Вогняний вершник
Шрифт:
— Це правда, — згодився Горениця. — Нова людина гряде. Вона вже народжується. Але ж і з вашими тезами я не згоден. Збагнути можна і треба. Інакше ми будемо гратися з явищами, про які нічого не знаємо…
— Суті гравітації ми теж не знаємо, — мовив Григір, — а щодня користуємося її проявами. Людина давно вже будує гідроспоруди. А електрика? А ядерна енергія? Лише теорії.
— Правда. І все ж таки намацуємо смисл, суть, добираємось до втаємниченого. Відмінність та, що тут — узвичаєне, а час — зовсім невідоме. Це все’дно, що стрибати наосліп з кручі: чи впадеш на м’яку землю, чи
— Чи взагалі нікуди не впадеш. Лише щезнеш, випаруєшся.
— Ні, — твердо заперечив Горениця. — Експерименти довели реальність припущень. Ми проводили досліди. У невеликих масштабах.
— Слухаю вас і тремчу, — глухо сказав Василій, несміливо наблизившись до співбесідників. — За що мені послано таке щастя? Вернуся додому. І побував у новому світі. Розповідатиму там, де буду, — ніхто не повірить.
— Хай слухають, як казку, — засміявся Горениця. — Хтось повірить з дітей. А не повірить, то в серці залишиться, як мрія. А мрія — то зерно…
— А всяке зерно раніше чи пізніше може дати парость, — підхопив Григір.
— Може, то мій батько буде чи дід, — пожартував учений. — Вони передадуть вашу казку мені, а я почну над тим думати і зроблю відкриття.
— Боже мій! — Сплеснув руками Василій, і його сиві кущуваті брови полізли на лоба. — Яке чарівне колесо. Згадую книгу Еклезіаста. Як дивно там написано: і повертається все на круги свої…
— Мудрий був автор, — згодився Горениця. — Дещо тямив у діалектиці.
— Все-таки є сумніви, — похилив голову Бова, замислюючись. — Парадоксів безліч. Я можу зустріти свого батька, діда, вбити їх.
— Навіщо ж такі страхи? — пожартував Горениця. — Ідіотські припущення. Невже ви такий кровожер?
— Та ні. З точки зору теорії.
— Певно, є градації ймовірності. Дві чайки можуть стрітися посеред океану, вилетівши з протилежних берегів, але яка ймовірність цього? Крім того, закон причинності. Гола теорія — фікція. Ми якось механістично мислимо, думаючи про час і його суть. Ми розділили час на градації: минуле, сучасне, майбутнє. Треба брати його в єдності, як динаміку вселенського існування. Фази часу існують не для часток, а для єдності, для спільності. Вічність неподільна. І те, що відбувається в ній, так чи інакше, відбудеться. Поправки лише для часток, для клітин єдності, тобто для людей, тварин, народів, явищ. Ріку можна повернути праворуч, ліворуч, загатити її, поливати нею поля, і все-таки вона докотить свої води до моря, до океану.
— Знову ж таки не розумію. Можна втрутитися в плин подій минулого. І це накладе відбиток на історичний процес. Зміниться сучасне.
— Дурниці, — весело відповів Горениця. — Не ображайтесь, але це так. Що з того, що ви втрутитесь у події минулого? Який масштаб такого втручання? Невелика флуктуація, яка невдовзі згасне. Хіба ви порівняєте енергію такого втручання з енергією вселенського потоку часу?
— Гм. Справді. Але якщо, скажімо, перенести туди атомну бомбу…
— Ну, це вже речі, зв’язані з цілими суспільними організаціями: контроль за ними космічний, глобальний. Не меліть дурниць…
— Правда, правда. Я не подумав. Я ж кажу: мислення фізичного єства заперечує можливість мандрівки
— Наші експерименти зроблять це, — сказав Горениця. — Проб’ють щілину в догмах минулого. Ви кажете: втручання в хід часу. Може бути й таке. Може, ви зміните де в чому сучасне, потрапивши в дев’ятнадцяте сторіччя. Проте ми не знаємо, де, на чому відіб’ється те втручання. Може, з’явиться геніальний вчений, може, народиться чудовий поет, може, ще щось станеться. Крім того, я прихильник багатопаралельного роз-вою сущого.
— Не розумію.
— Вічність, експериментуючи з матерією, має неосяжні можливості. Навіть учені в лабораторіях, готуючи якийсь дослід, мають для контролю кілька варіантів. Не вдасться один — в іншому пощастить. Розумієте? А еволюція Всесвіту може йти тисячами, мільйонами паралельних потоків, поправляючи, доповнюючи один одного. Щось не вийшло в одному секторі, вийшло в іншому. Колективний пошук.
— А десь у кінці космічного циклу, — захоплено підхопив Григір, — зливаються, змикаються потоки мегаеволюції, і все найкраще синтезується в гармонійному бутті.
— Можливо, — усміхнувся Горениця. — Безмір достатній для будь-якого варіанту. Візьміть хоч би ваші видіння. Це може бути один з варіантів, про які ми згадали.
— Ви вірите?
— Справа не в цьому, — зітхнув Горениця. — Сліпого не переконаєш в існуванні веселки. Ми вже з вами пішли назустріч чудесному, отже, для нас це не віра, а реальність. Я думав про ваші фантасмагорії.
— І що? — пошепки запитав Григір.
— Я згадав, — дивно поглянувши на Бову, сказав Горениця.
— Що ви згадали?
— Багато. Проте досить, — махнув рукою вчений. — А то ми стомили гостя. Успішно повернетесь з експерименту, тоді все відкриється. А тепер — ближче до діла. Василю Івановичу!
— Слухаю вас, — поштиво наблизився Василій, зачаровано дивлячись на вченого.
— Згадайте все, що знаєте, — сказав Горениця. — Де жили жінки-черниці? Де келії тих двох, про яких ви писали? Де вони гуляли? Це дуже важливо. З найбільшою точністю старайтеся згадати.
Вони втрьох йшли поміж квітами ботанічного саду, спускалися в підземелля колишнього монастиря, заходили в непривітні пустельні келії, роздивлялися купи зотлілих книг, а Григір думав про своє, недоступне, наболіле. Зустріти її, побачити, торкнутися живої руки — і не треба нічого. Теорії, польоти, космічні звершення — все це ніщо, коли зникає, не б’ється поруч серце, без якого ціла безмежність стає нескінченною пустелею…
У чорному небі блакитний серп Землі. Урочиста тиша залягла над холодними скелями Місяця. Уважно дивляться звідусюди гострі зіниці зірок. Тут нічим дихати, не можна жити.
Хто сказав?
Ось у невеликому кратері під прозорим склепінням пульсує життя. Розквітають пишні троянди, дозрівають у променях кварцового сонця кавуни, виноград. Метушаться люди.
У великому сферичному приміщенні десятиметровий глобус — модель Землі. На ньому всі — навіть найменші — поселення, річки, найголовніші споруди. Куля спалахує розмаїтими вогниками, по ній пробігають потоки фосфоричних іскор, зливаються в ланцюжки.