Вогнесміх

Бердник Олесь Павлович

Христина танцювала, заплющивши очі. Мовчала. Та на її обличчі пливла усмішка щастя. Вона мовби прислухалася до чогось нечутного.

А потім… потім зорі в небі. Зграйки дівчат-десятикласниць і хлопців. Місяць між деревами. Білим привидом Христина в гущавині лісу і Олег поруч — тихий, зосереджений.

Вона зупинилася раптом, зазирнула в його очі.

— Невже ця ніч закінчиться? Олег, невже це минеться?

— Ні, Христинко! — палко відповів льотчик, простягаючи руки до неї. — Це буде вічно!

Вона відступила,

засміялася. І не зрозуміти — весело їй чи сумно?

— Вічно? Вічно… А як ти збережеш втікаючу мить?

— У серці, Христинко. Дай обняти тебе…

— Дожени, — сміється вона. — Спіймай!

Побігла між деревами. Олег — за нею.

І летіла дівчина, мов предковічний птах, і летіла її душа у передчутті дива, і плив човник місяця поміж вітами, кружляли сріблисті хмари в небі. Похитувалися над ними півторатисячолітні дуби, простягаючи вузлуваті титанічні віття, ніби руки древніх пращурів.

Христина налетіла на білокору березу, зупинилася, важко дихаючи. Сповзла на траву, дивилася у зоряну криницю.

Обличчя Олега схилилося над нею.

— Не закривай зірок, — прошепотіла вона тривожно. — Або стань сам кращим, ніж вони. Сам стань зорею…

— Стану… Я буду, — шепотів Олег, обнімаючи її.

Багряні хмари у небі. І далекий стогін…

Христина отямилася від спогадів, тупо дивлячись поперед себе. Гірко всміхнулася.

— Минуле… Навіщо переслідуєш? Ти ж лише тінь, привид.

— Здрастуй, Христинко!

Дівчина здригнулася. До неї підійшов ладний чорнявий парубок в шкіряній курточці. В його карих очах світилося захоплення й жадоба. Поряд на лісовій дорозі пофиркувала машина «бобик».

— А, це ти, Сергійку? Добридень. Звідки?

— Шефа одвів на рибалку. А тепер — вільний весь день. Сідай — покатаю!

— Дякую, Сергійку. Я так. Пішки.

— Гидуєш? — жалісливо посміхнувся хлопець. Потім схопив її за руки, притягнув до себе, закричав у обличчя: — Ти відьма! Причарувала мене! Як дурень, блукаю по світу, не знаю — навіщо живу! Будь моєю, Христино!

Дівчина безвільно опустила руки в його обіймах, закрижаніла.

— Пусти, Сергію, — холодно мовила вона. — Я не буду твоєю. Я не буду нічиєю. Ніхто нікому не може належати. Чуєш, Сергію? Пусти…

— Не пущу! — шалено кричав хлопець, цілуючи її обличчя, шию, губи. — Ти моя, моя!

Христина сильно ляснула його по щоці. Він одскочив, оторопів.

— Прости, — тихо, з болем сказала вона.

— Підла, підла ти! — ніби ковтаючи якийсь клубок у горлі, забурмотів хлопець. — Корчиш неприступну. А того, свого байстрюка, од вітру принесла у подолі? Га? Від святого духа?

Христину ніби батогом стьобнули по очах. Сяйнула блискавиця, сповнила жахом єство. Сльози заслали очі. Вона побігла геть від нього, в гущавину, світ за очі.

— Христинко! Зачекай! Прости! Я не те хотів сказати… Прости, Христинко…

Не

бачачи нічого, не чуючи, дівчина бігла поміж деревами і чагарями, задихаючись від ридання, що рвалося з глибини душі. Опинилася серед піщаних горбів, усіяних кількарічною посадкою сосни. Піднялася на високу сипучу дюну. Звідси видно було Дніпро, кручі Правобережжя, зелені луки. На верхів’ї горба, під віковою сосною, приютилася маленька могилка з кам’яною плитою, а на ній — фотографія усміхненого хлопчина, ясноокого, кучерявого.

Христина підбігла до могилки, впала на камінь. Задихнулася від плачу. Із-за сосни грайливо вибігло оленятко, здивовано зупинилося. Ткнулося носом в руку Христини. Вона підвела голову, побачила звірятко, крізь сльози усміхнулася йому. Ставши на коліна біля могильного горбика, почала витирати пилюку з плити, із заглибини, де була поміщена фотографія. Заворожено дивилася на личко сина, і до її внутрішнього слуху ніби долинав його дзвінкий, тривожний голос:

— Мамочко, а чому раптом ніч надворі? Все кругом потемніло.

Яскравий прямокутник дверей. А в ньому темна постать хлопчика. За ним — сяюче сонце, білі хмари у синьому небі. Христина вхопила дитя в обійми, повернула до сонця, безумно дивиться в його широко розплющені очі.

— Це нічого, синочку! Все буде добре! Потерпи…

— Мамочко, я хочу бачити сонечко!

— Ти побачиш, синочку! Ти побачиш…

А потім… білі привиди лікарів, тіні на скляних дверях. Світ померк для неї, розтанув. Тільки нескінченна тужлива нота очікування.

Маленьке тільце борсалося в постелі, ніби безпомічне звірятко, кинуте в хвилі бурхливого потоку. Очі були прикриті пов’язкою. Хлопчик метався, тягнувся рученятами до бинтів. Христина м’яко відводила його пальці, тамуючи біль в душі, прислухалася до гарячкового шепоту:

— Мамочко, зніми пов’язку… Я хочу бачити сонечко…

— Зажди, мій ласкавий, мій єдиний… Вава загоїться. Ти побачиш сонечко.

— Мамусю, чому так гаряче в голівці? Я лечу кудись. Мамо, матусю… Тримай мене… Не пускай…

Не втримала, не втримала! Лишилися тільки спогади. І кам’яна плита на вершині піщаного горба.

Христина погладила камінь долонями, мовби хотіла передати синкові у таємничий вирій краплю материнської любові й тепла. Поцілувала могилку, підвелася з землі і рушила вниз.

Тихо йшла мимо озера, захованого в гущавині. Тут було глухо, пустельно. Лілеї цнотливо красувалися на спокійному дзеркалі води. Вона проминула кущі терну і раптом злякано скрикнула. Перед нею на гіллі дуба два дебелі браконьєри підвісили щойно вбиту косулю і вже почали її білувати, здираючи шкуру. На галявині палахкотіло багаття. Христина одразу відзначила: це ті самі злочинці, котрих затримав батько із поважним браконьєром. Вона, шаленіючи, кинулася до них.

— Мерзотники, що ви робите?!