нам. Я думаю про це, думаю і нічого не можу збагнути. Чому ми пішли по такому шляху? Тут — якась хитрість розуму й тіла. Може, ми облінилися, не бажаємо трансформуватися, як це завжди було в природі, отже, і формуємо підробки, імітації: прилади, аналізатори, мислячі машини… Бачу, бачу, тобі все це здається химерою й абсурдом.
— Та ні, я так не думаю. Але вчені будуть категорично проти.
— То й що? Хіба найученіші заперечення щось міняють! Ми повинні збагнути свою сутність, своє призначення і прийняти його в усій повноті. Якщо навіть це буде болісно чи жахливо. Може нам доведеться повністю перебудувати все — тіло й душу. Бо як інакше стати друзями природи?
— Це здорово, — прошепотів Сава. — Я трохи розумію тебе. Але це й страшно.
— Страшно, — згодилася Христина. — Але й прекрасно. І необхідно. Природа не буде жаліти нас якщо ми залишимося глухими до її волі. Ну що ж — ходімо, я покажу тобі свої володіння. Вночі все — ніби в казці. Ти вмієш мовчати?
— А хіба це так важко?
Хлопець здивовано глянув на неї.
— Дуже. Пуста людина не вміє мовчати, їй треба вічно базікати. Мовчати вдвох, або в гурті — велике осягнення. Ясно, що мовчання повинне бути радісним. І сповненим змісту. Так ти вмієш мовчати?
— Не пробував, — тривожно озвався Сава. — Але я постараюся. З тобою навіть мовчання буде щастям… для мене…
— Тихо, — попросила Христина. — Не треба зайвих слів. Ходімо. Спробуємо прочитати літери книги неба…
Поверталися вузенькою лісовою доріжкою на світанку. Сава не відчував, що з ним було, не знав, де він ходив. Було зоряне сновидіння, політ між віковими дубами, пісня чаклунської ночі. Пісня без слів.
В блідо-синьому небі вставало понад стіною темно-зеленого лісу багряне сонце. Самоцвітні краплі роси заграли на траві.
Христина глянула на обрій, тривожно промовила, вперше порушивши мовчання:
— Спека буде. Вчора гриміло, гриміло, а дощу нема. Все сухе довкола, мов трут. Кинь сірника — спалахне. Хоч би дощі пройшли.
Дорогу перебіг заєць. Зупинився, піднявши вуха. Не поспішаючи, пострибав далі. Сава засміявся.
— Приємно. Не боїться.
— І це лише за п’ятнадцять років. Раніше тут теж все було виглумлено, знищено. Порожній ліс був. Мисливці в сезон полювання винищували все, навіть по воронах стріляли.
— Лише п’ятнадцять років? — здивувався хлопець. — А великий у вас заповідник?
— Три тисячі гектарів. Крапля в морі. Кілька співробітників: я — еколог, є знавці флори, фауни. П’ять чоловік. Семеро єгерів. Але навіть за цю площу йде бій. Заготівельні організації кричать, що план у них горить, а в нас є, мовляв, багато дерева, котре можна, безболісно реалізувати. Слово яке страшне — реалізувати!
— А до чого тут їхній план? У них — свої ліси, у вас — свої.
— Заздрісно, що добро пропадає, — гірко всміхнулася Христина. — Та нічого. Ми воюємо. Тепер стало легше, газети підхопили ідеї захисту природи. Інститут ботаніки нам помагає. Та браконьєри не сплять. Сам бачив, які «красунчики» ходять. І перед убивством не зупиняються.
— Дивно. Є закон про захист природи, а люди…
— Головний закон — у душі. Там треба було формувати твердині краси, закону, любові. А ми ігнорували душу, все дбали про тіло, про черево. От і стала природа для багатьох людей джерелом насолоди, споживання. А переламати цю тенденцію? Ой, тяжко! Що таке наш заповідник, та й не лише наш? Крапелька серед океану споживацтва. Що там оцей ліс? На унікальний Байкал замахнулася бездуховність, на великі ріки, на культуру народну…
Вона гостро глянула на хлопця, і Сава зашарівся.
— Правду сказала. Сам недавно такий був. І якби не ти…
— Та ні, — заперечила дівчина. В тобі дрімало добре зерно. Просто ти спав, не замислювався, як і мільйони інших. А під грозою — пробудився…
— Ти гарно сказала! — підхопив Сава. — Саме — пробудити людей треба. Щоб душа заболіла, щоб болі всього живого стали твоїми болями.
— Чудово, — дружньо мовила Христина. Зупинилася, глянула довкола. — Потрібні заповідники в серці. Ще з колиски відкривати в душі джерела любові. Хай естафету підхопить школа. Сказати дитині: пожалій квітку, дерево, звірятко… Птаха пожалій, мурашку, метелика… Не вбий! Адже можеш обійтися без убивства? А ще краще — полюби. І тоді весь світ принесе тобі дарунки. Як у казках, пам’ятаєш?
— У казках, — сумовито відгукнувся Сава, — все гаразд. І я там був, мед-пиво пив. А в житті? згадай вчорашніх. Поговори з ними про любов…
— Такі не почують. І не лише вони. Є навіть вчені й діячі культури з глухими серцями…
Вони ще трохи пройшли мовчки по дорозі, і Сава відчув, як Христина зненацька відчужилася, охолола. Зупинилася. Не дивлячись на хлопця, сказала:
— Ну, тобі пора. Ти ж обіцяв Грицеві. А я піду до своїх звірят. Провідаю.
— А мені… можна приходити до тебе? — з надією запитав Сава.