Волинь
Шрифт:
Тут варто постояти. Земля, небо… На нім хмарини, легкі, мов серпанок, і прозорі. Тиша дуже знайома. Хвиляста, місцями глибока, дорожина обросла з боків орішиною, кущиками сокирок, деревієм, Петровим батогом.
Володько стояв і пригадував, де росли тут дерева, де стояли будинки, де був грабовий живопліт. Потім нахилився, взяв грудочку землі й роздушив її в долоні. Свята земля. Будь і роди.
Потім він пішов поволі межею під гору, де стояв ліс. Нема тих маєстатних, коренастих сосон. Під ними росли маслюки та сироїжки. Тепер навкруги жито й тільки ген там далі кілька
Володько йде все далі й далі. Жита, межі, коники-стрибунці, що стрибають під ногами. По часі він вийшов на клопітську дорогу. Здалека видно ряд широких черешень і кілька хат. Юхимів хутір. Старий вже не живе, але Володько хоче зайти туди. Тут також зміна. Залізне покриття хати перемальоване начорно. Пасіка зникла. Довгий, зі стрішкою пліт розірваний на дві частини й замінений частоколом зі сливового дерева. Нема також великого пса, що колись так рвався на ланцюгу під шопою.
Володько заходить до Клима. Привітався. Його ледве пізнали. Климова жінка вагітна. У хаті й надворі якісь діти.
— Зайшов отак подивитись, як живете, та згадати діда, — казав Володько.
— Вони, царство їм небесне, і вас не раз згадували, — відповів Клим.
Потім він показав Володькові господарство. Нічого. Якось воно йде, тільки дітей багато. Треба шукати для них місця…
— Шукайте землі, — казав Володько.
— Шукаю. Оце недавно їздив геть аж туди у ваші краї. Біля Шумська в одному селі гарний маєток, тільки над самою границею.
— Так. Над границею тепер життя тяжке. За поріг свобідно не вийдеш. Люди живуть, як у в'язниці.
— Але доведеться взяти. Маю шість хлопців… — закінчив свою мову Клим.
Потім Володька вгостили кислим молоком зі сметаною та коржем. Наостанку він захотів побачити Юхимову кімнату. Зайшли. Його поличка з книжками. Так само лежать товсті, у шкіряних палітурках, книги. Он та Біблія, з якої старий прочитував Володькові.
— Можна подивитися? — спитав Володько.
— Можна. Чому ні…
Володько повернув голову на другий бік і дуже здивувався…
— А це ж що? — здивовано спитав. Клим не знав, як відповісти.
— То ще батько зробили. Не знаю, що на них прийшло. Пішли до Мізоча, купили й повісили.
— А де ж той Освободитель-цар?
— Самі винесли. Тепер, казали, наш освободитель він. І вказували на цей образ…
Володько був здивований. Юхим є Юхим. Образ, що висів на місці царя, був Шевченко. Ще більше здивувався Володько, коли, здіймаючи Біблію, натрапив на Кобзаря. Так само, як Біблія, дбайливо й охайно переплетений…
Ця маленька подія приємно підсилює Володька. У душі зробилось ясніше. Коли повертався, йому здавалось, що над цими полями вже зводиться дбайлива Божа десниця і благословляє їх. Не шкода тих верб колишніх, ні спокою, ні ідилічних вечорів із запахом меду й бренькотом комарів. В цей мир, між ці жита, поля, між тих людей вступає повільним, певним кроком свідомість. У них вже є душа. Вони вже не вмруть.
З таким настроєм Володько вернувся до млина. Василь вже молов, але це буде тривати з годину. Володько не мусить на нього чекати. Він собі пройдеться пішки.
Пішов.
Володько йде швидко. До темноти хотів би дійти додому. Біля монастиря не звернув наліво від «Яна» вниз, а пішов просто до приходської церкви. Мав намір поглянути ще раз на стару церкву, а, як відчинена, то й зайти до неї.
Але так не сталося. Коли виходив знизу глибокою дорогою від земської народної школи з наміром повернути вправо до приходської церкви, він зненацька почув за собою:
— Гальо!
Несподіваний, але знайомий оклик, мав нагоду не раз щось подібне чути в минулому, неприємне відчуття поняло його, він миттю оглянувся. Знизу, від монастиря, з рушницями за плечима, йшло за ним двоє поліцаїв. Володько зупинився і одразу сягнув рукою до кишені за документом. Поліцаї повільно, мовчазно підійшли, Володько так само мовчазно подав їм свою стару, витерту особисту виказку. Вони оглянули його документ, після його самого, і один з них буркнув:
— Сконд єстесьцє?
Володько відповів.
— Цо ту робіцє?
Володько відповів.
— Для чего иє замєльдовани у солтиса? — І, не чекаючи відповіді, поліцай відкрив свою шкіряну торбину, вийняв чорну записну книжечку і чорнильний олівець. Володько намагався щось вияснити, але поліцай холодним, методичним тоном питав його ім'я, його прізвище, його місце народження, його заняття… Все це заносилось до чорної книжечки і після цього її було заховано назад до шкіряної торби, але вже не одну, а разом з Володьковою виказкою. І одночасно Володько довідується, що може дістати назад свій документ аж завтра і то лиш у коменданта поліції в Мізочі. І не сказавши більше нічого, поліцаї байдуже відійшли.
Володько залишився на місці і був, здавалось, вдарений громом. І то з ясного неба. Йти аж до Мізоча, вісім кілометрів зайвої дороги, і невідомо, що його там чекає. Гостре, отруйне почуття заповняло душу, серце й мозок. Мав такий пречудовий, чистий настрій, і все це так нагло, безоглядно змінилося.
Вертався до дядька на Запорожжя злий, пригноблений, вибитий з колії. Розповів дядькові про свою біду.
— Так то воно тепер у нас скрізь. За поріг, різун його матері, бійся вийти, — казав своєю чіткою мовою дядько Єлисей і з серцем сплюнув.
Приїхав з млина Василь, насходились сусіди. Ця вістка всіх ранила, всі гостро реагували, а найбільше старий Трихон, який «тих ляхів не міг переварити».
— Чортова голота! Що я — злодій? Бандит? Не на своїй землі живу? Не свій хліб їм? Забрались на чуже і не дають тобі кроку ступити… Одного разу ми їм ще покажемо, де ті раки зимують.
Виникла жвава розмова, згадав хтось і царя, хтось знов натякнув про Україну. За царя, мовляв, на цілу волость було два стражники, а тепер он де не ступиш… На собаку кинеш, а на поліцая потрапиш…