Волинь
Шрифт:
А його опонент, ще зовсім молодий хлопець, можливо, гімназист української гімназії, весь, як лампіон, червоний, І хотів було і собі вставити до цього якесь слово, але добродій у рудому піджаку не давав йому для цього ніякої можливості…
— Але… — починав він на кожній зупинці патетичного промовця, одначе ніколи не міг вияснити, що це мало значити… А коли по довгому часі, йому все-таки пощастило увірватися до потоку мови добродія у рудому піджаку, він встиг лишень вирікти: — Але не забувайте, що для влади цього тільки і треба… Вона вже давно шукає причини закрити «Просвіту». А то скажуть, що вона комуністична, і закриють. Кому це потрібно?
— Хай! — рішуче казав головний розмовник. — Ми від цього не потерпимо.
— А ви, товаришу, хто будете? — звернувся він до Володька. Володько відповів. — А! То ви, — зрадів він, — напевно знаєте Йона Пацюка. — Володько і це підтвердив. — Як він там поживає? Добрий паруб'яга! Люблю. Скажіть, що його вітає Шпачук… А як там взагалі?..
І вони розмовились… Володько, як селюх, почував себе не конче найкраще, названий Шпачук закидав його питаннями, він був гаразд ознайомлений з його селом, вимагав, щоб він зійшовся ближче з Йоном, виясняв, пропагував, вмовляв… Тим часом хилилось до вечора, входили й виходили інші хлопці, всі вони між собою зналися, віталися кивками голови, кликали один одного товаришем. Обступили також Володька, і в скорому часі він був весь втягнутий у загальну течію загального настрою, так ніби він завжди сюди належав… Показували йому нові книги з Києва, цитували твори нових письменників, читали навіть листи з поштовими марками «Київ» і обіцяли додати йому повну, нову, люксусову збірку творів Лесі Українки — улюбленої його поетки, яку він давно вже хотів набути…
Але взагалі вія не міг сказати, що мова з цими новими його приятелями йому подобалась. У ній було стільки своєрідного недомовлення, що робилося моторошно, так ніби ті люди намагалися заплутати його у якусь недозволену змову, звести його на якісь темні дороги, позбавите його власної волі і навіть відібрати від нього його ідентичність. Одначе, коли, по часі, він залишив цей червоний кут з тим Марксом і тією «Залізною п'ятою», він мав враження, що він безповоротно кудись відходить і вже ніколи не знайде дороги назад. Таке якесь терпке, нищівне, обезвладнююче почуття… Він починав не думати, а вірити, не бачити, а уявляти… Речі і факти втратили вартість, і все довкруги затягалось гнівом, образою, мороком і нетерплячкою.
Лазюк, з яким так недавно говорив, відійшов назад зі своєю мовою, і всі його інші клопоти, ніби на сцені, накрились завісою… Усе замінилося і затьмарилось одним одиноким стремлінням — йти до Києва. Ось завтра рано встане і піде… І ніщо не зможе його зупинити… Здавалось, він вже був в дорозі і тому відчував у собі стільки рвучої сили, що ніяка втома, ні голод не були на заваді, щоб зірватися від землі і летіти, як це інколи ввижалося у сні. Там он зовсім близько границя, а за нею простір… Свій, рідний… Дороги, будівлі, люди… Все живе, реальне, намацальне, повне життя і повне надії.
Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану закривала весь обрій, малювалось місто золотих бань з вулицями, парками, краєвидами великої ріки, з історією, що вгрузла у глибінь землі, і йому хотілось самому стати частиною тієї сили, впоєної у чорнозем, у камінь, у береги ріки і будови… Як можна закрити очі, вуха, чуття, щоб не чути й не бачити, щоб не відчувати себе в собі, щоб позбавитись волі і не бажати вирватись з низин низинності і безсилля.
Так відчував Володько… Той м'який, вкритий глибокою курявою шлях Крем'янець — Тилявка був його червоним килимом, простеленим у простори вічного. Доходячи до села, він вже не йшов, а майже біг, а коли затемна він прибіг додому, всі зрозуміли, що з ним нема більше мови. Він одразу почав збиратися в дорогу, дарма що ніякого особливого збирання не
Це була безсонна, напрочуд довга, хворобливомістична, повна дивовижних уявлень ніч, що в ній брала участь ціла Матвієва родина… Для Володька вона здавалася фатальновирішальною, це своєрідна межа долі, яка визначить його буття назавжди — в минулому, теперішньому і майбутньому. Відійти кудись в невідоме з цього місця — значило порушити приречення віків. Вирватись від коріння, залишити замкнений круг роду, переступити лінію огнища часу і, можливо, ніколи не вернутися, — це далебі в його застиглій від давнини уяві було б порушенням закону землі і неба цього простору. Його сливе мовчазна, насичена німою волею материнства мати була для нього найсильнішим вузлом, що в'язав його особисту волю… Його прекрасна, ніжна і розумна сестра тримала його за руку, мов дитину, його сухий, холодний брат заморожував його своїм презирством і нарешті той батько… Батько. Ессе гомо! Він не скаже нічого. Його мовчанка страшна. У ньому горить огонь спротиву, але його уста затиснуті, і ні один звук скарги не вирветься крізь них назовні. Нелегко лишити його самого в такому вигляді… Ні, ні, ні!
Поволі, як ціла планета, оберталась ніч борюкань зі собою. Спати не міг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив ложе і був переконаний, що повороту не може бути.
Мати і сестра тихо плакали, брат був здивований і не розумів, куди і для чого він йде, батько перед відходом сина пішов було до комори і, вернувшись, подав синові малий, зав'язаний у шматину, тяжкий вузлик.
— На. Можливо, придасться. Знай, що волі моєї з тобою нема… Але маєш свою голову і свій розум…
У вузлику було шість золотих, з царськими головами, монет. Кожна у п'ять карбованців. Цими днями старий продав корову, ці монети мали, було, піти на закінчення хати…
— Хата ще почекає, — подумав він.
Потім Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лісом, як завжди, сходило сонце… Це так само, як і колись, коли щоосені відходив до Дерманя. Сам-один, за плечима клунок… Тільки цього разу він пішов не дорогою, а полями… Був вітер і захід погрожував негодою… Володько поглядав на небо, на хмари, оглядався на поля, городи і сади села… Думав про Наталку, уявляв її і дякував їй в думці.
Земля поволі відходила з-під ніг… Небо крилось хмарами.
Х
У Крем'янці на «Лубенській рогачці» стоїть просторий, битий часом і погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як туман, стояла понура тиша. Він відділений від вулиці городом і оточений високим, дерев'яним, гострошпилим частоколом… З вулиці видно лишень його бляшану, червоно-буру покрівлю.
Це повітова тюрма. У п'ятницю, о другій годині, двоє звичайних поліцаїв у темно-синіх уніформах, з білими цифрами на своїх кашкетах і рушницями за плечима привели до канцелярії цієї тюрми кількох молодих людей. Всі вони брудні, зім'яті, немиті й неголені. Всі вони мовчать і виглядають байдужими… І лишень один з них проявляє трохи зацікавлення. Його помітно цікавить все — поліцаї з їх шкіряними торбами… Меблі і люди з їх обчовганим виглядом. Тупість, безбарвність, понурість. Все манекенно штивне, кам'яно сіре, тваринне безмовне. Всі погрузлі самі в себе, на приведених людей не звертають уваги. Один з поліцаїв підступив до бюрка з безвиразним обличчям урядовця, відкрив свою торбу і подав кілька листків паперу. Безвиразне обличчя, навіть не глянувши на подані папери, механічно передало їх свойому довгошийому сусідові. Той прийняв папери і почав однотонно вирікати: