Волинь
Шрифт:
Володько обережно розповів Лазюкові пригоди своїх останніх тижнів і нарешті висловив бажання йти до Києва.
— Тепер? — вирвалось у Лазюка. Володько підтакнув головою. Лазюк хвилинку подумав, обличчя його набрало виразу поважності.
— Я б вам не радив туди… Це не вихід… Ви думаєте… — він підійшов до заставлених книжками полиць і вийняв кілька книг… — думаєте, там Україна? — договорив він свою думку.
«А де ж тоді Україна?» — сперечався в думці Володько, але вголос цього не висловлював. Тож міліони людей… І Дніпро, і Київ… І оті книги… І державне видавництво…
Але Лазюк вибрав одно місце з книги
— Ви ось читайте… Ви ось тільки читайте… Дивіться! І він прочитав кілька речень, у яких говорилось про пролетаріат, про спільність його інтересів, про злиття мов, культур… І нарешті про… Лазюк це особливо наголошував… Про велику мову Леніна, що на ній висловлені найбільші правди людства…
— І так, — казав Лазюк… — дуже виразні ті правди… Хоча Володькові вони не були аж так виразні… І десь в душі він не погоджувався з Лазюком.
— Це писано, щоб когось дурити… Нас! Мене і вас… — казав далі Лазюк.
— Я мушу вчитися, — відповів на це спокійно Володько. — Я десь мушу вчитися… Я не маю де… Я мушу щось робити… — Володько повільно перегортав сторінки книги, очі мав опущені… Книга друкована в Києві. Рідною мовою… Чого той Лазюк ще хоче?
— Знаєте, мій друже, — тут у нас у Крем'янці діє Пілсудський з отими чотирикутними шапочками… І він хоче лиш Польщі «від моря да моря». Але там, у Києві… Там діє Лєнін… І він хоче… Все! Весь світ! Пролетарі всіх країн, єднайтеся! На мові Леніна… Про Україну там не може бути й мови…
— Але ж ми люди і ми маємо право, — хотів було відповісти Володько, одначе вийшло це у нього не досить переконливо…
— Там, мій голубе, не думають категоріями людей, там думають категоріями чотирикутних шапочок, або «пролетарі всіх країн»… Це… Мій милий! Це епоха! Така епоха… На краю між чуттям і глуздом… Ви хочете вчитися… Наша школа ось тут, — вказав він на чоло… І тут, — вказав ще на серце. — Мусимо самі створити свою школу… Думати треба…
Самостійно. По-своєму… Їдьте до Праги, — несподівано закінчив він свою думку.
Володька ця думка, здавалось, заскочила, він хвилину вагається…
— За що? Мені навіть не дадуть пашпорта, — відповів:
Відчувалось, що він тут сперечається сам зі собою, що І наміри інші.
— Їдьте до Праги! Без нічого… Без пашпорта… Ідіть пішки… Ламайте закон, але йдіть, І більше нічого. Туди, ще є живий людський глузд. Шукайте людського глузду, і тут у нас його ще немає. Просто немає! Пам'ятайте, що одного разу і шапочки, і ті пролетарі полетять до чортової і матері, а без глузду не можна! Без Глузду не можна! Раз назавжди це затямте!
Володько виразно збентежений, він не був готовий аж такий вибух саме такої думки. У ньому вже горить і пече зовсім щось інше. Ніби розуміючи його, Лазюк зненацька пропонує:
— Як можете — ходіть зі мною до кіна. Там якраз дають «Нібелунгів». Варто це бачити.
Володько розуміє тенденцію Лазюка, він вже знає також що таке «Нібелунги», і йому справді хотілося б це бачити хоч би у кіно, але при цьому пригадав свої фінансові гаразди…
— Може, іншим разом… Мушу йти додому, — відповів він. І вони розійшлися недоговорені. А коли Володько спинився знов сам і знов на вулиці, він був деякий час, мовби ви колісний зі свого напрямку, чуття його виразно двоїлося і він почувався винятково непевно. В його вухах все ще звучала
Йшов поволі вузькою, головною вулицею, що її назвав Широкою, проходив побіля кіна «Пересвіт», де давали ти самих «Нібелунгів», зайшов навіть оглянути рекламні образки — Зігфрід і Кримгільда… Перемога над країною туманів чарівною силою ясного, соняшного генія… Ось Зігфрід — молодий, юний, чистий, зі своїм мечем, серед білих ромашок клячить біля чистого потоку і долонею черпає прозору воду… А там он він прощається з Кримгільдою… Вона благословляє його в далеку переможну дорогу… І Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою… Зовсім як Кримгільда — висока, струнка, спокійна… Поважно схвильована. О, коли б вона благословила мене так само віддано і спокійно…
А потім він йшов далі, проходив побіля «Просвіти», на цей раз оминув її, але тут трохи далі, несподівано побачив невеликий, втиснений у вузьку щілину крамнички, мабуть, недавно відкритий кіоск. Книжки, картини, часописи… Невелика, виложена червоним вибійчаним папером вітрина… Обрамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом Маркса… Внизу на передньому плані роман «Залізна п'ята» Джека Лондона, у густо-багряних палітурках.
Володько зупинився перед цією вітриною і не міг позбутися почуття здивування, ніби він стояв перед своєрідним вівтарем чи престолом. Все тут наповнене якоюсь магічною, вражаючою і чаруючою силою. Кольори, книги, портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати і корити.
— Вам, товаришу, що? — почув Володько голос від дверей кіоску. — Зайдіть. Може, потребуєте яких книжок?
— Ні… Я лиш дивлюся, — відповів Володько… Але все-таки чомусь зайшов до кіоску… Там, у вузькому заставленому речами просторі, у різних позах, стояло і сиділо кількох молодих людей, переважно хлопців з розкуйовдженим волоссям або у старих, пом'ятих кепках. Хлопці напевно про щось сперечалися. Їх обличчя були розчервонілі, їх руки нервові… Один з них, одягнений у старий, рудий піджак і в кепці, що нагадувала підпалка, трохи старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про «Просвіту»…
— Власне, власне! — казав він з ораторською вирвою… — Нам якраз на цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як «Просвіта», служила інтересам не петлюрівщини й буржуазії, а працюючим. Нам! Мені, тобі… Всім, що з народом і що працюють. Розвісили: гетьмани, отамани, куртизани, попи… Вимагаємо, щоб там були вожді працюючих… Робітничі журнали… Твори пролетарських письменників, книги радянських видань. І вимагаємо перевиборів управи… Засіли тобі всілякі буржуйчики, розвели «ще не вмерла» і хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортів, і саме це я хотів підкреслити… І ми будемо так довго…